— Ну, що таке? Що сталося?

Міла зітхнула, підводячи на нього сонний заплаканий погляд. За хвильку в ньому сяйнуло полегшення.

— Наснилося… — пробурмотіла вона, — я бігла за тобою, а потім ти пройшов крізь стіну… я кричала, ти не чув, ти був наче… в іншому світі.

«Ми живемо в різних світах, — раптом згадалося Янові, — світах, розділених непроникною стіною…» На якусь коротку мить йому стало лячно.

— То дурне, — заспокійливо мовив він, — дурний сон. Все буде добре… Спи.

— Правда?

— Угу.

Вона була такою маленькою і безборонною… Ян тяжко зітхнув. Відповідаєш… відповідаєш, за того, кого приручив. Навіть коли не волів би. Сам собі винен… дурний, пропащий принц.

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Раббі Іцхак сказав: «Світло, створене Всесильним на зорі існування, осяяло всесвіт від краю до краю і було приховане, і зберігається для праведників грядущого світу, коли всі світи виплеснуть пахощі, і все суще віднайде єдність».

Роз’єднаним є все, що постало з небуття у світі прихованого світла, однак це світло є Сяйвом Безмежності, і той, чия суть — тлін і плинність, осліпне, дивлячись на нього лицем до лиця. Творець Всесильний, у мудрості своїй і милосерді, приховав своє палюче сяйво від наших очей, загадавши осягати його поволі, крок за кроком піднімаючись до розуміння.

Ніщо інше як брак розуміння роз'єднує світи, приховуючи відповіді від запитань. Осяяння, здобуте тяжкою працею з виправлення душі, відновлює єдність, розкриваючи запони. Сходи, якими нам належить іти, утворено запитаннями та відповідями; і всі запитання — це одне запитання: «Хто?», і всі відповіді — одна відповідь: «Єдиний».

Тільки той, хто пройде дорогу розкриття прихованого, гідний буде увійти до шатра праведності, де одвіку чекає на нього наречена, і тоді лише, сказано, всі світи виплеснуть пахощі, і все суще віднайде єдність.

Сон, грузький і каламутний, не бажав поступатися здобиччю, і Ян над силу виборсався у ранок — такий само бляклий і химерний, чиє право на дійсність не вдавалося таким вже незаперечним. Так бувало завжди, коли він довго нездужав заснути, а тоді мусив підкидатися вдосвіта, розбитий і гірко ображений на світобудову.

Міла вже, вочевидь, давно прокинулась, про що свідчило теленькання і тихе мугикання на кухні. Звідти ж значуще духмяніло свіжою кавою, тож стражденникові довелося-таки зіп’ятися на ноги і так чи сяк розпочати черговий важливий і вирішальний день.

Виринувши з гарячого душу, Ян застав Мілу на канапі перед буркотливою пикою телевізора, з хрусткою канапкою в руці. Він поцілував її в пухкеньку щічку і, потягнувши носом запах поживи, спитав:

— Що то в тебе? Де поцупила?

— Тости, — мовила вона, не відриваючи ока від екрану, — там іще є. Сирна паста — ще звідучора, в салатниці. І кава. Нагрієш собі.

— Кроком руш… — промимрив Ян.

Міла, здається, не розчула, та й добре, бо зранку навіть жарти були злі та невиспані. А тости виявилися дуже навіть на часі — сам би він, либонь, не спромігся б і порох з тостера здмухнути.

Прихопивши канапку і велику чашку кави, він на хвильку пригальмував у вітальні. Міла зосереджено споглядала мигтючі музичні плітки.

— І що кажуть? Чи там люд гламурний дихає?

— Що? — кліпнула очима дівчина. — Це ти про новини? Ну от, Крістіна Агілера вийшла отримувати «Греммі» в діамантовому станику…

— Ти бач яка! — похвалив зірку Ян, присьорбуючи каву. — А кажуть, діамантові поклади хиріють… Не там, людоньки, шукаєте! Ну, а ще що в світі сталося?

— Ще? Мадонну в Єгипет не пускають…

— Без діамантового ліфчика? Правильно, що їй там робити?

— Та ні… кажуть — за те, що вона Каббалою захоплюється. І чого б то?

Ян від обурення відклав надкушеного тоста.

— Отакої! Ні, ну це вже занадто! Якого лиха їй та Каббапа здалася? — він і сам не помітив, як завівся, — чого вони взагалі за ці древні недобитки хапаються? Зороастризм з гроба підняли, герметизм відживили, Каббалу — тепер ось… А далі що? Навкіл великого дрючка танці будемо водити? Вклонятися полив’яному горщику?

На вершині риторичної звитяги Ян запитально глипнув на Мілу, вкляклу поглядом в екран.

— Міло? — покликав він. — Ти мене слухаєш?

— Що ти сказав?

Ян тяжко зітхнув. Іноді йому вдавалося — Міла його просто не чує. Час від часу.

Цікаво, за яким, власне, покажчиком вона відтинає його балаканину від своїх маленьких вушок?

— Слухай, сонце, — обертається до нього Міла, — а ти не спізнишся?

А і дійсно… Аби через ту дурну Каббалу з Мадонною вкупі не проґавити омріяну аудієнцію в керівництва!

Квапливо напнувши парадні шати — улюблений зелений тренч і лакові черевики, Ян причепурив бакенбарди, які, спільно з краваткою-метеликом, робили його зухвало-анахронічним, прихопив довгу парасолю і рушив до виходу. Міла перепинила його коло дверей.

— Вертайся з перемогою! — побажала вона, звично відпроваджуючи героя на щоденний герць.

— Чекай, я принесу тобі голову свого шефа! — грізно вибалушившись, пообіцяв Ян, по чому поцілував Мілин кирпатий носик і поквапився зачинити за собою двері.

А що, незлий був би трофей — голова шефа, ницого підступного змія… Золотої гадюки, як кликали його проміж собою трударі радіо «Драйв»… Петро Величка, власник кількох радіостанцій був, певна річ, змій-змієм, але такого прізвиська він сподобився радше за романтичне захоплення старовиною — його приймальня містилася в будинку на Малому Майдані, фундамент якого сягав дванадцятого століття, а фронтон, замість назви вулиці, містив гладкого золотого змія. Кожен будинок мав тоді своє лице, не потребуючи гнітючого нумерування, життя було цікавішим і важило менше… Тому його і цінували більше ніж нині, подумав собі Ян, збігаючи старими порепаними сходами. Самогубство від знесилення духу неминуче стало знахідкою епохи просвітництва, отож романтик Гадюка шукав у старому місті захист від несили та нудьги. Мабуть так.

Хоч, власне, старе місто не потребувало жодних спростувань. Янові щоразу терпко і втішно було перейти вузькими петлястими вуличками, зістрибнувши з підніжки двомірного сьогодення у гіперпростір пам’яті та фантазії. Бруківка, що пам’ятає тридцятилітню війну, вежі готичних соборів, ревматична хода міських примар… старе місто було таким само неактуальним, як віра чи пристрасть. Життю, яке стрімголов мчить кривими провулками, як правило, бракує часу на подібні дурниці.

Ян поспішав, і підгонило його, певна річ, прагнення власного зиску. Йому, проте, вдавалося розгледіти вранішні ескізи, що їх поквапно перегортає заспане місто: чоловік у височезному капелюсі, тримаючи горнятко гарячого питва, розглядає вітрину художнього салону; вертка рудокоса жіночка в червоних мітенках вигулює верткого цибатого тер’єра; трійко квітчастих циган у кожушках перемовляються, хукаючи в долоні. Ян вирішив вважати цей останній етюд добрим знаком, адже саме цигани зробили у свій час Богемію батьківщиною мандрівних пройдисвітів, богеми, цих ромале світової культури. Саме на їхню честь Ян Рейвах хотів охрестити нову радіостанцію, вигадану власноруч і якою, певна річ, він сподівався керувати. Радіо «Богемія». Це мусив бути домініон фольку, князівство року, прихисток джазу… Тільки от Янові світила хіба посада губернатора того краю — кошти на відкриття станції мусив знайти Величка. Досі Гадюка зволив говорити про це прихильно, не даючи, однак, жодних обіцянок. Сьогодні, нарешті, Ян сподівався дізнатись Гадюччину ухвалу, і відтак ладен був записати навіть закоцюблих циган на користь своєї справи. Йому, проте, варто було покластися на якийсь більш певний показник.

— Отже, Богемія… — примруживши сизе око крізь тютюновий дим, промовив Гадюка, — ага… уггм… То що ми маємо?

Ян ледь зіщулився, тамуючи бридливість — Величка мав хворовите лице задавненого п’яниці та дивну звичку посилатися на себе у множині. Тут, однак, було не до вибору.