Я відразу погодився — охоче й багатослівно. Для більшої правдоподібності сказав, що переговорю з Альваро не в понеділок, а в четвер; на скромній вечері, якою зазвичай завершуються всі збори у Клубі письменників. (Таких вечер не буває, але збори письменників справді відбуваються по четвергах, — факт, який Карлос Архентіно Данері може перевірити по газетах і який, отже, надавав правдоподібності моїй відповіді.) З глибокодумним виглядом людини, яка добре розуміє тонкощі справи, я додав, що, перш ніж заговорити про передмову, я опишу йому оригінальний задум поеми. Ми розпрощалися; повертаючи на вулицю Бернардо Ірігоєна, я дуже виразно уявляв собі ті дві можливості, які мені лишались: а) поговорити з Альваро і сказати йому, що кузен Беатрис (цей пояснювальний евфемізм дасть мені нагоду зайвий раз промовити її ім’я) склепав поему, яка до нескінченності розширила можливості какофонії та хаосу; б) не говорити з Альваро. І я з абсолютною ясністю передбачив, що мій ледачий характер зробить вибір на користь б).

У п’ятницю з першої години я почав з тривогою думати про телефон. Мене обурювало, що цей інструмент, у якому колись звучав незабутній і неповторний голос Беатрис, тепер може принизити себе до того, щоб стати рупором марних і, либонь, розлютованих докорів одуреного Карлоса Архентіно Данері. Та, на щастя, нічого такого не сталося — крім того, що у мене виникла неминуча злість проти цього чоловіка, який накинув мені делікатне доручення, а потім забув про мене.

Я перестав боятися телефону, але в кінці жовтня Карлос Архентіно таки озвався. Він був страшенно збуджений — я навіть спочатку не впізнав його голос. Зі смутком і гнівом, затинаючись, він повідомив, що ці кляті Суніно та Сунґрі геть розперезались і під приводом розширення своєї бридкої забігайлівки збираються зносити його дім.

— Дім моїх пращурів, старий дім — окраса вулиці Ґарай, — повторював він, можливо, прагнучи втопити своє горе в мелодії слів.

Мені було неважко розділити його скорботу. Коли тобі вже за сорок, кожна зміна стає бридким символом скороминущості часу; крім того, йшлося про дім, який для мене безліччю нитей був пов’язаний із Беатрис. Я хотів був наголосити на цій делікатній обставині, але мій співрозмовник мене не слухав. Він сказав, що коли Суніно й Сунґрі наполягатимуть на здійсненні свого абсурдного задуму, доктор Сунні, його адвокат, зажадає ipso facto[266], щоб вони відшкодували йому збитки й виплатили сто тисяч песо.

Ім’я Сунні справило на мене враження; солідна репутація його адвокатських контор у Касеросі^{485} й Такуарі ввійшла у прислів’я. Я запитав, чи він уже взявся вести цю справу. Данері відповів, що говоритиме з ним про це сьогодні ж увечері. Він ніби завагався й рівним, безбарвним голосом, яким ми маємо звичай повідомляти щось дуже інтимне, сказав, що для закінчення поеми йому потрібен його дім, бо там, в одному з кутків льоху, — Алеф. Він пояснив мені, що Алеф — це одна з тих точок простору, які вміщують у собі всі точки.

— Він у льоху під їдальнею, — став розповідати мені Карлос Архентіно, який від горя став іще балакучішим. — Він мій, мій: я відкрив його в дитинстві, ще коли й до школи не ходив. Сходи, які ведуть у льох, дуже круті, мої дядько й тітка заборонили мені туди спускатись, але хтось сказав мені, що в тому льоху — цілий світ. Тоді йшлось, як я згодом довідався, про скриню, але я зрозумів це буквально. Я потай туди спустився, скотився по заборонених сходах, упав. А коли розплющив очі, то побачив Алеф.

— Алеф? — повторив я.

— Так я побачив те місце, де, не змішуючись, перебувають усі місця земної кулі, і їх можна бачити під усіма кутами. Я нікому не розповів про своє відкриття, але почав туди приходити. Малий хлопець, звісно, не міг здогадатися, що його нагороджено цим привілеєм для того, аби у своєму дорослому віці він написав поему! Я не дозволю, щоб Суніно й Сунґрі пограбували мене, тисячу разів — не дозволю! З кодексом у руках доктор Сунні доведе, що мій Алеф невідчужуваний!

Я спробував звернутися до його тверезого глузду.

— Але ж у тому льоху зовсім поночі?

— Істина не може проникнути в розум, який чинить їй опір. Адже якщо в Алефі перебувають усі місця світу, то там же таки перебувають усі лампи, всі лампади, всі джерела світла.

— Зараз же прийду подивитися на нього.

І я поклав слухавку, щоб він не встиг заперечити. Іноді буває досить довідатися про один факт, щоб відразу ж добути з пам’яті цілу низку раніше неусвідомлюваних підтверджень свого раптового осяяння; я сам здивувався, як то раніше я не розумів, що Карлос Архентіно — божевільний. А втім, усі вони, Вітербо… Беатрис (я не раз повторював це собі) і вже дорослою жінкою (і навіть іще малою дівчинкою) була обдарована майже нещадною ясністю думки, але траплялися й у неї напади якоїсь дивної недбалості, неуважності, зневаги, неприхованої жорстокості, що їх, певно, можна було пояснити тільки якимись патологічними відхиленнями. Божевілля Карлоса Архентіно сповнило мене просто-таки злісною радістю; у глибині душі ми завжди ненавиділи один одного.

На вулиці Ґарай служниця чемно попросила, щоб я трохи зачекав. Пан був, як завжди, у льоху — проявляв фотографії. Біля вази, в якій не було жодної квітки, на нікому не потрібному тепер фортепіано всміхався (більш позачасовою, аніж анахронічною усмішкою) великий портрет Беатрис, намальований різкими крикливими барвами. Нас ніхто не міг бачити; опанований розпачем ніжності, я наблизився до портрета й сказав йому:

— Беатрис, Беатрис Елено, Беатрис Елено Вітербо, Беатрис моя кохана, Беатрис, утрачена навіки, це я — Борхес.

Незабаром увійшов Карлос. Він говорив сухо; я зрозумів, що він неспроможний думати ні про що інше, як про втрату Алефа.

— Зараз ми перехилимо по чарочці цього псевдоконьяку, — сказав він, — і можеш пірнати в льох. Пам’ятай, що треба там лежати в горизонтальному положенні, на спині. Необхідні також темрява, нерухомість, певний час на пристосування очей. Ти ляжеш на кам’яну підлогу і втупиш погляд у двадцять дев’яту приступку сходів. Я вийду назовні, опущу ляду, й ти залишишся сам-один. Тебе, можливо, злякає миша або пацюк — без цього, думаю, не обійдеться. Через кілька хвилин ти побачиш Алеф — цей мікрокосм алхіміків і кабалістів, нашого давнього друга, що увійшов у приказку, multum in parvo![267]

І вже в їдальні він додав:

— Звісно, якщо ти його не побачиш, твоя неспроможність аж ніяк не буде спростуванням моїх спостережень… Спускайся. Незабаром ти зможеш поговорити з Беатрис у всіх її образах.

Я швидко спустився вниз, мені вже набридло його пусте базікання. Льох був майже не ширший, аніж сходи, й більше скидався на колодязь. Я марно шукав очима скриню, про яку казав мені Карлос Архентіно. В кутку стояли ящики з пляшками й лежало кілька мішків. Карлос узяв один порожній мішок, згорнув його й поклав на підлогу — певно, на якомусь точно визначеному місці.

— Подушка не вельми зручна, — промовив він, — але якщо я зроблю її вищою бодай на сантиметр, ти нічого не побачиш, тільки засмутишся і збентежишся. Що ж, лягай, влаштовуйся якнайзручніше й відраховуй двадцять дев’ять приступок.

Я виконав його безглузді вимоги, й Карлос Архентіно нарешті пішов. Він обережно опустив ляду, й темрява, попри невеличку шпаринку, яку я ледве розрізняв поглядом, видалася мені непроглядною. До мене майже відразу дійшло, в якій небезпеці я опинився — я дозволив божевільному замкнути себе в льоху, після того як випив отруту. У хвалькуватих словах Карлоса відчувався внутрішній страх, що я не зможу побачити чудо; щоб убезпечити свою маячню, щоб не довідатися про своє божевілля, він мусить убити мене. Я невиразно відчув, що мені стало зле, і спробував пояснити цей стан своєю закляклою нерухомістю, а не дією наркотику. Я заплющив очі, потім розплющив їх. І тоді я побачив Алеф.