В «An Experiment with Time»[300] (розділ 22) той стверджує, що свідомий суб’єкт усвідомлює не лише те, що спостерігає, але й суб’єкт А, який він спостерігає, а відтак і суб’єкт В, який усвідомлює А, а отже й суб’єкт С, який усвідомлює В… Він загадково додає, що всі ці незліченні, пов’язані між собою суб’єкти перебувають не в трьох вимірах простору, а в незліченних вимірах часу. Перш ніж розтлумачити це твердження, пропоную читачеві разом обміркувати, про що йдеться у цьому абзаці.

Гакслі^{544}, вірний спадкоємець англійських номіналістів, стверджує, що між відчуттям болю та усвідомленням того, що хтось відчуває біль, існує лише словесна відмінність, і кепкує з чистих метафізиків, які в кожному відчутті розрізняють «суб’єкт відчуття, об’єкт відчуття і цей владний персонаж — «Я» («Essays», т. 6, стор. 87). Ґустав Шпіллер («The Mind of Man»[301], 1902) визнає, що усвідомлення болю й сам біль — дві різні речі, однак вважає, що сприймаються вони одночасно — як чийсь голос або обличчя. Його думка видається мені слушною. Щодо усвідомлення усвідомлення, на яке посилається Данн, щоб укорінити в кожному індивіді запаморочливу й химерну ієрархію суб’єктів, я маю підозру, що тут ідеться про послідовні (або уявні) стани первісного суб’єкта. «Якби духові, — зазначає Ляйбніц^{545}, — довелося вдруге обдумати обдумане, йому було б досить одного відчуття, щоб подумати про нього, а далі подумати про думку, потім про думку про думку і так до нескінченності». («Nouveaux essais sur l’entendement humain»[302], книга 2, розділ 1).

Спосіб, вигаданий Данном для негайного отримання нескінченного числа часів, менш переконливий, але більш вигадливий. Як і Хуан де Мена^{546} у своєму «Лабіринті»[303], як і Успенський у «Tertium Organum», він стверджує, що майбутнє — з усіма своїми мінливостями й подробицями — вже існує. До попереднього майбутнього (або, як вважає Бредлі, від нього) тече абсолютна ріка космічного часу або смертні ріки наших життів. Цей плин, цей потік — як і кожен рух — потребує певного часу; відтак ми матимемо другий час для плину першого, третій для плину другого, і так до нескінченності…[304] Ось такий механізм запропонував Данн. У цих гіпотетичних або примарних часах знаходять нескінченний притулок невідчутні суб’єкти, яких множить нова регресія.

Не знаю, що подумає мій читач. Я не стверджую, нібито знаю, що за річ час (ні навіть, чи це «річ»), однак передчуваю, що плин часу і сам час — одна загадка, а не дві. Мені здається, що Данн припускається помилки, як і ті неуважні поети, котрі розводяться (скажімо) про місяць, що являє свій червоний диск, замінюючи у такий спосіб один розпливчастий зоровий образ суб’єктом, дієсловом і додатком, який є не що інше, як ледь замаскований суб’єкт… Данн — вражаюча жертва викритої Берґсоном згубної інтелектуальної звички сприймати час як четвертий вимір простору. Він заявляє, що майбутнє вже існує і ми маємо переміститися в нього, але цього постулату досить, аби обернути час на простір і запропонувати другий час (який також може сприйматися у формі простору, у формі лінії або ріки), а тоді третій, мільйонний… Усі чотири книги Данна безперервно товкмачать про «нескінченні виміри простору»[305], які насправді є вимірами часу. Справжній час для Данна — це недосяжний кінець нескінченної серії.

Які є докази того, що майбутнє вже існує? Данн наводить два: перший — віщі сни; другий — відносна простота, яку надає ця гіпотеза притаманним йому химерним схемам. Він також намагається уникнути питання про вічне творіння…

Теологи визначають вічність як одночасне осяйне володіння всіма миттєвостями часу і проголошують її одним з атрибутів Бога. Данн висловлює вражаюче припущення, нібито вічність уже наша і підтвердження цьому — наші щонічні сни. У них, вважає він, зливаються найближче минуле і найближче майбутнє. Коли ми не спимо, то з однаковою швидкістю пересуваємось у послідовному часі; уві сні — охоплюємо безмежний простір. Бачити сни — це сполучати між собою фрагменти побаченого і снувати з них історію або ряд історій. Ми бачимо вві сні образ сфінкса й образ крамниці та вигадуємо, що крамниця перетворюється на сфінкса. Людині, з якою познайомимося завтра, ми приробляємо рот, який був на обличчі, побаченому напередодні… (Ще Шопенгауер писав, що життя та сни — сторінки однієї книги: читати їх по порядку — означає жити, перегортати — мріяти.)

Данн запевняє, що в смерті ми навчимося правильно користуватися вічністю. Ми згадаємо всі миттєвості свого життя і скомбінуємо їх на власний розсуд. Бог, наші друзі й Шекспір посприяють нам у цьому.

Поряд з такою блискучою думкою будь-яка нісенітниця автора видається дрібницею.

Сотворіння світу і Ф. Г. Госс^{547}

«The man without a Navel yet lives in me» («Людина у мені живе без пуповини») — цікаве свідчення сера Томаса Брауна («Religio medici»[306], 1642), яке означає, що він, нащадок Адама, був зачатий у гріху. У першому розділі «Улісса» Джойс також згадує непорочне й туге черево жінки, народженої без матері: «Heva, naked Eve. She had no navel»[307]. Ця тема (я певен) може видатися кумедною та дріб’язковою, а проте зоолог Філіпп Генрі Госс пов’язав її з головним питанням метафізики: питанням часу. Цей зв’язок датовано 1857 роком; можливо, вісімдесят років забуття дорівнюють новині.

Два тексти Святого Письма (Послання св. Апостола Павла до римлян, 5; Перше послання св. Апостола Павла до коринтян, 15) протиставляють першого Адама — людину, в якій гине все людство, — наступному Адамові — Ісусу[308]. Щоб не виглядати банальним блюзнірством, таке протиставлення має передбачати таємний паритет, що втілюється у міфах і симетрії. «Золота легенда»^{548} стверджує, нібито Хрест було зроблено із забороненого Дерева, що росло в Раю; теологи вважають, що Адам був створений Отцем і Сином у тому ж віці, коли помер Син: у тридцять три роки. Ця недоречна скрупульозність, напевне, вплинула на космогонію Госса.

Він оприлюднив її у книзі «Омфалос» (Лондон, 1857), що має підзаголовок «Спроба розв’язати геологічний вузол». Я марно робив запити до бібліотек у пошуках цієї книги; щоб написати ці нотатки, я послуговуватимусь рефератами Едмунда Госса («Father and Son»[309], 1907) та Г. Дж. Велса («All Aboard for Ararat»[310], 1940). Останній наводить приклади, які я не відтворюю в цих коротких нотатках, хоча вони, на мою думку, збігаються з роздумами Госса.

У розділі «Логіки», де йдеться про закон причинності, Джон Стюарт Міл доводить, що стан Всесвіту в будь-яку мить є наслідком його стану в попередню мить, і що нескінченному розуму достатньо абсолютного знання про одну лише мить, щоб пізнати всю історію Всесвіту, попередню та майбутню. (Він доводить також — о, Луї Оґюст Бланкі! о, Ніцше! о, Піфагор! — що повторення будь-якого стану призводить до повторення всіх інших і перетворює всесвітню історію на циклічний ряд. У цьому поміркованому тлумаченні однієї фантазії Лапласа^{549} — той вирішив, нібито теперішній стан Всесвіту теоретично можна звести до формули, з якої Хтось може осягнути все майбутнє і все минуле, — Міл не виключає можливості у майбутньому зовнішнього втручання, що урве ряд. Він стверджує, що стан q неминуче призводить до стану r, стан r — до стану s, стан s — до стану t, однак визнає, що до t вселенська катастрофа — такий собі consummatio mundi[311] — може знищити планету. Майбутнє неминуче, визначене, але може не статися. Бог назирає час від часу.