Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.

Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.

Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.

Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.

— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...

— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?

— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?

— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.

Той вражено гмукнув.

— Ну... вітаю, — проказав він. — Ти ж цього хотів, чи не так?

— Угу, — хлопець спохмурнів. — Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.

Вайлак кивнув зацікавлено.

— А! Про Морренштиба і його зазіхання? Вчасно ж Черенбер надумав... — голова потягнувся і спритно сів. — То що ти тепер робитимеш?

Анджа зітхнув.

— А хіба від мене щось залежить? Князь відразу збагнув, як мене позбутися, — звелів забратись до Валдарри і з'ясувати, як можна нишком подолати стіни. І нащо так складно, питається? Міг би просто горлянку втяти, так ні ж...

Вайлак замислено пошкріб підборіддя.

— Стіни... Ну, звісно, це повинно його хвилювати. Тут нам очевидячки не перебратися. Хіба з боку моря, там захист значно гірший, але там — сам же бачив! — свої забавки... — Вайлак зиркнув на хлопця примружено. — А ти що, патлатий, хотів би Валдарру подивитись?

— Жартуєте? Як мені — махнути, е-е, вухами і перелетіти на другий бік?

— Ну-у... А чого? — реготнув Вайлак. — Хороші вуха, великі...

— То від того, що мене дід за вуха тягав, — усміхнувся хлопець. — Мамка боронила, поки була з нами, та потім....

— А що, до речі, з нею сталося? — сухо якось поцікавився голова.

— Та, кажуть, втопилася, — стенув плечима Анджа. — Але я завжди гадав, що вона просто пішла шукати кращої долі. Малий був, думав, сюди пішла, до міста за червоними стінами... Яку книжці...

Вайлак зітхнув, мовби зважуючись.

— А як її звали, малий?

— Її називали Руда Нейна. А що вам з того?

Голова подивився на нього якось дуже дивно, мовби хлопець знагла обернувся привидом-віщуном. Та, зрештою, може, це йому приверзлося — якраз щойно смеркло, а в сутінках ще й не таке примариться... «Сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами...» Анджа не пам'ятав, де чув таке, але той вислів видавався йому навдивовижу правдивим.

— Я... кхм, може таке бути, що я знав її. Давно.

Вайлак замислився, розглядаючи чомусь власні долоні. М'яка сутінь скрадала відзнаки віку, і голова зненацька здався Анджі на кільканадцять літ молодшим. За хвильку він підійняв очі, і вперше Анджа не побачив у ньому звичної насмішки.

— Я знаю, як потрапити до Валдарри. Я покажу тобі, якщо захочеш.

Анджа повільно кивнув. Йому було лячно і весело. Нарешті все складалося так, як слід.

Валдарра

Це місце звалося Імператорською Цистерною. Назва нічого не говорила Анджі, викликаючи хіба якісь брутальні асоціації, та Вайлак пояснив йому — це просто водосховище. Велике водосховище Валдарри. За браком досвіду Анджа уявляв собі якусь калабаню чи став; отож те, що зринуло перед хлопцем у ту мить, коли він випірнув з каламутної води підземного бурчака, викликало в ньому захоплений зойк.

Сотні могутніх колон розбігалися врізнобіч, підставивши високому склепінню заокруглені плечі арок. Колони, здавалося, стоять, спершись на глянець води — тяжкі й невагомі водночас; темне плесо множило їх, кидаючи колони-перевертні вглиб басейну. З-поміж колон струменіло непевне вранішнє світло — десь там, у горішньому світі, зоріло, виплескуточи новий день на високі вежі.

Анджа вибрався з басейну і, хлюпаючи водою та трусячись від холоду, подався шукати виходу з цистерни. Двері знайшлися, хоч і замкнені, тож Анджа змушений був скористатися коротким ножем, позиченим у Вайлака, аби відімкнути засувку. Та піддалася з першого ж разу — у Валдаррі, схоже, не надто переймалися міцністю запорів.

Він причинив за собою двері водосховища і озирнувся. Місто, окреслене м'яким сяйвом молодого дня, сторожко глянуло згори вниз, а потім, немов наважившись, стрімко опустилося йому на плечі, приголомшуючи, притискаючи до землі. Десь так почувається мешканець пласких, мов стіл, степів, коли вперше потрапляє в гори — він дивиться догори, не розуміючи, чого б це земля раптом стала дибки, а гори дивляться вниз, зі своєї захмарної височини, мовби глузуючи. Небо Валдарри було покраяне гостроверхими вежами й пінаклями, увінчане зубцями шпилів та казковими химерами срібних флюґерів. Анджа рушив вулицею, не відриваючи погляду від горішньої дивовижі, і з кожним кроком краєвид мінився, відкриваючи оку величні храми з золоченими капітелями, легковажні мереживні вежі й розкішні палаци, оздоблені низками струнких колон.

Анджі ніколи раніше не доводилося бачити подібного. Ті міста, через які вони проїжджали разом зі Священним Походом, були радше сморідними смітниками в оточенні стін; це ж місто приголомшувало. Краса і велич мали тут не умоглядне, але цілком предметне втілення, і вже це робило Валдарру чужорідною аж до дрібної цеглини в стінах. Такого не могли звести ніде в Рабанті, однак це місто здавалося більшим за весь знайомий Анджі світ, а отже, навряд чи справжнім. Дійсність відтак підступно розточилася, лишивши хлопця десь на межі нестями.

На щастя, городяни, що простували повз, не помічали змоклого та розгубленого Анджу. Мабуть, вони просто бачили в ньому міського безумця, та й не надто помилялися, коли вже на те пішло... А втім, ці вранішні перехожі варті були осібної уваги, і скоро хлопець облишив споглядання веж заради самих валдарців.

Вони були різні — сановники, вбрані в шовкові плащі з коштовними аграфами, шляхта у мереживних габах, прості мешканці міста в коротких барвистих туніках... А втім, не вбрання та прикраси здивували Анджу найбільше; його збентежило інше — в очах валдарців панували спокій і певність, так, наче не було на світі ні голоду, ні чорної тіпанки, ні мальджуків, ані храмовників... І це було таким неймовірним, що Анджа часом озирався на перехожих, не ймучи віри власним очам. Отож, якщо валдарці сприймали Анджу за навісного, той ладен був закинути їм точнісінько те саме.

Сталося так, що вибравшись із цистерни, Анджа зразу ж натрапив на центральну вулицю, яка звалася Неса; саме цією вулицею імператор Валдарри вирушав на щовечірню відправу до Білої Вежі. Хлопець не знав цього, певна річ, але крокував із певністю, наче хтось показував йому шлях. У місті ходила примовка, що Біла Вежа причаровує причинних і приблуд; зрештою, можливо, саме так воно й велося.