Звісно, Анджі було ще рано підсумовувати досягнення, однак доля в особі самого барона вирішила влаштувати помічникові конюха передчасний іспит.

Барон любив спостерігати. Він часто ставав коло вікна, поклавши руки в чорних рукавицях на кам'яне підвіконня, і незрушно стежив за розвагами гарнізону. Пильний та хижий, немов лихий шуліка, він дивився байдуже, і важко було сказати, що саме барон намагається розгледіти у вправах вояків.

Проте одного дня, якраз у розпал збройних забав, Черенбер спустився надвір. Вояки розступилися, даючи йому дорогу.

— Тренуєтеся, бійці? — зневажливо кинув він. — Вайлаку, що скажеш? Готові до бою ці твої годованці?

— Хто — ці? — вищирився Вайлак. — Е-е-е, звірі, просто звірі, світлосте, злі й невблаганні.

— Та невже? — пирхнув барон, озираючи зібрання. — Ану ж, побачимо...

«Звірі» сором'язливо поховали очі, відступаючи в затінок.

— О, а цей що тут робить? — поцікавився Черенбер, кивнувши на Анджу.

Вайлак коротко зиркнув на хлопця.

— Цей? Вчиться, щоби... е-е-е, у випадку чого стати до бою за вашу світлість. Так, Анджо?

Той спромігся кивнути.

— Ти ж бач, як, — мовив барон. — Вайлаку, ану дай мені свого меча. Хутко!

Вайлак поволі витяг кацбальґера з піхов, передав баронові, криво всміхнувся і відступив. Свого меча, той, либонь, просто не забажав мастити брудом... Ну та нема ради — баронська забава, як не крути... Анджа похапцем витер холодну вологу з долонь і зручніше перехопив руків'я меча-пассота.

Напад барона був стрімким і дужим, тож із першого ж удару, який мало не вибив меча з Анджиної руки, колишній свинар збагнув, що йому нізащо не встояти проти здичавілого в баронових руках «драного кота». Анджа ледве встигав відбивати удари Черенбера, удари такої сили, що, перепинивши випад, його рука німіла аж до плеча. Він відступав, задкуючи, і за якусь хвильку його плечі торкнулися стіни — відступати далі не було куди, а барон, схоже, зовсім не жартував. Анджа якось розпачливо схлипнув, насилу відбиваючи націлений в груди удар. Баронський меч, відбитий угору, описав елегантне півколо і, обігнувши Анджин пассот знизу, припнув його до стіни. Хлопець, боляче вдарившись кісточками пальців об шкарубкий камінь, випустив меч, котрий із брязкотом упав баронові під ноги.

Гарнізон завмер. Завмер Анджа, тяжко дихаючи. Завмер кацбальґер коло Анджиної шиї. Барон усміхнувся, провів лезом по його неголеній щоці. А потім опустив меч.

— Хе. Хлопчисько, — мовив він.

Черенбер кинув меча Вайлакові й рушив геть, не обертаючись. Той провів барона зачудованим поглядом.

— Йоргів дрин, — вилаявся Мідяк. — Щоб я здох...

— То діло нехитре, — стенув плечима Вайлак. — устигнеш. Слухай, хлопче, чим ти його причарував? Інший був би вже посічений на дрібні кавалки, а ти ще наче одним шматком стоїш...

Анджа нервово кивнув.

— Еге, одним. Наче. Дивно, правда?

Вайлак доброзичливо плеснув його по плечу.

— Ну, гаразд. Ходи, наллю тобі злидва з такої нагоди!

— За здоров'я барона, щоб він здох, — додав Мідяк.

Того вечора в казармі була славна пиятика. Та, зрештою, тут завжди непогано гуляли, особливо за «щоб він здох». Молодий конюх вислухав безліч вітань і страмних натяків, надто ж тих, що стосувалися Анджиної власної леґенди про походеньки меткої мамці чорнобурівськими гаями. Його змусили докладно переповісти історію і, захопившись, очманілий конюх невдовзі сам почав вірити в мамчині подвиги на баронському ложі. Повірити зовсім не тяжко, якщо дуже хочеться. Анджі ж кортіло несамовито.

Ті, що тримають зброю, теж прийшли до Арода та їси по науку.

«Як нам, — спитали вони, — заслужити ласку Ясного Неба?»

«Ваша доля — служити вашим володарям вогнем і залізом», — мовив Арод.

«Ваша доля — іти за ними в бій заради перемоги Неба», — мовив Іса.

«Ваше життя — війна, — сказав Арод, — і поза війною ваше життя — пустка».

«Ваша війна — молитва, — сказав Іса, — і поза молитвою війна — безглуздя».

«Що дає війна вірним Небу?» — запитали ті, що носять зброю.

«Війна — це очищення землі від скверноти гордині, розкоші й розпусти, — відповів Арод. — Ваше право — нищити тих, що тішать своє тіло, зневаживши Вогненне Око Неба, суворе й нещадне».

«Війна — це очищення духу від недуги співчуття та милосердя, — відповів Іса. — Ваше право — нищити тих, що живуть у твані рабських сподівань і тваринних прагнень».

«Чи прийме нас по смерті Небо? — запитали воїни. — Нас, що не володіють землями, але носять зброю?»

«Не всі з вас варті Небесної ласки, — мовив Арод, — однак ті, що вірно служать своїм володарям, можуть бути прийняті Небом».

«Ті, хто служать володарям, як володарі — Небу, можуть бути прийняті. І знамення цієї вірності — кривава відзнака», — мовив Іса.

«Ті ж із вас, хто зрадить володарів, навік будуть прокляті й потраплять по смерті до володінь Темного, до землі блідих вогнів і кривавих світань».

Гроза, на щире переконання чорнобурівців — то було бойовисько небесних демонів, котрі, гуркочучи в хмари-щити, лупали один одного сліпучими списами. Демони виїжджали на небо з прапорами й герольдами, їхні коні — люті вітровії під куривними чепраками — мчали виднокраєм, дрібно стукочучи срібними підковами. Часом хтось із демонів скидав з коня іншого, і тоді земля двигтіла від удару, і смолоскипами займалися віковічні дерева, уражені падінням захмарного лицаря.

Так говорили в Чорнобурівці — там не любили чужі бойовиська, особливо ж такі, від яких потерпали люди й гинув урожай. А так було майже завжди.

Отож, нині над замком вирував демонічний герць. Глядачів у того змагання не знайшлося — вболівальники ховалися, де прийдеться, прагнучи перебути панську забаву без втрат.

Ховалися, приміром, у казармі, до якої Анджу кликали як всезагального учня і трішки — як оберіг від баронського гніву. Вояки тулилися коло вогню в тому щасливому кутку, де стріха протікала найменше.

— Нічогенька нічка... — пробурмотів Мідяк, мерзлякувато пересмикнувшись, від чого його обладунок жалібно дзеленькнув. — Така точно була під Альбігоном, коли ми сиділи в драному бастіоні під фортецею, всі — і хворі, й поранені, і живі, й мертві, як хто не добачив... Сморід, стогони, і на голову ллє, мов псяча сцянка...

— Ех, хороші були часи, — зітхнув Чернець.

— Не те, що тепер, — поскаржився Крук, — сидиш тут, іржавієш...

— Еге, тупієш на очах, — усміхнувся Мідяк.

Крук гмукнув і незлостиво пнув товариша ногою.

— Краще б ти, бляшанко, розказав нам що-небудь. Бо ж злидва нема, бабів нема... нудьга.

— Е, не треба, — попросив Чернець. — І так на душі тоскно, а він зараз знов розведе про ті свої банії, де єретички в таких е-е-е... фризурах... Краще не треба.

— А хай тоді малий щось розкаже. У вас у селі є банії? — у нас є баняки, — кивнув Анджа. — А ось єретичок нема. Була, правда, одна причинна — ходила вздовж дороги, і як хто ще підводою, питалася, чи не підвезуть на небо. Потім вона десь пропала — певно, дочекалася свого воза...

— О, слухайте, — сказав Крук. — А я згадав одну історію. Теж про жінок.

— Круче, я тебе благаю, — зітхнув Чернець. — Давай краще щось страшне, як ти вмієш...

— Ну, так це і є страшне. Я ж кажу, про жінок.

— Страшна історія про те, як Крук ходив свататися, — зловісно прошепотів Мідяк, — а дрин свій забув...

Вояки зареготали.

— Ну не хочете, не треба, — образився Крук.

— Та годі, розказуй вже. Тільки не про банії.

— Про банії не буду. — Крук усівся зручніше й почав оповідати, зупинивши погляд на рухливому полум'ї. — Історія така: були у Темного троє дочок; одну з них він віддав за князя, другу — за храмовника, а третю — за простого коваля. Були вони юні, високі та гожі — але то лише вдень. Уночі Йоргові дочки перекидалися на морок і висмоктували життя з того, хто опиняться поряд. Отож, після весілля князь відвів молоду дружину до покоїв, але свічку не згасив. І побачив, як вона обертається на страховиддя: тіло — пітьма, пазурі — як у вовка, а голова — як у жаби. Злякався князь і вигнав дружину. Храмовник теж не загасив свічки і вберігся. А ось коваль не мав свічки і не зміг побачити, на що перетворилася його дружина. Кожного вечора він засинав, а прокидався змучений і посивілий. Так вони прожили кілька літ, дружина коваля народила дочку. А сам він став схожий на старого діда — сивий і кволий. Одного разу прийшла до села знахарка, побачила коваля, зрозуміла, що з ним сталося, і наказала йому дружину вигнати. Коваль так і зробив, та дочку свою пожалів — лишив із собою. Але дочка — Йоргове плем'я — була ще гірша за мамцю. Вночі вона ходила селом, стукала в двері — і до кого постукає, в тому домі хтось невдовзі вмирав. Скоро сельчани второпали, звідки лихо йде, і наказали ковалеві свою дочку вбити. Коваль послухав, але забити дитину не зміг. Тож він замурував її живою в стіну кузні. Але вона, кажуть, там і досі живе, мандруючи зі стіни в стіну. Тож іноді люди чують, як хтось до них стукає зі стіни... і глухий голос, немов хтось усередині б'ється, просить випустити. Якщо той голос слухати, то Йоргове дитя може вибратися зі стіни і випити життя до краплі...