Анджа присів на самому краєчку помосту. З висоти вартової вежі баронського замку видно було всю Чорнобурівку з її покошеними хатками без вікон, маленьким ставом і млином на околиці; далі темною хмарою бовваніли вкриті чорним лісом пагорби. Власне, ліс був чорно-бурий, звідти ж село отримало своє ім'я. Дехто навіть усерйоз вважав, що барон Черенбер насправді Чорнобур, тільки мовиться по-іноземськи. Та що їх слухати, сільських брехунів — і не таке наплетуть після кухля злидва...

Анджа всміхнувся. Все ж добре бути тут, нагорі, а не там, зовсім поряд із чорним лісом...

— То ти, патлатий? — пролунало за спиною.

Анджа сіпнувся, розвернувся й побачив, як через мерлон захисної стіни перебирається на ґалерею якась темна постать.

— Що, селюче, — рипнув Вайлак, ставши поряд, — не сидиться тобі в теплому гною? Набридло баронським коням гузно підтирати?

— Та ні, не набридло, — обережно мовив Анджа. — З конями не нудно. Кожен день щось нове... і такими кучугурами...

Вайлак тихо розсміявся.

— Гаразд, — мовив він, — але що забув на вартовій вежі? Виглядаєш рідних свиней, як вони там без тебе, бідолашні, журяться?

— Журяться, — серйозно кивнув Анджа, — їм же скоро під ніж — баронові та його воякам на харч. Їх якраз тепер, мабуть, війт причащає...

— Що, свиней? — вразився Вайлак.

— Еге, — Анджа криво всміхнувся, — свиня — то плоть землі, тварина брудна, як і ми, серви. Шляхетні не можуть їсти м'ясо землі — аби собі не забруднитися перед Небом. Хіба пан не знали?

Вайлак гмукнув.

— А як ви їх причащаєте?

— Кров'ю голубів, пане. Крапельки досить — і свиня перед смертю стає мовби птицею небесною.

— Які добрі звичаї... — кивнув старий вояк, — і це що, всюди так, чи лише в твоїй славній Чорнобурівці?

— Ну, в Заморенці, що в землях графа... — Анджа хотів був кивнути на схід аби показати, де саме лежить земля Морренштиба. І завмер.

У вечірніх сутінках на схилах пагорбів ясно світилися кілька зеленкуватих вогнів. Вайлак простежив за його поглядом.

— Що таке, малий? Болотних вогнів налякався?

Анджа ковтнув в'язку слину.

— Та ж там, той... нема мочарів. Ці вогні, це... Могул, Нічний Лісоруб, рубає мертві дерева Темному на ватру — вечерю смажити... — Анджа здригнувся. Він виразно міг уявити, що саме смажить Мисливець собі на вечерю.

Вайлак похмуро задивився в морок. Його глузлива посмішка зникла, мов потопельник в холодному ставку.

— Знаєш, Анджо, — сказав він дивним голосом, мовби сам до себе. — Це справді страшно... Те, які ми. Те, чого ми боїмося. Ми навіть уявити собі не можемо, що буває інакше. Варвари, та й годі...

Анджа не зрозумів його. Він не знав такого слова.

Арод, ненароджений повелитель князів людських, мовив так, звертаючись до володарів землі:

«Ваше призначення — служити Небу волею своєю, ведучи за собою підвладних вам, та долати ворогів силою, даною вам Небом. Ви обрані для очищення землі від скверноти, та Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не очиститеся від бруду земного, ім'я якому — тлін.

Чотири випробування повинні ви пройти, чотири немочі здолати, аби звільнитися від прокляття земної долі. Перша неміч — милосердя. Милосердя робить вас рабами недосконалих, ослаблюючи руку та розм'якшуючи серце. Друга неміч — надія. Той, хто має призначення, не повинен сподіватися, бо надія збиває обраного зі шляху, спокушуючи його земними втіхами. Той, хто виконує призначене, не сподівається, він твердо знає, що вчинки його будуть належно оцінені Небом. Третя неміч — сумнів. Той, хто сумнівається, хто не певний у серці своєму, не може вірно служити, бо не має віри й пошани до Неба. Четверта неміч — любов. Любов — найгірша з недуг, бо той, хто любить, милосердний, той, хто любить, сумнівається та плекає надію.

Лише той, хто в собі здолає звіра земного, вартий служити Небу. Той же, хто прогнівить Небо, схибивши зі шляху горішнього, по смерті втрапить до володінь Темного, до підземель страху і відчаю, звідки нема вороття».

Коли барон від'їжджав на полювання, все господарство замку присідало, де прийдеться, мовби з нього висмикнули осердя. Сідав на ослінчику коло стайні дядько Клеч, сідали, притулившись до куртини, вартові. Сідали навіть коні, пірнаючи з головою в духмяну тирсу. Анджа вийшов на подвір'я, шукаючи, де б і собі присісти, подалі від кінських гостинців та веселих караульних, які наразі вирішили вдатися до гри у вибивного. Як Анджа з'ясував у свій час, «вибивний» означало щонайменше «вибивний зуб», а іноді, за належної майстерності, гра могла сягнути й «вибивного ока». До того ж, до гри залучалися всі, кого лиха доля занесе в поле зору гравців. Тож Анджа вирішив піти погуляти.

Сновигаючи коло замкової кухні, причарований запахом смаженини, Анджа натрапив на Онечку. Спершу він не впізнав її — на гожому обличчі мірошникової доньки нині грубою борозною тягнувся від правого кутика вуст до скроні потворний рубець. Якби Анджа міг пожартувати з цього приводу, він би сказав, що Онечка стала напрочуд усміхненою за життя в замку... Але жартувати якось не праглося. Наче громом побитий, він стежив, як дівчина з якимось кухлем біжить через замковий двір.

«Онечко!» — врешті гукнув він навздогін дівчині. Вона обернулася, заледве не впустила кухля, але за мить опанувала ляк і побігла далі. Правда, швидше, ніж доти. «Зачекай, Онечко!» — Анджа рвонув за нею. Йому раптом несамовито закортіло поговорити з дівчиною. Все ж, стільки років були сусідами... Колись Анджа шалено заздрив їй, та де... Онечці заздрило все село — звісно, їй вдалося потрапити до замку. А там, — казали в Чорнобурівці, — там усе може бути. І мрійливо зітхали.

Нарешті він наздогнав її і вхопив за руку.

— Та зачекай, Онечко! Чи не впізнаєш?

— Чого тобі, Анджо? — тихо запитала вона.

— Не тікай! Я поговорити хотів... Скільки не бачилися! Онечко, ти коли пішла до замку, ми в селі весь час про тебе говорили. Як ти тут, як живеться... Чи гарно тобі в барона?

Анджа розумів, що верзе дурниці, але її погляд, разючий мов мисливський батіг, змушував говорити — хоч би що, аби лише не мовчати.

— Як живеться... А ти як гадаєш? — мовила вона, усміхнувшись спотвореним краєм губ. — Як на небі, незгірш. Відпусти, бо як не встигну баронові вечерю зладнати, у цім раю буде буря... Ну, відчепися!

Хлопець мимохіть випустив її рукав. Не сподівався він побачити Онечку такою. Все, що завгодно, але... Але що? — запитав він себе. Якби йому не пощастило з тими хортами... Анджа похмуро побрів до стайні, і саме тоді прозвучав гук мисливського рогу — барон повертався до замку.

Так швидко? Невже барон устиг щось там уполювати всього за годину? Анджа не мав жодного сумніву, що встиг би, але барон любив полювання, а любов не терпить поспіху.

По підвісному мостку дрібно простукотіли підкови, і до замкового двору в'їхала кавалькада загоничів і псарів. Попереду на дебелому рябому коні парадував сам барон, ведучи на короткому мотузку свою здобич — побитого, вимащеного кров'ю і брудом селюка. Мешканці замку підвелися з насиджених місць, розглядаючи незвичний трофей. Хуторянин, упольований бароном, лише тихенько скиглив, відсапуючись — не схоже було, що Черенбер завдав собі клопоту вповільнити біг коня, аби не змучити бранця.

Заїхавши до двору, барон кинув мотузка слугам і зіскочив на землю. До барона підійшов Вайлак, кивнув на полоненого, що нині впав навколішки в багнюку.

— Бачу, світлосте, полювання було вдалим? Але що це за дичина, пане? Адже немає такого звіра ні серед чорної звірини, ані серед червоної, шляхетної...

— Не блазнюй, Вайлаче, — суворо кинув Черенбер. — Це бидло забило оленя з мого лісу. Коли ми знайшли його, він уже тушу білував... Йоргів виродок!

Черенбер підійшов до бранця і пхнув того межи ребра загостреним вістрям чобота.

— Ти пошкодуєш про це, — прошипів барон, — і будеш шкодувати довго, Небом присягаюся! Пошкодуєш, що на світ народився, ти, мерзенне падло!