А ще я почув, а потім прочитав, історію, як у тисяча дев’ятсот сорок сьомому році за наказом Сталіна і Берії збирали докупи безногих і безруких інвалідів тієї переможної війни, щоб вони не псували своїм виглядом і жебрацтвом радянські міста, і вивозили спершу в спецінтернати, а потім топили в Ладозькому озері й Білому морі. Так загинуло більше сотні тисяч героїв. Так-от, один з тих нещасних, відчуваючи, що пахне чимось недобрим, на баржі зняв ордени й медалі й попросив лейтенанта держбезпеки, щоб той переслав нагороди в музей його рідного міста, бо в самого не було ні кола, ні двора. Емгебіст спершу запевнив, що нічого з ними не станеться, просто прогулочка на баржі по морю. Потім сказав:

— Ладно, черт с тобою, давай свои побрякушки. Так и быть, отошлю.

Звісно, не послав. Коли каліки з орденами і медалями (і без них) пішли на дно годувати північних рибок, слідом за ними пожбурив і «брязкальця».

Але це ще був не кінець цієї історії. Один із орденів ковтнула велика біломорська рибина. А її виловив місцевий рибалка-п’яничка. І почав розказувати товаришам по попойках у місцевій «столовій» про чудасію. Доки не дорозповідався. Вночі забрали, а через пару днів пішов теж на дно. Орден лишився в сейфі начальника тамтешнього емгебе. Потім він його, вийшовши на пенсію, вішав на груди під час парадів 9 травня. Знатний був орден — «Отечественной войны» другого, а може, й першого ступеня.

Через три роки потому відбулася подія менш помітна, менш ніби трагічна, хоча це як дивитися… Тим більше, що стосувалася вона мого рідного дядька Павла Лиса. Він був мобілізований у серпні 1944 року, пройшов через всю Польщу і частину Німеччини. Був двічі поранений, мав кілька бойових нагород. Вернувся через два роки додому, одружився, народився синок. Та бачив колишній солдат — щось воно не те робиться… А особливо, як стали заганяти в колгоспи. На хутір, куди пішов у приймаки, навідувалися хлопці з лісу, повстанці. Давав їсти, а потім і почав завдання їхні виконувати. Одного разу, це трапилося у липні 1950 року, хутір, коли там були упівці на чолі з легендарним у наших краях повстанським ватажком Пилипом Чехурою, оточили емгебісти й солдати. Зав’язався бій, після якого хутір взяли, а дядькові дали 25 років таборів. Відсидів, правда, лише шість, восени пам’ятного п’ятдесят шостого вийшов.

Досі пам’ятаю останній його приїзд у часи перебудови. Сидів старий дядько на колоді біля хати мого покійного тата. Балакали, і дядько тихо сказав:

— Знаєш, Володю, що найобідніше… Мої ж нагороди забрали, як мене арештували. І не віддали, зарази. А там же й медаль «За відвагу» була. Я ж її кров’ю заробив.

Дядькові повна реабілітація прийшла через два дні після його похорону. У грудні 1993 року.

Але про найбільшу радість од нагороди розповідав тато покійний Сава. При станції Сарни, де він працював після війни, був буфет. І навідувався туди регулярно такий майор Макаров. Як вип’є, бувало, розповідав тато, хвалитися починав, як колись на війні його удостоїв не хто-небудь, а сам «маршал победы», Жуков себто. Навідавшись на їхній фронт і побачивши якесь нехлюйство, схопив велику палицю, що валялася на землі, і ну гамселити офіцерів, зокрема й майора Макарова. Аж сльози виступили, коли розповідав:

— Представляете, ребята, меня сам Жуков отлупил. Сам Жуков! Это для меня память лучше любой награды, любого ордена.

Ісус: Боже і людське

Про Ісуса Христа справедливо написано дуже багато, певно, чи не найбільше, ніж про будь-кого, хто жив на Землі. І як про людину. І як про Бога. Він не тільки дав людям нову віру, змінив мораль давнього світу, а й принципово по-новому збудував фундамент людських і суспільних стосунків. Як люди використали ці настанови — то вже інше питання. Говоримо не про художні твори, скажімо, знамениті романи Казандзакіса, Мейлера, Сарамаго та ін., котрі ризикнули вивести образ Сина Божого і Сина Людського — то вже їхні авторські фантазії і їхнє бачення. Так само, як і в численних кінофільмах і на картинах. Навіть у роботах богословів.

Якщо ж вчитатися в усі чотири Євангелія, то побачимо, що тут Ісус постає переважно як Бог. Уже в дванадцятирічному віці він заявляє про свою належність Отцю. Пізніше впевнено починає проповідувати, з великою силою веде за собою учнів, творить численні дива, зокрема годує п’ятьма хлібинами і двома рибинами велику кількість людей, перетворює воду на вино, йде по воді, спиняє бурю, оздоровлює хворих і оживляє мертвих, виганяє торговців з храму. Упевнено пропонує свої рецепти вирішення моральних проблем. Його мова рішуча, образна, часто притчова, але здебільшого безапеляційна. Навіть в одній із найзнаменитіших сцен Святого Письма з динарієм кесаря — це не тільки мудрість, не тільки відділення меркантильного від духовного, а й знання того, що після такої відповіді представники церковної і світської влади дадуть ще можливість продовжувати проповіді в людській подобі.

Слова «Хто без гріха, хай першим кине в неї каменем» також промовляє Бог, який добре знає про людську природу. Ісус же й відає наперед, що станеться з ним самим, людством і окремими людьми, як поведуться його учні, про їхню зраду і своє воскресіння. На хресті Він не просто просить свого учня потурбуватися після Його смерті про матір, а впевнено визначає: ось це надалі твоя матір, а це — твій син. Так само впевнено заявляє розіп’ятому розбійнику, який повірив у Нього, що той буде вже сьогодні з Ним у Царстві Небеснім.

І лише тричі Ісус проявляє себе як звичайна слабка людина. Ба, більше, виявляє страх перед майбутнім і зневіру в тому, що відбувається саме зараз. Перший раз, коли просить Бога, якщо можна, пронести повз нього чашу, себто позбавити майбутніх страждань і випробувань.

Це каже вже не Бог, який знає, що страждання тимчасові, а після них Він воскресне, а саме людина, котра боїться цих страждань.

Вдруге — коли змучений катуваннями Ісус падає і не може далі нести хреста. Як безсила, геть розтерзана людина, а не Бог, якому під силу й не такі дива. Невже Богом бути легше?..

Втретє — перед своєю земною кончиною, у суперзнаменитому зойкові: «Отче, навіщо Ти мене покинув?» Це запитання й докір, яке постане в майбутньому після Голгофи в мільйонах варіантів — саме людини. Це розпач і людське благання про порятунок.

Мені особисто такий Ісус найближчий.

Людині можна і треба співчувати. А Богові?..

Хіба у Його величезній неосяжній самотності.

Утім, саме самотній людині найчастіше є про що розмовляти з Богом. У всі часи — давні й теперішні.

Відчинені двері

Мабуть, найбільший жах і розгубленість у своєму житті я спізнав, коли одного разу подумав, що фраза з Книги Буття — «І Бог на свій образ людину створив, за образом Божим її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» — означає не зовнішню подібність людини до Бога, вже висміяну атеїстами і вільнодумцями, а те, що Бог створив людину не стільки за зовнішньою подобою, як за своєю внутрішньою суттю. Зі всіма гідними рисами, здатністю до співчуття й розуміння, але й із недоліками і складнощами, навіть підступністю і жорстокістю. Та коли жах від такої єретичної (чи ще гірше) думки розвіявся, я раптом подумав, що, по суті, вламуюся у відчинені двері. Бо цей вислів означає: доводити очевидне, те, що вже відоме.

Варто лише пригадати численні сцени зі Старого Заповіту, найперше з П’ятикнижжя Мойсея, де Бог не тільки сам каже, що він суворий, вимогливий і, ба, жорстокий, а й вимагає принесення численних жертв, ще й описує, що то має бути — як доказ любові й покірності Йому. Чого варті страждання й та ж покірність Авраама, у якого Бог забирає геть усе, і найближчих людей також, щоб пересвідчитися, чи він Його любить. Так, Бог вимагає від людини високих моральних якостей, але за умови абсолютної покірності й любові до Нього як Бога. Він промовляє устами пророка Єремії: «І буде, як скажуть до тебе вони: куди підемо? То скажеш до них: так говорить Господь: хто на смерть — на смерть, і хто на меча — на меча, і хто на голод — на голод, і хто до полону — в полон…» (Єр., 15—2).