у якому Габріела в подвійному розпачі Маргарита має сумний привід  побавитися в  офіціантку

Маргарита стояла ца Трамвайній зупинці, їла морозиво і дивилася на небо. Морозиво було малйнове, і з нього стікали липкі краплі, а по небу великими згрзяшгшшвли хмари.

Поряд із Маргаритою стояла Ґабріела. Вона теж їла напівроз-топлене морозиво і теж спостерігала за скупченнями хмар/

– Ну, якщо вони там нагорі і далі будуть так господарювати, – сказала Маргарита, – то скоро погається дощ.

– Хмари йдуть геть, – заперечила Ґабріела, – там ззаду вже.нісшу набагато світліше!

Маргарита злизала морозиво з великого пальця і глипнула на «там ззаду». Там ззаду було зовсім не світліше, а нагромаджувалося щось загрозливе синьо-чорне та сірчано-жовте.

– Як слимаки! – пробуркотіла Маргарита. – За той час, що ми тут стоїмо, в кожної хмарини з'явилося по десятку дітей!

Те, що залишилося від морозива, Маргарита викинула у смітник і витерла липкі пальці до холош штанів.

– Але прогноз погоди був дуже добрий, – зазначила Ґабріела. Маргарита не заперечувала, хоча прогноз погоди, який вона

чула по радіо після школи, з абсолютною певністю обіцяв швидке наближення дощового фронту.

Маргарита розуміла, що Ґабріелу непереборно тягне у басейн. Передучора вона познайомилася там із таким собі цілком Приємним і приступним Анатолем. Анатоль натякнув їй, що є велика ймовірність зустріти його післязавтра на дерев'яних давках ліворуч від басейну. Свого прізвища він Ґабріелі не назвав і номера телефону не дав. Отож, у Ґабріели був єдиний реальний шанс іще раз побачити Анатоля – дерев'яні лавки ліворуч від басейну. От тільки Маргарита дуже сумнівалася, що той Анатоль з'явиться там за таких метеорологічних умов. Однак цим сумнівом вона не могла поділитися з Ґабріелою. Це би ту страшенно образило! Вона не могла собі уявити, що юнак відмовиться від зустрічі з нею тільки через трохи нездалу погоду. Ґабріела була схильна фатально перебільшувати свій «рейтинг» у представників протилежної статі.

Сама Маргарита не мала великої охоти провести пів дня у басейні. Крім того, там зараз гарантовано нікого не було. Флоріан сьогодні працював у крамниці делікатесів, де заробляв собі кишенькові гроші, а Гінцель мав термінове замовлення. І якщо Ґабріела зустрінеться у басейні зі своїм Анатолем – а зовсім виключати цього не можна було, – вона повністю переключиться на нього, а Маргарита опиниться між Уші-1 і Уші-2, Отті Горнеком і кількома іншими типами, котрі тільки те й роблять, що лежать із затканими вухами і слухають свої плеєри, контактуючи між собою лише тоді, коли їм потрібно допомогти намастити спину кремом від сонця.

Саме в той момент, коли попереду на перехресті з-за рогу вигулькнув трамвай, на малинове морозиво Ґабріели впала перша велика краплина дощу. Ґабріела зробила скривджену мінку, як маленька дитина, якій на Різдво не поставили в хаті ялинку.

– Яке нахабство, яке нечуване нахабство! – мимрила вона, набурмосено дивлячись на асфальт, на якому з'являлося щораз більше чорних цяток від дощу.

– Спокійно, стара. Завтра точно знову буде сонце, – потішила подругу Маргарита.

– А що мені з того завтра? – буркнула Ґабріела. Це прозвучало так, ніби завтра її вже не буде на цьому світі.

– Ходи, стара, – сказала Маргарита. – Не побивайся так. Ходім у «Ваксельберґер». Все одно сьогодні ніякого басейну вже не буде.

У кав'ярні «Ваксельберґер», окрім Іксі, не було ні душі. Іксі ж сиділа за шинквасом і малювала нігті бузковим лаком. Побачивши Маргариту і Ґабріелу, дівчина лише підняла голову, стомлено сказала: «Добридень, сестри», – і продовжила манікюр.

Маргарита з Ґабріелою сіли за мармуровий столик, найближчий до шинквасу. Ґабріела витягнула з торби рушник і витерла мокру голову, а тоді почала розчісувати скуйовджене волосся. Пасмо за пасмом. Вона прискіпливо пильнувала, щоби її зачіска завжди була бездоганна. Навіть у школі Ґабріела дратувала вчителів тим, що користувалася гребінцем частіше, ніж олівцем.

Маргарита глянула на Ґабріелин рушник і не змогла стримати делікатної посмішки. На блакитній тканині залишилися великі рожеві плями – фарба для волосся облізла!

Попри всю делікатність Маргаритиної посмішки, Ґабріела її помітила. Вона зіжмакала рушник, кинула на Маргариту їдкий погляд, запхала рушник назад до торби, встала, спробувала зверхньо наморщити носика і промовила:

– Я йду додому. Щось не хочеться мені тут сидіти, тут нудно! Л тоді перекинула торбу за спину і, хряснувши дверима, вийшла з «Ваксельберґера».

Іксі опустила пензлик і подивилась услід Ґабріелі.

– Ну, ви таке бачили! – сказала Маргарита. – Які ображені гонори!

– Що сталося? – запитала Іксі. Та не можна було сказати, що цс; її справді цікавить.

Маргарита засміялася:

– Вона завжди запевняє, що її волосся руде від природи, хоча раніше в неї було цілком звичайне каштанове волосся. Вона каже, що це, напевно, від великої кількості морквяного соку! А тут я помітила, що на рушнику лишилася фарба, і дозволила собі посміхнутися. А вона відразу втекла! – Маргарита знизала плечима. ^ Останнім часом у неї взагалі якісь рецидиви підліткового віку.

Іксі встромила пензлик назад у пляшечку і помахала в повітрі пальцями, щоби прискорити процес підсихання лаку.

– Тобі щось принести? – запитала вона.

– Я можу зачекати, – відповіла Маргарита.

Іксі колись ходила з Маргаритою в одну школу. Минулого літа вона кинула навчання зі сімома «незадовільно» в табелі. У неї не було жодного бажання лишатися на другий рік. Потім вона півроку взагалі нічого не робила, тільки скандалила вдома з батьками.

Пізньої осені старий кельнер із кав'ярні «Ваксельберґер» пішов на пенсію, а що Іксі все одно проводила у «Ваксельберґері» більше часу, ніж деінде, то вона влаштувалася сюди на роботу і тепер була тут офіціанткою. З фінансового погляду, це була жалюгідна робота, адже основний прибуток офіціанта – чайові, а у «Ваксельберґер» приходили переважно колишні однокласники Іксі, котрі вважали недоречним давати Іксі на чай. Натомість їм видавалося цілком доречним замовляти в Іксі напої у борг, а Іксі абсолютно не вміла вимагати заборговане назад. Щоправда, в шухляді у неї лежав грубий зошит, у якому вона присвятила кожному неплатоспроможному гостеві окрему сторінку і записувала там у довгі стовпчики неоплачені рахунки, та найбільше, на що Іксі була здатна, – це час до часу питати в одного чи другого: «Скажи, а ти не хочеш щось трохи заплатити?» І щоразу мусила задовольнятися відмазкою: «Звичайно, Іксі, сонечко, наступного тижня».

Маргарита була одним із небагатьох платників серед постійних клієнтів «Ваксельберґера». У неї завжди були гроші. Не тому, що тато чи мама давали їй надто щедрі кишенькові. Просто Маргарита вміла добре розподіляти свою готівку. Можна впевнено сказати, що вона не успадкувала цю поважну рису характеру ні від тата, ні від мами. Вони обоє витрачали свої гроші набагато легковажніше, ніж їхня донька. Часами, коли мама надто вже заходила в «мінус» у своєму банку і не хотіла «знову жебрати в тата», вона навіть «стріляла» в Маргарити.

На думку мами, це в Маргаритиній крові «мендлювалися» гени Альберта, брата прадіда. У родині Закмаєрів його вважали єдиним предком, котрому щастило у грошових справах. І оскільки йому вже було 92 роки, тато і мама частенько міркували, що би такого вчинити, щоб увійти до списку спадкоємців предка Альберта. Зазвичай вони доходили висновку, що Маргарита могла би трішки попіклуватися про старенького. Тоді, мовляв, він би полюбив її, і це би позначилося на відповідному параграфі заповіту. Але Маргарита відмовлялася. Вона терпіти не могла прадіда Альберта. І зовсім не гналася за грішми. Вона просто вміла їх витрачати. Проте люди, котрі не дають ради зі своїм бюджетом, майже ніколи не помічають цієї тонкої різниці.

Іксі досушила лак. Маргарита замовила лимонад.