— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.

Все в нього біжить!

Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.

І в кінці — обов’язкова приписка: «А як пожива наше ліжечко?»

Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.

До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.

Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.

Й от же плем’я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.

І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.

З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов’язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу («Е, хто ж так за іменинницю п’є? До дна треба, до дна!») напрочуд смачного вина.

І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп’яніла.

— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.

Довів до будинку, піднявся по сходинах…

— Дякую, я вже сама.

А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.

— Дайте я, — прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно… «Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!» — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе…

Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.

Згодом зсунулася з постелі пом’ятої, побрела важко до ванни…

Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте «Ні!» в розпачі билось під черепом.

Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.

Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався… Хай пізніше… Ну хоч трохи пізніше… З якими очима його зустрічатиму?..)… За оцей тиждень вона позбулася ліжка.

Антикварного. З берези карельської.

Не могла не те що спати — дивитись на нього!

А як доведеться лягати з Олегом?..

Краще померти!

За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: «А ліжко куди поділося?» — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.

— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали…

Не знала… Нічого не знала… Знала тільки одне: клопи її ледь не з’їли…

Це був жах, про який не варто і згадувати!

Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.

— А на чому ми спатимемо?

— На підлозі. — Бо оте, парубоцьке, затовчене, Олег сам відніс другові, який спав на газетах. Не забирати ж назад. Та вони на ньому й не вмістяться. Навіть «валетами».

— Гаразд, — не довго тужив за антикваріатом Олег. — Дістанемо інше… Металеве…

І, пославши газети, а зверху — постіль, вляглись на підлозі.

Олег невдовзі заснув, нею натішившись, а Оксана всю ніч плакала. Тихенько, щоб не розбудити Олега…

Здавалося, що життя безнадійно поламане, що між нею й Олегом виросла непробивна стіна, яку ні повалити, ні переступити.

Спершу хотіла звільнитися з школи… Зустрічатися щоденно з отим було понад її сили: так його ненавиділа!.. До того ж здавалося, що всі уже все знають… Панічно боялася, що хтось про те розкаже Олегові, який мав звичку заходити за нею після уроків. Але куди влаштуєшся, коли українська школа одна-єдина в їхньому місті?..

І основна подія, що сталася вже після місячних, що їх Оксана чекала — не могла дочекатись, — вона завагітніла.

Збожеволіла б, коли б те сталось раніше!

І, дитину виношуючи, — від Олега, Олега, Олега! — дзвеніло у ній, — потроху до тями приходила.

Не те що забула зовсім, таке неможливо забути, але відчуття гостре жаху, нестерпної перед Олегом провини, коли лишалось одне: упасти перед ним на коліна і в усьому зізнатися, а потім піти… на край світу забігти… потроху зникало у часові, огорталося мовби туманом, не так її терзало і мучило.

Їй уже починало здаватись, що з появою дитини все зникне, забудеться…

І пологи, неймовірно важкі пологи, коли вона ніяк не могла розродитись… коли потуги то накочувались гарячими хвилями, то відступали… щоб вона не померла одразу, а довше помучилась… а дитина все ніяк не хотіла полишити материнського лона, в якому їй було так зручно і затишно… Пологи ці вона сприйняла як спокуту, і в потьмареній свідомості билось одне: «Так тобі й треба!.. Так тобі й треба!..»

І довге, нескінченно довге одужання, коли до болісно набряклих грудей не доторкнутися — не те що годувати дитину (годували інші, які поруч лежали), — теж сприйняла як спокуту.

А він засипав її квітами.

Щодня — отакенний букет… Щодня — коротенька, всього з одного слова записка: «Дякую!.. Дякую!.. Дякую!..»

І коли вона врешті одужала, коли винесла обережно акуратний пакуночок, у якому мирно посапував маленький Олежик, посадив її в таксі… Не в «Победу» — до машини розкішної, що возила пошлюблених, хоч до їхнього дому — три кроки ступити…

Коли вона помітила, що в сина різного кольору очі? Коли її вдарило в груди… горло здушило… вогнем обпекли синові очі? Висмикнула з ліжечка, побігла до світла («Здалося!.. Примарилось!..») — на неї дивилися різного кольору очі. Одне — світліше, друге — темніше. Помітив і Олег:

— Ось поглянь, як нам синок догодив! Одне око твоє, а друге моє.

Уже глянула… Ліпше б осліпла!..

Син підростав — тулився до тата.

Без «жука» вже й заснути не міг:

— Та, жук!..

Олег схилявся над ліжечком, натхненно виводив:

Малий так і засинав, тримаючись за татів палець.

Син підростав — з кожним роком ставав все більш схожим на того: і очі, і брови над переніссям шнурочком…

Все ще не вірила, що таке могло скоїтись. Адже були місячні!

Якось прочитала про молоду сім’ю, що розпалася. Після того, як народилась дитина. Мати цієї дитини до шлюбу гуляла із негром, і хоч від нього не завагітніла, все одно, вийшовши заміж за іншого, народила чорношкіре дитя.

Поверталась з роботи — підгиналися ноги в колінах: Олег уже все знає. Одчинить двері — побачить його нещадне обличчя. Не зважувалась одразу ж зайти до квартири. Стояла, вслухалася: вдома Олег чи ще не прийшов…

Сама себе не впізнавала — дратувала кожна дрібниця.

Часто пуштрила сина (було за що пуштрити!), весь час зривалась на крик, й одного разу, коли його до школи відводила (найчастіше робив те Олег) і щось йому по дорозі вичитувала, син, зупинившись, сказав:

— Ти мене, мамо, не любиш!

Як по обличчі ударив!..