— Що так дивишся, Володю? Тепер ось мій фрак, — і вдарив себе по тій же куфайці. — А метелик давно полетів…

Усе ж, гадаю, той метелик лишився в його душі. Метелик різнобарвного світу.

На жаль, доля відпустила йому мало часу, навіть менше шістдесяти літ. З’їв проклятий рачище, хвороба двадцятого, а тепер вже й двадцять першого століття. Завітавши в учительську квартиру після операції (вирізали шлунка), жахнувся, що лишилося від цього гарного, ставного, могутнього чоловіка. Усе ж досі не лише я зберігаю спогади про його уроки — треба було їх бачити й чути. Лишилося в пам’яті, як йому довіряли бути класним керівником старших класів і він за рік чи два робив те, що інші не могли зробити за п’ять. На кожній зустрічі випускників різних літ його згадують по-особливому.

Я не обрав професію історика, але написав кілька історичних романів. Ми назвали сина на честь мого улюбленого вчителя, і Сергій став істориком, як і мій вчитель — інтелектуальним, вдумливим, з дуже великим багажем знань. Час від часу я перечитую «Наполеона» Тарле, тепер уже іншого видання, дев’яностих років. І, здається, чую голос Сергія Маркіяновича: «Пора тобі вже прочитати цю працю. Зрозумієш, що таке справжня історія». Я розумію, тим паче, що цю книгу називають і своєрідним історичним романом, і працею, у якій найбільше історичних відкриттів.

У «Наполеоні» Тарле — легкий стиль, і водночас це серйозне наукове дослідження. Написане в 1935–1936 роках в умовах сталінського терору, після того, як сам Тарле відбув заслання і йому заборонили для збору матеріалу їхати до Франції. Водночас, якщо відкинути дві-три цитати з Леніна, Маркса й Енгельса про Бонапарта, — це робота людини, яка намагалася вільно дихати й аналізувати навіть у ті страшні роки. Якось я замислився: «А може, цей подарунок мого вчителя теж був із підтекстом?»

З підтекстом на майбутнє? Подарувати учню-восьмикласнику працю академіка Тарле!

До речі, у цій роботі Євгеній Тарле, проналізувавши битви й походи Наполеона, як виявилося, інтуїтивно передбачив наявність кількох листів великого полководця, які знайшли вже пізніше, коли в Європі прочитали цю книгу. За це французи подякували учням Тарле. Чи то його колегам, котрі доклали чимало зусиль. Звісно, не для його популяризації. Європейці не знали й знати не могли, як цінуватиме цю книгу сільський вчитель в далекій Україні.

Подвиги, ордени, перемога

Пригадую, як під час екскурсії «на природу» десь у класі третьому ми побачили у нашій річці Нережі продовгувату залізяку, що визирала з дна. Відразу хлопчакам захотілося її помацати, вже й в неглибоку воду полізли. На щастя, те побачила вчителька, нагримала, що то ж, напевне, бомба і треба викликати саперів. Це справді була бомба, один зі слідів війни, від якої тоді минуло якихось п’ятнадцять років. Ще жили в селі з десяток інвалідів тої війни і покалічених вже дорослих дядьків, які хлопчаками необачно торкнулися ось такого небезпечного «дарунка». Ще шепотілися про останній бій упівців, «бульбашів», біля наших Згоран 1950 року.

Потім не раз доводилося писати про війну і тих, хто воював. Треба сказати, що я завжди з повагою ставився до солдатів-окопників, які справді воювали з нацистами, знали ціну війні й перемозі в ній, і весь час конфліктував з хвацькими тиловиками, «бойцами заградотрядов», котрим поприсвоювали наприкінці совєтського періоду нагород, звань та інших регалій. Кілька разів так звані ветерани (саме так звані) подавали на мене в суд за «образу честі й гідності», за «приниження високого звання ветерана», але до суду не доходило, бо вже на попередніх бесідах із суддями я аргументовано доводив свою думку й розбивав демагогію опонентів. Так було з полковником, котрий похвалився якось, що під час Корсунь-Шевченківської битви він пропиячив два тижні в штабі, який мав перевіряти, а потім це заперечував, але знайшлися ветерани, котрі таки посвідчили, що говорив… І ще намагалися судитися за розповідь про розмінування людськими тілами мінних полів довкола Берліна, і безглузду загибель танкістів у битві під Луцьком у червні 1941 року, і кілька подібних… Та випадки, про які хочу розповісти, особливі. Вони багато в чому показують, якою була насправді та війна, виграна завдяки перевазі в людській силі, гарматному м’ясі, тому що з втратами не рахувалися, і ще завдяки поставкам США техніки і боєприпасів. Варто тільки згадати цифри: мінімум 27 мільйонів убитими, з яких 21 мільйон солдатів дійсної армії (в тої ж Німеччини — 8 мільйонів загиблих, з яких 5 мільйонів на фронтах). Та я про три разючі розповіді.

Першу почув ще в 70-ті роки минулого століття на Хмельниччині. Усім відомо про подвиг Олександра Матросова, котрий своїм тілом закрив амбразуру німецького кулемета. У Матросова виявилося чимало послідовників. Там досі жив один з них. Так, саме жив, бо дивом лишився живим, одужав після важкого поранення. Був удостоєний звання Героя, про нього писали. Писав і один тамтешній журналіст, який і розповів те, що йому сказав той чоловік-герой «не для преси».

Вони теж атакували висотку, з якої строчив кулемет. І молодих солдатів… посилали, щоб вони своїми тілами, ціною життя зробили те, що вчинив Матросов. Та солдатики падали, скошені тим кулеметом. Відмовитися не можна було — чекав розстріл за боягузтво і невиконання наказу. Коли на полі вже лежало до десятка трупів і підходила черга на смерть майбутнього героя, він почув голос старшого солдата:

— Синок, якщо вдасться добігти, кидайся на кулемет, закривай дуло правим боком. Ти хлопець он який, може, й виживеш. Останешся, дай Бог, то жити можна і з одною легенею. Ну, з Богом…

Солдат так і зробив. Коли біг, тільки поранило в руку, а кулемет, що вже посіяв стільки смертей, закрив, як і радив той солдат, правим боком. Рота пішла в атаку, хлопця, якого дивом підібрали, відправили в госпіталь. Пролежав там довгенько, але що організм справді був молодим і потужним, то вижив. Одержав Золоту зірку, орден до неї і ще прожив років сорок. Розповідав, як закривав кулемет, як розірвало легеню, все, крім одного, — що повторив той подвиг не добровільно, а примусово, з наказу. Тільки раз прорвало «не для преси». Уже пізніше, в часи так званої перебудови, я прочитав, що подвиг Матросова, по суті, поставили на конвеєр і на смерть ішов за наказом не один той (але єдиний вцілілий) чоловік.

Десь у першій половині вісімдесятих років я отримав журналістське завдання написати про медсестру районної лікарні, яка віддала всі свої заощадження в Радянський Фонд миру — був такий, в Україні його, до речі, тривалий час після керівництва Спілкою письменників очолював Олесь Гончар. Я поїхав, поговорив з жінкою, котра сказала, що віддала гроші, «аби лиш не було війни», бо вона знає, яке то страхіття — війна. Виявилося, що й сама воювала, на війні була медсестрою, притому польовою, пройшла шлях від Сталінграда до Берліна. Коли я спитав, чи має нагороди, відповіла, що два ордени Червоної зірки й медалі. Природно, що я запитав: за що? І тут жінка чомусь знітилася. А тоді сказала:

— Вам розповісти, як треба, чи як було насправді?

— Звичайно, як було насправді.

— А як було насправді, й незручно розказувати, — вона зітхнула. — Ну, та слухайте… Перший орден я отримала якраз першого січня 1944 року. Ми тоді стояли неподалік Дніпра, здається, в Запорізькій області. На фронті кілька тижнів було зимове затишшя. І от тридцять першого грудня мене викликають до штабу полку. А там командир і каже, що надійшла команда кращих жінок відправити до штабу нашої стрілецької армії. Сам і повіз нас. Ну, вже там зустрічає якийсь майор і веде в кімнату. Так і так, каже, будемо разом Новий рік зустрічати, отут в шафі жіноче цивільне вбрання, вибирайте, яке кому підійде. Відкриваємо ту шафу, а там, матінко рідна — плаття, кофтини, туфельки… І намиста на полиці. Аж страшно торкатися, я ж два роки тільки військову форму й носила.

— І вибрали собі?

— Аякже. Спершу нас у лазню повели, там ще жінки були з інших полків і дивізій. Помилися, а тоді й передяглися. Я собі ситцеве платтячко вибрала, таке, з квіточками. Вдягла, а воно легеньке-легеньке, як та пушинка. І туфлі легесенькі, не те що мої чоботиська. Потім одна одній зачіски поробили і в той новорічний зал пішли. Було там нас зо два чи й зо три десятки жінок. І всі одна одної кращі, так здалося. А офіцерів ще більше. І генерал, командувач армією, зайшов, привітався. Почалося святкування. Чого там тільки не було на столах, яких напитків і наїдків! Пили за перемогу і, ясне діло, за товариша Сталіна. І за жінок, якийсь моложавий полковник сказав: прийде, мовляв, час — і одягнете замість кирзаків туфельки і платтячка. Я теж випила, на той час горілку призвичаїлася пити, без цього на фронті, при стількох смертях, тронутися мона. Вина спершу тоже попробувала. Потім танцювали, я й із генералом раз пройшлася, комплімента од нього заслужила, очі, сказав, у мене особливі, на весняне небо схожі. Мабуть, всім, з ким танцював, щось таке казав.