Ще й дверцята відкрив, старенький «Донбас» демонструючи.

Стали пити-закушувати, чим колгоспний бозя послав. Ригорович обережно на комбайн натякає, хазяїн на холодильник мову переводить. Німецький. Імпортний. Що стоїть на базі. На нього чекає. А в нього грошей катма.

— А комбайн — це тобі не сіялка-віялка. Всі комбайни на обліку строгому… Та де вже тебе дівати: приїжджай через тиждень, щось, може, й придумаємо.

Поїхав ні з чим. Перед цим ще на базу навідався: на заморське диво помилуватись. Ціна — о-йо-йой! Але що ж мав робити, коли без комбайна, хоч одразу готуй сухарі.

І — пан чи пропав — посушивши з бригадиром голови, вигорнув гроші з колгоспної каси та й купив холодильник німецький.

Гроші ж на шифер списали. Ферми перекривати.

Отак зустрічав щедро гостей і рік, і другий, і третій Ригорович. Всі проблеми вирішуючи мимохідь. З прокурором і з тим подружився. З отим, що і чхнути не встигне, як з усіх кінців району йому «Будьте здорові!» — голови колгоспів гукають.

А потім — ледь не урвалося…

Почалась антиалкогольна кампанія. Що її Горбачов розкочегарив. Виноградники до пня повирубували, фабрики, що гнали горілку, на безалкогольні напої перекваліфіковували. Самогонщиків до в’язниць пакували. З вертольотів навіть принюхувались, що п’ють на весіллях. Начальство, яке звикло випивати й закушувати, животи попідтягувало.

Забудь про галявини. Забудь про лужечки. Серед дерев найгустіших помітять, серед очеретів найвищих вгледять.

Хоч у петлю головою Ригоровичу.

Мудрі голови й нагадали про яр серед лісу колгоспного. Що в ньому партизани під час окупації од німців ховалися. Чорт ногу зламає, в той яр пробираючись.

Дістав дачний будиночок, у найдальшому кінці яру поставив, стежку до нього проклав. «Тропу Хошіміна». У будиночку тому і стіл на двадцять персон, і лави широкі під керівні задниці, і мангали під шашличок, і казанище під юшку, і стаканчиків батареї, тарілок-мисок незліченно, — нічого для дорогих гостей не забуто.

А щоб хтось не застукав — при самій дорозі, на тополі найвищій, — пункт спостережний.

Ще зранку в той день, коли гості мали приїхати, Іван, сторож колгоспний, «по совместітєльству» на тополю ту видирався. Сидів пугачем до пізнього вечора, щоб якась мана не застукала.

Мавпою видиратись-спускатись навчився.

Та якось не встерігся — на суху гілляку обперся. Шаснув донизу — ребра потовк. Одвезли до лікарні, провалявся два місяці в гіпсі. Головний лікар на прохання Ригоровича скликав комісію, признали інвалідом другої групи, пенсію вибили (усе село тій пенсії заздрило), зажив на повну губу «інвалідом труда». Мало що пенсія, ще й Ригорович не забуває: все, що треба, виписувати.

— Ти хоча б мордяку таку не наїдав, — якось зауважив. — Бо скостять інваліда — пожену на роботу.

— Та я ж старався, Ригоровичу…

Потроху-потроху оточив себе тими, що «старалися». Що за нього у вогонь і у воду. Актив кишеньковий. Не треба й командувати — досить бровою повести.

Давно уже звикнув, що його слово — закон.

Та й як тому слову законом не бути, коли без Ригоровича кроку не ступиш.

Город зорати — Ригоровичу кланяйся.

Пшеницю зібрати — паняй до Ригоровича.

Дровець з лісу на зиму — знову ж Ригорович.

А машину: до млина змолоти пшеницю на борошно. А дерть для свиней та для птиці. А на базар. А в лікарню…

Знову ж таки Ригорович!

Все на ньому замкнулося.

І коли землю розпаювали та акти на людей повиписували і Ригорович ті акти замість того, щоб людям роздати, у сейф заховав — ніхто і не писнув.

І коли котедж собі надумавсь споруджувати. Двоповерховий, на вісім кімнат, з літньою кухнею й гаражем під «Волгу» вже власну (нова-новісінька «Волга», їздив колгоспною, а цю беріг, хіба що у відпустку з сім’єю до моря)… Коли заробітчани-гуцули замість того, щоб колгоспний тік будувати, день і ніч будинок той зводили… Жоден рота не розтулив. Перемовлялися потай, головами хитали осудливо, а щоб уголос та ще на зборах спитати про цеглу, що її тільки на собори пускати, чи вікна дзеркальні, або черепицю червону замість сірого шиферу, та все, вважайте, за безцінь, якщо бухгалтерії вірити, то таких охочих — питати — щось не знаходилось.

Запанів, роз’ївся Ригорович — уже йому тісно і в «Волзі». І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить. Свій «актив» теж завела: забула, з якого боку і сапку тримати. Прибіжать, город увесь вилижуть, землю крізь пальці просіють. Поможуть і посадити, й зібрати.

Й остання новина.

Ригорович став депутатом. Та не районної ради, а обласної. Голосів процент найвищий зібрав. Розтикавши свій актив по лічильних комісіях.

Тепер його й прокурор не укусить: дзуськи!

Він появився в селі як з неба звалився.

Зайшов до контори, замалим не двері ногою одчинив до Самого (секретарка не встигла й рота розтулити):

— Електрик потрібний?

— А ти що, ними торгуєш? — спитав сердито Ригорович: ніхто так до нього в кабінет не насмілювався. Хіба що якесь цабе із району. Чи з області.

— Прошу не тикати… Ви шукали електрика?

— Ну, шукав, — відповів неохоче Ригорович. Був нещодавно електрик, довелося в шию витурити: спився.

— Я — електрик… Дипломований… Ось…

І трудову книжку під носа.

Заглянув Ригорович в книжку — замалим не свиснув: п’ятнадцять літ стажу і суцільні подяки. Ще й не звідки-небудь, не з колгоспу зачуханого, а з гіганта індустрії: комбінату хімічного. Що півобласті випарами ядучими труїть.

Було від чого витріщить очі: люди в міста розбігаються, а цей — у село.

— Чим проштрафились? — перейшов на «ви» Ригорович. Тикав і старому, й малому: усім, хто нижче нього стояв. Як і на нього тикали ті, що вище стояли.

— Нічим… За власним бажанням… Ледь одпустили… Понімаєте, яка заковика, — не чекаючи запрошення, підсунув стільця, сів очі в очі. — Син у мене родився калікою. Руки-ноги покручені, і хребет повело. Доктора, ні дна їм, ні покришки, тільки руками розводили. Куди не возив… Ну, я й той… Вобщем, взявся сам лікувати… Процедурами водними. І само собою — масажами. Немовлям у ванну плавать пускав… Жінка пробі кричить, а я його, як каченя, учу плавати…

— Вилікували? — зацікавився Ригорович: вперше зустрівся з таким диваком.

— Вилічив! — ляснув по столу, аж ручка підскочила. — На ноги поставив! З олімпіади спортивної медалю привіз. Ось… — поліз до кишені нагрудної, вийняв медаль, у хустину загорнену старанно.

— А чого в село потягнуло?

— В село?.. Та подалі од хімії!.. Що од неї й синок народився калікою. На чисте повітря… На воду… Та й ліс тут у вас… Гриби, видать, водяться?..

— Та щось наче є. — Ригорович ніколи грибів не збирав. Несолідно. Хіба що із сковорідки. Під самогонку. Закусь — ой-ой!

Ще раз глянув у книжку, поставив основне запитання:

— Горілкою балуєтесь?

— Кинув… Як син народився… Не п’ю й не курю.

«Наче й справді правду каже, — придивився пильніше Ригорович. — Ніс мовби не синій і пальці не засмалені». «Беру!» Повагався трохи для виду, потилицю почухав:

— Один уже є на приміті, але так тому й бути — пишіть заяву.

Іще поцікавився:

— Де жити збираєтесь?

— Та якусь розвалюху знайду…

«Розвалюху»! Та в Ригоровича півсела порожнім стоїть. У сільраді, в отій книзі, що в ній реєструють і шлюби, й народження, одні лише похоронки. Школу давно вже закрили, дітей скоро будуть в музеях показувати. Хати, як дзвіночки, стоять із забитими вікнами. А цей — розвалюху.

— Вибирайте, яка вам приглянеться. Дам команду — в сільраді оформлять.

Електрик новий недовго хату й шукав. Проминув справні хати, що у центрі стояли, й оселився-таки в розвалюсі. Аж на кінці села.