Ян ніяково запустив пальці у скуйовдженого чуба. Він не знав, що і сказати. Не те щоб він не здогадувався, що Марічка нехтує власним чоловіком, маючи якісь пригоди деінде… Та йому якось не випадало соромити її цими походеньками. Не маленька вже, либонь, сама краще знає…

— А що вона каже? — тихо мовив Ян. — Ти ж питався в Марічки, ні?

Франц не сказав нічого, а тільки стенув плечима. Красномовно і безпорадно. Мовляв, який у тому сенс.

А він же любить її, здивовано відзначив Ян. Терпить брехню, зносить зневагу… Нараз йому стало до біса шкода цього великого вайлуватого хлопчиська, котрий вперше, здається, збагнув, що світ не належить йому, як наївно гадалося доти.

— То чого ж це ти, Франце, хочеш від мене?

Той прочистив горло.

— Я… гм… Я хочу знати хто він… Мені вона не скаже.

Промовивши це, він підвівся, мовби скінчивши неприємну працю.

— Але навіщо? — підкинувся Ян. — Навіщо тобі знати? Ти вимагатимеш розлучення?

Той хитнув головою, наче норовливе теля.

— Ні. Якщо зможу цьому запобігти.

— То що ж… роститимеш чужу дитину? Знаючи, хто її батько?

Франц Канюк глянув зверхньо.

— Коли ти не базікатимеш, ніхто й не знатиме, — вагомо промовив він. — Я подбаю про те, щоби батько дитини не висував претензій. Так що, поговориш з нею?

— Неодмінно, — відказав Ян.

Лікар кивнув і поквапився геть, застібуючи пальто навскоси та гублячи рукавички. Лишається сподіватися, подумав Ян, що він не встиг іще призначити на сьогодні якоїсь важливої операції — за таких обставин навряд чи вона набавить пацієнтові здоров’я.

Заледве дочвалавши до ліжка, Ян знесилено впав долілиць. Голова гула, мовби хто користався нею замість гучномовця. От уже ця Марічка… ще в школі він збивав собі кулаки об нерозмінний натовп її кавалерів. Вона все перебирала, наче примхлива газдиня на ринку, та й одружившись, не припинила тої забави… За яким таким лихом вона шукала? Яке таке лихо нарешті надибала?

Ян незчувся, як знову поринув у неприємний, морочливий сон, в якому він переслідував містом якусь незнайомку, та все ніяк не зважувався до неї заговорити. Він мусив сказати їй щось життєво важливе, але не міг згадати, що саме…

— Альо, холєра, ти мене чуєш?

Ні, однозначно не це.

Він насилу розплющив око. На день уже давно як благословилося, і в цьому зимному світлі чужа пика над його ліжком виглядало особливо недоречно.

Ян не те щоби підскочив, але сахнувся так різко, що ледве не гримнув додолу.

— О, ти диви… — задоволено промимрила пика, — а я вже думав трупарку кликати.

— Трупарку? — безтямно спитав Ян.

Мартин присів на ліжко, не скидаючи навіть свого шкіряного пальта.

— Ну! Піднімаюся до тебе, дивлюся — двері прочинені, заходжу — а тутки все кров’ю захлюпане, ти лежиш, не ворушишся. Думаю, все, накрився, ентузіаст приватного розшуку…

Ян нарешті виборсався з ліжка, явивши собою алегорію всесвітньої кривди.

— Оце так ви смерть засвідчуєте? Кричите небіжчикові у вухо?

— Та де, — вищирився слідчий, — деяких зразу на розтин веземо. А кров чия?

— Моя. Не займай.

— Невдалий суїцид?

— Ні, вдалий, — пробурчав ведучий, — така тепер мода, ти не знав? І взагалі, забирайся геть з мого ліжка.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— А ти — веселий, — огризнувся Ян.

— Маю добрі новини.

— А я — погані.

Мартин спочутливо хитнув головою, проте радісний вищир так і не зрушив з місця. Ян примружився — усі ці збіги… це вже просто непристойно.

— Іди чекай у вітальні, — звелів Ян, — я зараз, лише запхну голову під холодну воду. Ану як допоможе.

— Кави зварити? — запитав Мартин.

— А що сталося? — Ян здивовано вигулькнув з-за дверей ванни. — Ти записався до Армії Спасіння?

— Ага. Весь ранок грішників сповідував. А тепер оце причащати зібрався. Давай не барися там.

Холодний душ дещо допоміг. Нещасна Янова голова, напхана всілякими потерпаннями, як вулик — бджолами, трохи охолола, мовби занурена у в’язку юшку місцевого знеболення. І кава видалась особливо на часі. У Мартиновому виконанні, щоправда, вона смакувала, наче блекота з цукром. Тільки Міла знала правильну пропорцію, але де тепер та Міла…

— А де, до речі, Міла? — з професійним чуттям поцікавився слідчий.

— Де…Та хто її зна’, де.

— Як це? — здивувався Мартин. — Ви що — теє…

— Та посварилися. Знаєш, як воно… — зітхнув Ян.

Отак і накрилася його невдатна анестезія, тільки її й бачили… Скільки ж можна витискати із себе всі почуття, окрім бажання заснути якомога швидше?

— Зле, — безпорадно додав він.

Мартин кивнув.

— Можу собі уявити. Ну та велика важниця… За день-другий подзвониш, скажеш: «Вибач. Я дурень. Ти найкраща в світі». Заживе як на собаці.

Ян мимохіть розсміявся.

— Якби не ти, Мартине, я й досі вважав би, що життя — серйозна річ.

— Та де… Мало хто сприймає життя серйозно — судячи з тих ужитків, які йому підшукують, — спохмурнів слідчий.

— Це ти про графа Ігнаца?

— І про нього теж. Я, власне, що хотів у тебе спитати — нащо ти цькуєш мого свідка? Він на тебе скаржився.

— А-а, — запнувся Ян, — це я… випадково його перестрів. На хатньому розпродажі.

Мартин примружився — мов пес на чужу кістомаху.

— І що?

— Він… е-ее, сказав, що гм, Левін вів якийсь нотатник, котрий ніби зник на ранок по його смерті. Ніби в ньому небіжчик зізнавався, що життя йому остогидло, і давно вже час покласти йому край. Отака загальна ідея.

— Отож, — підібрався Мартин, — з того випливає, що Левін таки застрелився, а якась невідома паскуда тим часом позбувається свідчень, аби підозра впала на старого романтика Шварценберга. Хитрий виверт, е?

Ян блимнув, невміло вдаючи щире здивування.

— Хтось хотів був його підставити?

Слідчий так само нещиро почухав потилицю.

— Не знаю, що і думати. Шварценберг зустрічається з якоюсь панною і за кілька годин ріже собі горлянку невідь з якого горя.

— Ти її бачив? — симулюючи байдужість, запитав Ян.

— Та не довелося, — силувано засміявся Мартин. — Коли ця дама обдарована такими нищівними чарами, то може, й добре, ні? Ми, проте, маємо, запис її голосу. Гарний голос, що не кажи…

— Так ви що, прослуховували старого? — обурився Ян. — Хіба це законно?

— Та ні, на загал, — тонко усміхнувся слідчий, — але, коли б справа витанцьовувалася, суд дав би дозвіл. Заднім числом.

Ведучий рвучко зітхнув.

— Цікаво знати, — уже не боячись явити острах, запитав він, — цікаво, що ж вона йому сказала?

— Мі бара еле.

— Що?!

— Мі бара еле, — повторив слідчий, не ховаючи глузливого вищиру. — «Хто зробив це», як мені люб’язно переклав наш знайомець Дан Сегал. Це тобі нічого не говорить?

Ян сполохано хитнув головою. Вона могла таке сказати. Але що це значить? Що?

Мартин шкірився, абсолютно, мабуть, задоволений собою. Коли він певен у своєму здогаді, навіщо розказує все це? Навіщо мучить його своїми натяками? Некликана лють зануртувала Янові аж попід горлом.

— Дивовижно, — холодно й уїдливо проказав він, — сьогодні всі мене тішать дотепними загадками. Спершу Франц, Маріччин чоловік, тепер ти ось…

Мартинів усміх зів’яв просто-таки стрімголов.

Ян замружився, сьорбаючи схололу каву. Хто зробив це? Хто, зараза, винен в усьому? Він втратив все, що мав — жінку, друга, спокій… Заради чого, цікаво? Навіщо?

«Ніхто не знає, які у мене проблеми, — співав Сатчмо, — Глорі-алілуя!»

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Вустами Моше промовляв Всесильний: «Дотримуйтесь моїх настанов; худобу свою не зводь з іншою породою, поля свого не засівай зерном різнорідним, і одяг зі змішаного сукна, з шерсті та льону, не вбирай».

Розділене Творцем повинно залишитися розділеним, бо тільки в Ньому все знайде виправлення і єдність. Ми не вміємо принести світові єдність, а лише змішуємо світло з нечистотою, породжуючи нечистоту.