Дощ скрадається навшпиньки, тихенько дрібочучи покрівлями, аби не сполохати кам’яних химер, що сонно тьмяніють проти нічної сині. Вологий полиск замкненого в ліхтарях світла іскрить на гострих хребтах дахів, і, не втримавшись на вершечку, ковзає вниз, аби малим баламутом гулькнути в холодну калюжу.

Осінній дощ, буркотливий і морочливий, мов старий дідуган, чомусь не поспішає спати. Дослухається.

В ефірі — тріск і плюскіт, мовби й там, у світі коротких радіохвиль, дощить так само тихо й марудно.

— Алло! Чуєте? Алло! Добрий вечір!

Жіночий голос, м’який і шовковий, наче котяча лапка, з таємною хрипкою втомою на денці… Гарний голос. Цікаво, яка вона з себе?

— Ніч. Надворі — ніч.

— Серйозно? — вона, певне, посміхається, — а це важливо?

— Ще й як! Ця програма зветься «Нічниця»… Бо ж і справді, безсонню вдень бракує певного… драматизму.

Вона тихо сміється.

— Як і джазові. Вдень він лише… емігрант. Чужинець.

— Ваша правда, — погоджується ведучий, — а говорять чомусь тільки про «сторонніх о нічній порі», як у Сінатри… Пам’ятаєте? А вдень…

— Вдень іще гірше. Іноді здається… — вона зітхає.

— Продовжуйте!

— Та… пусте.

— А все ж?

Дощ, крекчучи, притискається ближче до вікна — про що ж то мова, га? Говоріть голосніше! Його вологі пальці дратівливо торохкочуть підвіконням, намарне вимагаючи уваги.

— Мені іноді здається, — її голос ледь просочується крізь хлюпотіння зливи, — здається, що ми живемо в різних світах… Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…

— Цілком може бути, — із подивом визнає він, — але ж ми якось знаходимо спільну мову, хіба ні?

— Авжеж… — гірко зітхає вона, — як німий з незрячим.

— Мені здається, я розумію, про що ви…

— Гадаєте?

В її голосі — лагідна іронія, наче кігтики, випущені кицькою для забави. Він нечутно сміється.

— Кажу ж: мені здається. А втім… Хіба не можна все ж таки порозумітися, перебратися через ту стіну з одного світу в інший?

— Та ні, — вона вагається, — навряд.

— А коли мати драбину? Високу драбину?

Вона сміється, розгадавши його гру.

— Аж до зірок? Глен Міллер?

Давня мелодія срібною стрічкою вплітається в шум дощу. Старий маруда усміхається, либонь, на своєму підвіконні. Він пам’ятає… Тоді, в тридцять дев’ятому, покрівля джаз-холу, коли він і панна-злива…

— Концерт «Фантазія Парк-авеню», «Драбина до зірок»…

Цифровий запис ретельно відтворює потріскування старої платівки, примушуючи обернутись назад на більш як півстоліття і на хвильку затримати подих.

— Мені завжди подобалась ця композиція, — м’яко промовляє вона, — інколи хочеться чогось такого доброго і… наївного.

Музика стихає. На мить западає мовчанка.

— Як гадаєте, чи багато зараз тих, що не сплять?

Він посміхається, визираючи у вікно.

— Дощ — той точно не спить. Оно, нидіє на підвіконні. Ще, напевне, не сплять безпритульні коти. Ну і… Ви. Я.

— Так дивно… — зітхає вона, — вночі тяжче залишатися… чужинцем. Дякую вам за… за сходи. До зірок.

— Гаразд, передам Міллерові!

— На добраніч!

— Добраніч…

Ввімкнувши запис, він відкидається у зручному кріслі. Північ. «Майже північ», Біл Еванс. Альбом, вперше записаний в шістдесят третьому, відтворений в дев’яносто сьомому…

Старий на підвіконні нашорошує вуха. Та це ж його партія! Дует дощу й фортепіано… Імпровізація. Вступаємо з другої цифри…

Ведучий «Нічниці» на мить стуляє повіки. Його слухачів мучить безсоння та одвічні питання, а вночі… Вночі простіше отримати відповідь. Навіть якщо її не існує.

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказано у Книзі Сяйва: «Усі іскри походять від Вищої Іскри, від потаємності потаємного. Всі вони — сходинки осяяння. Всі підносяться на один щабель, всі увінчані єдиним словом. Воно та ім'я Його нероздільні».

Світ було створено досконалим у єдності своїй, але відділивши добро від зла, світло від темряви, Творця від тіла душі своєї, ми порушили єдність світу, союз між бажанням і здійсненням, суттю й розумінням, прагненням та ціллю. Світ відтоді — розбита чаша, на денці якої годі шукати вміст аж доки не бути зібрано всі уламки, виправлено згубу зла та гордині.

Святий Творець у милосерді своєму зберіг зв'язок між нами та Світом Безмежності, звідки походять бездоганні душі та чисті бажання. До падіння в багновицю себелюбних прагнень ми приймали своє призначення, як око приймає світло, нині ж між нами та Творцем — високі сходи, подолання яких — умова виправлення світу та звільнення духу від оболонок нечистоти. Ці сходи нетлінні й незримі, і тільки мудрим, що ввійшли у ворота величі Всесильного, відома дорога сходження.

Шлях виправлення має багато сходинок, чия суть — любов і страх, сила й милосердя, а вершина — розуміння й мудрість. Єдине гідне приречення — подолати сходи, з’єднавшись зі своєю світлою стороною у сяйві Безмежності.

В тому, що з ним коїлося були винні вежі, і більше ніхто. Гострі й високі, оздоблені фіалами й пінаклями, величні й погордливі, мов королівська варта, вони владно висмикнули його з домівки, вклавши в голову замість звичної певності гонористу бентегу. Вперше побачивши їх, Ян назавжди утвердив у серці їхню подобу — символ здійснення потаємного, котре годі вимовити словами. Та збігали роки, а він так і не збагнув, чого ж йому слід було прагнути, аби випростатись аж до неба урівень з вежами. Від того часом хотілося волати й тікати світ за очі аби не бачити того знаку нездійсненого і нездійсненного. Натомість він винайняв собі оселю з вікнами просто на дахи, химери і шпичаки веж. В гарну погоду їх можна було нарахувати зо три десятки — по вежі на кожен рік його невдатного життя.

— Янцю, котику!

Він скинувся, мов кіт-безпритульник, сполоханий різким погуком. Міла, хто ж іще… Лялька з очима мадонни, пухнастий зайчик в плетених панчішках… Він любив її, жив з нею, але іноді — от як зараз — йому хотілося схопити її і перекинути догори дригом. Ану як скаже «мама» абощо…

— Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…

Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.

— Не клич мене так! Скільки можна казати?!

Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом — боязка дитинна образа.

Він зітхає, пригортаючи її до себе.

— Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…

Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.

— Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен — ну котисько ж і є…

Вона притискається щільніше і хапає його губами за вухо.

— Мня-яу… — виголошує він.

У двері дзвонять.

— Ну от… — вона легко вивільняється, — давай, біжи перевдягайся. Я відкрию.

Не слід було отак гиркати на неї. І справді, чого це він раптом? Міла готувалася до його дня народження, немов до іспиту, онде навіть крученики на шпичці, його улюблені, насмажила… Хіба ж вона винна, що його просто перед вечіркою спіткала гірка задума? Треба буде купити їй щось, якусь приємну дурничку, вона завжди радіє з того, як школярка — любовній цидулці…

Усміхаючись, Ян заходився порпатись у шафі. Який же це дідько з’їв його піджак? А нові вельветові штани? Ага… Це ж Міла тут усе поскладала — ну і нащо, питається? Знайшовши врешті деталі свого гардеробу, Ян похапцем убрався і зиркнув у дзеркало на внутрішньому боці шафчиних дверцят. Смаглявий красень, оздоблений бакенбардами, в модному піджаку і вельветових штанях: присипати зеленню і — до столу… Він тихо пирхнув, уявивши таку собі парадну страву і поквапився до вітальні — не можна змушувати гостей чекати, бо й справді, зроблять з ювілянта який форшмак…