Заграла музика. Поміж столиками загойдалися пари, за сусідніми столиками зчинився рух. Там, відставивши різко стілець, звівся майор і, перебільшено твердо ступаючи, підійшов до нашого столика.

— Разрешите пригласить вашу даму? — Від нього так і тхнуло самцем.

— Будь ласка, — видушив я із себе.

Обличчя його було дуже вродливе, він, мабуть, не звик, щоб йому відмовляли, бо одразу ж подав Наді руку. Зводячись, Надя ласкаво всміхнулась до мене: «Ось бачите, яка я, і тут не дадуть спокою!» — говорив той усміх. Проте танцювала з явним задоволенням, і чим довше вона танцювала, тим похмурніше ставало мені на душі. Врешті я налив повен келих коньяку і випив не закушуючи. Вогняна рідина розлилася по жилах, вдарила в голову, де й так гули уже джмелики, ледь помітно загойдалися люстри. А музики грали й грали, вони наче найнялися терзати мою душу.

Та ось, слава Богу, закінчили. Майор підвів Надто (він міцно тримав її за лікоть, здавалося, навіть притискав її до себе), вклонився, повернувсь до своєї кумпанії. Надя, розчервоніла, збуджена, весело сяючи очима, сіла, граціозно поправивши сукню.

— Ви тут не скучали без мене?

— Чому б мав скучати? — буркнув похмуро.

— А я, признаюся, жалкувала, що танцювала не з вами. Але ви самі в тому винні. В наступний танець підемо удвох.

— Пробачте, я не танцюю. — Я ще сердивсь на неї: «Бачив, як ти жалкувала!»

— Ви не танцюєте? — щиро здивувалась вона. І засміялася: — Боже, який ви милий!

А в цей час за сусіднім столом наростав п’яний шум. Офіцери розмовляли все голосніше, і я вже виразно чув, як вони билися об заклад із майором: поведе він Надю до наступного танцю чи не поведе.

— Три пляшки коньяку!!!

— Чотири!!!

Надя теж, мабуть, почула, бо гостро зиркнула на сп’янілу громаду, а лоб її перекреслила сердита зморщечка.

Залунала чергова мелодія. За сусіднім столом чекально замовкли, знайомий уже майор став важко зводитись, а в мене чомусь отерпли губи. Надя сиділа вся напружена, вид її не обіцяв нічого хорошого.

— Р-разрешите пригласить вашу даму?

Він уже помітно похитувався.

Я не встиг розтулити рота, як Надя сухо відрізала:

— Дякую, але я не піду.

— Но почему же? — здивувався щиро майор.

— Ви що, не здогадуєтесь? — зиркнула Надя на нього.

— Не догадываюсь.

— Дама не йде танцювати лише тоді, коли вона хоче в туалет!

В житті не бачив такого розгубленого обличчя, майор стояв наче облитий помиями, він, мабуть, не знав, що робити далі, а за сусіднім столом вибухнув утішений регіт: там таки почули, що відповіла йому Надя.

Згодом мимо нас проплив офіціант, несучи на високо піднятій таці чотири пляшки коньяку. А ще трохи згодом там став назрівати скандал. Майор поривався до нас, горлаючи про заплямовану честь мундира, решта його стримувала, вмовляючи, потім всі як по команді звелися й пішли, тягнучи під руки сп’янілого на смерть майора, а в мене відлягло від серця. Я смертельно боявся скандалу, це було б для мене, викладача інституту, катастрофою. Надя ж налила собі коньяку, піднесла фужер до губів і, кивнувши сама до себе, примовила:

— Пей, подлая!

Очі її нестримно сміялись.

— А все ж мені жалко майора, — сказав я трохи згодом. Після того як Надя його одшила, він мені став майже симпатичним.

Обличчя Надине враз стало сердите:

— Терпіти не можу нахаб! А особливо брюнетів.

— Чому саме брюнетів? — Я, слава Богу, був шатеном.

— Бо колишній мій чоловік теж був брюнетом. І найбільшим у світі котярою. Ви можете собі уявити: він вмудрився зрадити мене під час нашого весілля!

Я такого уявити не міг. Тим більше що жодного разу навіть подумки не зрадив власну дружину. Не тільки тому, що я її так уже шалено кохав, а тому, що завжди пам’ятав, де і ким працюю.

— А він мене зрадив. Знаєте звичай: наречена має протанцювати по колу з кожним бажаючим. І поки я, щаслива дурепа, танцювала, він заманив мою найближчу подругу до ванни і там її трахнув.

Оте «трахнув» виломилося з її вуст так природно й невимушено, наче й не було в ньому нічого вульгарного.

— Потім я втратила лік його зрадам.

Сердита хмаринка знову пропливла по її лицю.

— А ви йому… зраджували? — чомусь мені дуже трудно було вимовити останнє слово.

— А я що, схожа на безборонну овечку? — запитала з викликом Надя. — Я постаралась прикрасити його лоба такими рогами, що йому й в’язи набік звернуло!

Признатися, в душі я чекав іншої відповіді. На мить мені стало так прикро, наче Надя зраджувала не чоловіка, а мене.

— Бідний чоловік!

— Бідний! — фиркнула Надя. — Отакі ви усі, лізете під кожну спідницю, а щоб жінці, то зась. Та що ми про це! Він не вартий того, щоб його тут згадували. Так ви й справді не вмієте танцювати?

— Їй-богу, Надю, не вмію. — Ще жодне ім’я не приносило мені такої втіхи.

— Тоді давайте вип’ємо. Я сьогодні хочу напитись.

Вона плеснула мені й собі, торкнулася келихом келиха.

— Вип’ємо за те, щоб ви навчилися танцювати!..

Ми таки допили весь коньяк, хоч нам, може, й не слід було того робити. Залишали зал чи не останні, я королівським жестом кинув десятку в підставлену чоловіком долоню і дав одягнути на себе пальто, як справжній гультяй, який не вилазить із ресторанів. Ми вийшли надвір, у морозняну ніч, притулившись одне до одного… і ніч належала нам… і все місто належало нам… і навіть запізнілий трамвайчик, який нас підібрав, теж належав нам. З головою закушкавшись у величезну хустку, кондукторша дрімала над своєю чорною сумкою, крім неї і нас, у трамваї нікого не було, водій чи то поспішав додому, чи взагалі полюбляв швидку їзду, тільки гнав так, що аж іскри снопами летіли, нам було дуже весело й смішно, сміючись, ми зіскочили в сніг і помахали рукою вслід трамваєві, що прудко біг угору, і пішли порожньою вулицею, і те, що Надя жила майже поруч зі мною, здавалося мені незбагненним чудом, як і те, що я прожив тут добрий десяток років і жодного разу не зустрівся з нею.

Підійшли до будинку (вже не світилося жодне вікно), і Надя просто сказала:

— Ходімо до мене.

І повела мене, як малого, за руку.

Йшов за нею, весь у чеканні того, що мало статись… «Побачила б мене зараз дружина…» Спіткнувся і ледве од ляку не впав. «Куди йду?.. Що роблю?.. Опам’ятайся!..» Чомусь зблиснули в темряві строгі очі завкафедрою, якого ми панічно боялися… «Боже, що б він оце зараз подумав про мене!..» Зблиснули та одразу ж і згасли: я вже не належав собі, а оцій жінці, яка стала мені такою близькою, що я, кого оце не зустрів би, не зміг би розтулити руки й випустити гарячу долоньку.

Третій поверх, таємниче зачаєні двері. Коридор, де ми полишили пальта, наповнена чекальною темрявою кімната з великим, на всю стіну, вікном. Клацнув вимикач, і світло залило всю кімнату, відбилося червоно од підлоги, од стін, од гардин, від усіх предметів, що стояли, висіли, лежали довкола. Кімната враз ожила, заворушилася, заграла вогнями, мене так і обдало всього жаром. Надя одразу ж вимкнула люстру, лишивши тільки настінний світильник, від чого все, що було в кімнаті, наче збіглося, обступило з усіх боків у нетерпеливім чеканні, і нам не лишилося нічого іншого, як кинутись одне одному в обійми.

Те, що потім стала виробляти зі мною в постелі Надя, не йшло в жодне порівняння з тим, що було в мене з дружиною. Дружина моя належить до того типу жінок, які дивляться на секс як на необов’язкову приправу до повсякденної страви. Її можна подати, а можна й не подавати, можна взагалі забути про неї — нічого од того не зміниться.

Колись я вичитав, як мати-англійка повчала свою доньку перед шлюбною ніччю:

— Це жахливо! Але ти заплющ міцніше очі і думай про Англію.

Дружина моя теж, мабуть, в такі хвилини думала про Англію. І дивилася куди завгодно, тільки не на мене. Бо в найвідповідальнішу мить могла скинути мене з себе й сказати:

— Зачекай, он щось повзе по стелі!

А потім, коли з’ясовувалось, що то їй просто привиділось, здивовано запитувала: