«Мова, — зазначив Честертон («Дж. Ф. Вотс», 1904, стор. 91), — явище не наукове, а художнє; її вигадали воїни та мисливці, й вона набагато давніша за науку». Кеведо ніколи так не вважав, для нього мова була передусім знаряддям логіки. Банальні чи споконвічні образи поезії — порівняння води з кришталем, рук — зі снігом, очі, що сяють, мов зорі, і зорі, що дивляться, наче очі, — дратували його своєю заяложеністю, але ще більше своєю фальшивістю. Засуджуючи їх, він забув, що метафора — це миттєве зіткнення двох образів, а не методичне зіставлення двох предметів… Він так само зневажав ідіоми. Маючи намір «виставити їх на глум», він скомпонував із них збірник під назвою «Плутана оповідь»; багато зачарованих поколінь воліло бачити у цьому доведенні до абсурду музей витонченості, божественна місія якого полягала в тому, щоб урятувати від забуття такі слова та вирази, як zurriburi, abarrisco, cochite hervite, quitame allá esas pajas, a trochimoche[327].

Кеведо неодноразово порівнювали з Лукіаном із Самосати. Однак існує суттєва відмінність: Лукіан, б’ючись у II столітті з олімпійськими богами, творить релігійну полеміку; Кеведо, повторивши цю атаку в XVII столітті нашої ери, обмежується дотриманням літературної традиції.

Розглянувши бодай стисло його прозу, переходжу до обговорення його поезії, не менш різноманітної.

Якщо любовні вірші Кеведо розглядати як свідчення пристрасті, вони незадовільні; якщо ж бачити в них гру гіпербол, свідомі вправи в дусі Петрарки, вони зазвичай чарівні. Кеведо, людина надзвичайно пристрасна, завжди тяжів до стоїчного аскетизму; йому мала здаватися безумством залежність від жінок («Завбачливий той, хто користається їхніми любощами, але не вірить їм»); цих доказів достатньо, щоб пояснити навмисну штучність IV «Музи», його «Парнаса», що «оспівує звитяги кохання та краси». Відбиток особистості Кеведо присутній в інших творах — там, де йому вдається висловити свою меланхолію, свою мужність або свою зневіру. Наприклад, у цьому сонеті, що він його послав зі свого Торре-де-Хуан-Абад донові Хосе де Саласу^{566} («Муза», II, 109):

У цих рядках не бракує ознак концептизму^{567} «слухати очима», «до сну життя їх звернення, живих»), проте сонет удався не завдяки, а всупереч їм. Не буду стверджувати, що тут ідеться про зображення дійсності, бо дійсність не передається словами, але в даному разі слова важать менше, ніж картина, яку вони відтворюють, чи мужній тон, що визначає їхню сутність. Таке трапляється не завжди; у найзнаменитішому сонеті цієї книги — «На безсмертну пам’ять про дона Педро Хірона, герцога Осунського, котрий помер у в’язниці» блискучий двовірш:

вищий за будь-які тлумачення і не залежить від них. Те саме скажу і про вираз «воїнський плач», значення якого не загадкове, а тривіальне: «плач воїнів». Щодо «скривавленого Півмісяця», краще не знати, що йдеться про символ турків, затьмарений через піратські атаки дона Педро Тельєса Хірона^{568}.

Часто відправною точкою для Кеведо є класичний текст. Так, знаменитий рядок («Муза», IV, 31):

це відтворення чи вдосконалення вірша Проперція^{569} («Елегії», І, 19):

Поетична творчість Кеведо неосяжна. Це і вдумливі сонети, які певною мірою випереджають Вордсворта^{570}; і похмура пронизлива суворість[329], магія різких вихваток теолога («З дванадцятьма вечеряв я: був я в них за вечерю»); і гонгоризми, докинуті, аби довести, що він також здатний грати в цю гру[330], й італійська витонченість і ніжність («Самотність скромна — звучна та зелена»); й варіації з Персія^{571}, Сенеки, Ювенала, Святого Письма, Жоашена Дю Белле^{572}; латинська стислість; брутальні жарти[331], на диво вишукане глузування[332], похмура помпезність занепаду та хаосу.

Кращі твори Кеведо існують поза почуттями, що їх породили, та загальними місцями, що їх висловлюють. Вони не темні; не допускаються помилки, намагаючись збентежити або розважити загадками, — на відміну від творів Маларме, Їтса та Ґеорґе^{573}. Вони (про це треба якось сказати) є словесними об’єктами, безперечними й самостійними, як шпага чи срібна каблучка. Наприклад, цей рядок:

Минуло триста років після тілесної смерті Кеведо, однак він досі залишається кращим майстром іспанської літератури. Наче Джойс, Ґете, Шекспір, Данте і як жоден інший письменник, Франсиско де Кеведо для нас передусім не людина, а велика й складна література.