В моїх словах немає ні докору, ні осуду. Англієць відкидає родове, бо відчуває: індивідуальне — незмінне, незнищенне, виняткове. Лише моральна педантичність, а не несхильність до умоглядності рятує його від німецьких абстракцій. Він не розуміє «Оду солов'ю»; це знакове нерозуміння дозволяє йому бути Локком, сером Берклі і сером Г’юмом, і написати — сімдесят років тому — непочуте, але пророче застереження: «Індивід проти держави»^{690}.

В усіх мовах світу солов’ю дані мелодійні імена (nightingale, nachtigall, usignolo), начеб люди інстинктивно прагнули, щоб ці імена не принижували його чарівну пісню. Він так надихав поетів, що нині зробився майже нереальним, ближчим до ангела, ніж до жайворонка. Починаючи від сакських загадок «Ексетерської книги»^{691} («Я — стародавній співець надвечір’я, несу радість в оселі шляхетних») і до трагічної «Атланти» Свінберна, в англійській літературі неугавно співає безсмертний соловей. Його славлять Чосер і Шекспір, Мілтон і Метью Арнолд^{692}, але його образ назавжди пов’язаний для нас із Джоном Кітсом, як образ тигра — із Блейком.

Думка про те, що Святе Письмо таїть, окрім буквального, ще й символічний сенс, не є безглуздою й поширена з давніх-давен: її висловлювали Філон Александрійський^{693}, кабалісти, Сведенборґ. Оскільки події, про які йдеться у Святому Письмі, істинні (Бог — це Істина; а Істина не може бути облудною тощо), ми мусимо визнати, що люди, здійснюючи їх, несамохіть грають у п’єсі — таємній, задуманій і визначеній для них Богом. Звідси до припущення, що історія Всесвіту — а відтак і наші життя з їх найменшими подробицями — має цілком певний, символічний сенс, шлях не надто довгий. Подолати його судилося багатьом; але ніхто не зробив це так чарівно, як Леон Блуа. (У психологічних «Фрагментах» Новаліса і в автобіографічному томі Мечена^{694}, озаглавленому «The London Adventure»[424], висунута схожа гіпотеза про те, що зовнішній світ — форми, погода, місяць — це мова, яку ми, люди, забули або насилу здатні розгадати… Її ж висловлює Де Квінсі[425]: «Навіть позбавлені сенсу звуки, мабуть, так само є математичними формулами та мовами, кожна з яких має свої механізми, свою чітку граматику та синтаксис, і таким чином найменші частинки Всесвіту можуть бути таємними дзеркалами найбільших».)

Один вірш Першого послання святого апостола Павла до коринтян (13, 12) надихнув Леона Блуа: «Videmus nunc per speculum іп aenigmate: tune autem facie ad faciem. Nunc cognosco ex parte: tunc autem cognoscam sicut et cognitus sum»[426]. Торрес Амат^{695} перекладає це доволі примітивно: «В даний момент ми бачимо Бога, але бачимо наче у дзеркалі, і притому віддзеркалення це невиразне; але тоді ми побачимо Його лицем до лиця. Зараз моє знання про Нього недосконале, але тоді я пізнаю Його з усією ясністю, так само, як і я пізнаний». Сорок чотири слова замість двадцяти двох; неможливо бути більш балакучим і безпорадним. Сіпріано де Валера^{696} більш точний: «Нині ми бачимо крізь дзеркало, невиразно; а тоді побачимо обличчям в обличчя. Нині я знаю частково; тоді пізнаю так, як сам я пізнаний». Торрес Амат вважає, ніби у вірші йдеться про наше бачення Бога; Сіпріано де Валера (і Леон Блуа) — про бачення взагалі.

Наскільки я знаю, Блуа не надав своєму припущенню остаточної форми. В усій його фрагментарній творчості (що, як усім відомо, містить надмір скарг і образ) існують різні версії та тлумачення. Ось деякі з них, які я знайшов на крикливих сторінках «Le mendiant ingrat», «Le Vieux de la Montagne», «L’invendable»[427]. Не певен, що я охопив усе: сподіваюсь, фахівець із творчості Леона Блуа (яким я не є) доповнить і виправить мене.

Перше тлумачення, датоване червнем 1894 року. Я переклав би його так: «Вислів святого Павла «Videmus nunc per speculum іп aenigmate» є просвітком, через який можна проникнути в справжню Безодню — душу людини. Жахаюча численність безодень небесного склепіння — ілюзія, вона — лише зовнішній відбиток наших внутрішніх безодень, побачених у дзеркалі. Ми маємо звернути наш погляд усередину і здійснити астрономічні підрахунки у безмежності наших сердець, заради яких Господь пішов на смерть… Ми бачимо Чумацький Шлях лише тому, що він насправді існує в нашій душі».

Друге, датоване листопадом того ж року: «Пригадую одну мою давню думку. Цар — владар і духовний батько ста п’ятдесяти мільйонів людей. Але його величезна відповідальність уявна. Він відповідає перед Богом лише за кількох людей. Якщо під час його правління бідняки в його імперії пригноблені, якщо саме його правління спричиняє незчисленні лиха, хто зна, можливо, справжнім і єдиним винуватцем цього є прислужник, який чистить йому взуття? І хто в таємничих глибинах зрештою цар, хто король, а хто може похвалитися тим, що він простий прислужник?»

Третє взяте з листа, написаного в грудні: «Все є символом, навіть найпекучіший біль. Ми спимо й кричимо вві сні. Ми не знаємо, чи не є те, що нас гнітить, першим потаємним кроком до майбутньої радості. Нині ми бачимо, — твердить святий Павло, — per speculum іп aenigmate, дослівно «крізь дзеркало, невиразно, і так бачитимемо, аж поки не прийде Той, Хто весь полум’я і Хто має навчити нас усьому».

Четверте тлумачення, датоване травнем 1904 року: «Per speculum іп aenigmate, — каже святий Павло. — Ми бачимо все перевернутим. Сподіваючись дати щось, ми отримуємо і таке інше. А відтак (каже мені одна люба засмучена душа) ми перебуваємо на небі, а Бог карається на землі».

П’яте, датоване травнем 1908 року: «Жахаюча думка Жанни про текст «Per speculum». Радості цього світу можуть обернутися пекельними муками, побаченими в дзеркалі, — перевернутими».

Шосте, датоване 1912 роком. Воно міститься на кожній сторінці «L’âme de Napoléon» — книги, метою якої є розгадка символу «Наполеон», що розглядається як попередник іншого героя — також людини-символа, — прихованої в майбутньому. Досить навести дві цитати. Перша: «Кожна людина приходить на землю задля того, щоб бути символом чогось їй невідомого і зробитися піщинкою чи горою з якоїсь невидимої субстанції, що слугуватиме для зведення Града Божого». Інша: «Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з’явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім’я, його неминуще Ім’я у списку Світла… Історія — неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас».

Наведені фрагменти можуть здатися читачеві звичайним бажанням Блуа зробити йому приємність. Наскільки я знаю, він ніколи не дбав про те, щоб їх обґрунтувати. А проте мені вони видаються переконливими і, можливо, навіть обов’язковими в межах християнського віровчення. Блуа (повторюю) лише застосував до всього Творіння той метод, який кабалісти-юдеї застосовували до Святого Письма. Ті вважали, що твір, навіяний Святим Духом, є досконалим текстом, тобто таким, де можливість випадковості дорівнює нулю. Це дивне уявлення про книгу, непідвладну грі випадку, про книгу, що є знаряддям незчисленних намірів, спонукало їх міняти місцями слова Святого Письма, рахувати числове значення літер, брати до уваги їхню форму, зважати на те, великі вони чи малі, шукати акровірші та анаграми, а також вдаватися до інших екзегетичних вправ, здатних викликати глузування. Вони стверджують, нібито в творінні вищого розуму не може бути нічого випадкового[428]. Леон Блуа розглядає ці ієрогліфічні літери — знаки Святого Письма, криптографії ангелів — кожної миті і в кожній істоті. Забобонна людина вважає, що опанувала це живе Письмо: тринадцять співтрапезників видаються їй символом смерті; жовтий опал — символом нещастя…