— А, це та мила дама, котра так лагідно підтикала йому простирадло… це ж вона за нього, мабуть, заміж і намилилась.

— Шляк! — Мартин аж пригальмував спересердя.

— Що, — глузливо глянув на нього Ян, — а ти мав на неї інші плани?

— Одружена, вона не зможе проти нього свідчити! — засмутився Мартин.

— Так ти гадаєш, напад було інсценовано?

— Та ось тобі хрест! — розгонисто побожився слідчий, від чого машина з гратами зробила елегантний детур.

— Весело, — пробурмотів ведучий, — а за ким же тоді він зарікався спустити собак?

Мартин промовчав, з перебільшеною увагою вдивляючись у брудне дорожнє полотно.

Ваславські Броди розгорнулися перед ними чарівним видолинком між засніжених схилів, де обриси палаців та тонкі містки над бистриною ясніли розсипом дрібних ліхтариків. Молочно-млистого полудня курортне містечко здавалося брамою в зимову казку, проте Янові пригадалася інша казка, котру він прожив тут з Мілою, не знаючи іще, куди виведе його власна пиха та пуста амбітність.

Мартин тим часом завернув свою тюремну карету до одного зі скромніших палаців, що тулився до єдиної у Ваславських Бродах церкви, наче тюхтій-синочок — до суворої мамці.

— Вивантажуйся! — звелів Мартин.

Ведучий знехотя вибрався на хрустку зимову студінь, залишивши затишну дрімливість у машині. Певності в задуманому він не відчував, проте й відступати вже не випадало.

Лікарняна приймальня війнула на них холодним монастирським духом, випромінюючи мовчазне несхвалення несподіваних візитів, і візитів як таких. Жіночка на рецепції невдоволено відірвала погляд від документів, звузивши очі, неначе ворожий снайпер.

— У вас призначено зустріч? — вимогливо поцікавилась вона.

— Так, — зухвало мовив Ян, — але перше я… ми хотіли би перевірити деяку інформацію.

Жіночка звела брову.

— А ви не помилилися адресою? Довідкова для туристів через дорогу.

Ян люто скрипнув зубами.

— Ми ведемо кримінальне розслідування, — сповістив він, — тому довідкова тимчасово переміщається сюди.

Медсестра глянула очікувально.

— Мартин… — Ян штовхнув друга ліктем.

Той витримав драматичну паузу, потім кивнув приречено і продемонстрував своє посвідчення. Жіночка тяжко зітхнула.

— А скажіть мені таке, — скрутивши в кишені дулю на щастя, промовив Ян, — чи не перебуває у вас на лікуванні така собі пані Міріам Левін?

Мартин витріщився на нього, проте змовчав, збентежено спозираючи медсестру, яка, впокорившись долі, передивлялася базу даних на своєму комп’ютері. Жіночка звела глузливий погляд.

— Ні, у нас такої немає.

Слідчий коротко видихнув, розчаровано зиркнувши на товариша.

— Ну, в такому разі…

— Ні, зачекайте! — Ян замружився. — Тут щось не так…

Якщо його підозра має під собою підстави, і дружина Левіна, котру всі вважали мертвою, насправді перебуває в лікарні… Каббаліст, вочевидь, не хотів, аби про це дізналися. Ну звісно. Навряд чи вона записана тут під справжнім прізвищем. Під яким же, в такому разі?

— В такому разі пошукайте нам…

Янів погляд ковзнув поличками із лікарняними картками, і йому мимохіть згадалася інша поличка із білою літерою, накресленою тонким пальчиком. Бет. До чого б це?

— Пошукайте нам Міріам Браха.

Слідчий скептично гмукнув, проте сестричка поволі кивнула.

— А… так, на стаціонарі. Вона тут уже кілька років.

Ян та Мартин перезирнулися.

— А що з нею? — прочистивши горло, спитав слідчий.

Сестричка завагалася.

— Вам краще розпитати професора.

— Добре, а… який це відділ?

— Психоневрологія.

— О! — мудро зауважив Мартин.

— Вам потрібен професор Салім, — розщедрившись наостанку, додала жіночка, — Айзек Салім. Його кабінет на другому поверсі.

Перетнувши лунку площину лікарняного холу, приятелі піднеслися широкими сходами білого мармуру, виразно недоречними за відсутності фраків та кринолінів.

— Звідки ти знав про неї? — запитав Мартин, притишивши голос, мовби боячись сполохати старосвітні тіні, — Лея сказала?

— Ні, — відказав Ян, хоча під сподом певності ворушилася підозра, що вона якось-таки підштовхнула його до рішення, — ну скажімо так, не напряму.

Професорів кабінет знайшовся неподалік від сходів.

— Відчинено! — пролунало зсередини, щойно Мартин підніс руку, аби постукати. На них, вочевидь, чекали.

Професор Салім, високий і владний, наче римський патрицій, встав їм назустріч.

— Мені переказали, — повагом мовив він, — що ви цікавитесь однією з моїх пацієнток. Ми, як правило, не розголошуємо інформацію медичного характеру. Проте з огляду на обставини… Ми зацікавлені в попередженні можливих непорозумінь. Ходімо.

Проминувши відвідувачів, Айзек Салім рушив геть з кабінету. Ті лише встигли приголомшено перезирнутись.

Професор повів гостей ошатними коридорами крізь затишну вітальню та зимовий сад у друге крило маєтку, де, судячи з ряду півпрозорих дверей, були розташовані палати тутешніх хворих.

— Міріам Браха, вона ж — Міріам Левін, — зітхнувши, промовив професор, — вперше потрапила до нас три роки тому з яскраво вираженою реактивною депресією. Причиною цього, ми вважаємо, була глибока сімейна криза.

Мартин зацікавлено гмукнув, спозираючи оглядові віконця на міцно замкнених дверях палат.

— Згодом, — продовжив професор, зупинившись коло двері з таємничою позначкою «МІ-4», — згодом на фоні загострення гіпертонічної хвороби відбулося погіршення. У Міріам розвинувся психопаталогічний синдром із симптомами, які ми у своїй практиці називаємо «метафізичною інтоксикацією». Інакше — параноїчне марення.

Професор кивнув на віконце.

— Ви можете глянути одним оком.

Мартин, а за ним і Ян прикипіли до прозорого прямокутника. У просторій палаті, залитій полуденним світлом, стояло низьке ліжко без билець. Єдина мешканка палати сиділа на розібраній постелі, втупившись непорушним поглядом у протилежну стіну. Це була нестара іще жінка, чиє миловиде лице та м’яка постава гарно дивились би на сімейній кухні чи в оточенні малолітніх учнів; незмигне зосередження, однак, перетворило її обличчя на химерну маску, чия неприродність і ненормальність приголомшували.

Насилу відірвавши погляд від хворої, Ян ще раз озирнув палату, вигляд якої видався йому дещо дивним. Справді… білі стіни палати були рясно поцятковані дрібнописом, незнайомими символами та трикутними діаграмами. Несподівано жінка повернулася до віконця, обдарувавши спостерігачів таким темним, безтямно-пташиним поглядом, що Ян мимоволі відсахнувся.

— Яков Левін, імовірно, не був хорошим чоловіком, — підібгавши губи, мовив професор, — проте опікун із нього виявився просто взірцевий. Він щедро платив за лікування, а по смерті залишив нам значну суму на утримання своєї дружини. Хоча і знав, що ми зможемо забезпечити їй хіба лише хороший догляд та певне полегшення симптомів. На жаль, інволюційні процеси в її організмі набули незворотного характеру.

На кілька секунд запала мовчанка, і теленькання телефону в Яновій кишені, що порушило лікарняну тишу, видалось якимсь лиховісним знаменням. Глянувши на номер виклику, Ян здригнувся, на якусь мить запідозривши параноїчне марення у самого себе.

— Ти вже познайомився з моєї названою сестрою? — радше ствердно запитала Лея Браха. — Добре. Хочеш почути решту історії?

Ян кивнув, мовби вона могла це бачити. Будь-що тепер здавалося можливим.

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Йеіва Сава: «Подивись — таким є шлях Тори: спершу, починаючи відкриватись шукачеві, вона кличе його натяком. Якщо він зрозуміє — добре; якщо ні — вона шле йому звістку, називаючи його простаком».

Сказано, що Тора існувала завжди, і саме життя є дією з осягнення закладеного в ній сенсу. Закрита запонами, вона кличе кожного з нас, підштовхуючи до лабіринту, у серці якого заховане одвічне і невимовне.