Сентсбері й Ендрю Ленґ запевняють або натякають, що славу Бекфорду приніс вигаданий ним Палац підземного вогню. Я вважаю, що тут ідеться про перше справді жахливе пекло у світовій літературі[441]. Зважуся висловити парадоксальну думку: найвідоміше літературне пекло — dolente regno[442] «Божественної комедії» насправді не є жахливим; це просто місце, де відбуваються жахливі речі. Різниця суттєва.

Стівенсон («A Chapter on Dreams»[443]) розповідає, що в дитячих снах його переслідував огидний бурий колір; Честертон («The Man who was Thursday», VI[444]) уявляє, що на західній межі світу нібито є дерево, більше (або менше) за звичайне дерево, а на східній — вежа, характер побудови якої сам по собі є порочним. Едгар По в «Рукописі, знайденому в пляшці» змальовує південне море, де корпус корабля росте, наче живе тіло моряка; Мелвілл присвячує не одну сторінку «Мобі Діка», щоб відтворити жах, який викликає неймовірна білість кита… Я навів чимало прикладів; мабуть, їх досить, аби підсумувати: пекло Данте підносить уявлення про в’язницю, пекло Бекфорда — про галереї жахів. «Божественна комедія» — одна з найбільш незаперечних і обґрунтованих книг у світовій літературі; «Ватек» — просто цікава дрібничка, the perfume and suppliance of a minute[445]; а проте я вважаю, що «Ватек» — нехай у зародковій формі — передвіщає диявольську розкіш Томаса Де Квінсі й Едгара По, Бодлера й Гюїсманса^{708}. В англійській мові існує неперекладний епітет «uncanny» для визначення надприродного жаху; цей епітет (по-німецьки «unheimlich») можна застосувати до деяких сторінок «Ватека»; наскільки мені відомо, — на відміну від усієї попередньої літератури.

Чепмен називає деякі книги, які могли мати вплив на Бекфорда: «Bibliothèque Orientale»[446] Бартелемі Д’Ербело^{709}, «Quatre Facardins»[447] Гамілтона^{710}, «Вавилонська царівна» Вольтера, завжди зневажені й чарівні «Mille et une Nuits»[448] Галлана. Я додав би до цього списку «Carceri d’invenzione»[449] Піранезі^{711}; звеличені Бекфордом офорти із зображенням могутніх палаців, які водночас є заплутаними лабіринтами. У першому розділі «Ватека» Бекфорд перелічує п’ять палаців, що тішать п’ять чуттів; Маріно^{712} в «Адонісі»^{713} змалював п’ять подібних садів.

Лише три зимові дні й дві ночі 1782 року знадобились Вільяму Бекфорду, щоб відтворити трагічну історію халіфа. Він написав її по-французьки; 1785 року Генлі^{714} переклав її на англійську. Оригінал не збігається з перекладом; Сентсбері завважив, що французька мова XVIII століття поступається англійській у зображенні «незбагненних жахів» (вислів Бекфорда) цієї виняткової історії.

Англійський переклад Генлі з’явився у 856-му випуску «Everyman’s Library»[450]; відредагований Маларме оригінал вийшов друком із його ж таки передмовою у паризькому видавництві Перрена. Дивно, що у ретельній бібліографії Чепмена зовсім не згадуються ця редакція і ця передмова.

Буенос-Айрес, 1943 р.

Про книгу «The purple land»[451]

Цей первозданний роман Хадсона^{715} можна звести до однієї формули — такої давньої, що вона може стосуватися й «Одіссеї», і такої простої, що несамохіть спрощує й викривляє саме поняття «формула». Герой вирушає в мандри, і його переслідують пригоди. До цього мандрівного й відчайдушного жанру належать «Золотий осел»^{716} та уривки «Сатирикона»^{717}, «Піквік» і «Дон Кіхот», «Кім» із Лагора та «Дон Сеґундо Сомбра»^{718} із Ареко. Називати ці вигадані історії шахрайськими романами, на мою думку, несправедливо; по-перше, через зневажливе значення цього слова; по-друге, через їх обмеженість у просторі та часі (XVI століття в Іспанії, XVII — в Європі). До того ж це досить складний жанр. Попри деяку безладність, невідповідності та мінливість, йому притаманний певний потаємний порядок, що відкривається поступово. На пам’ять приходять знамениті приклади; мабуть, не знайдеться жодного, який би не мав своїх видимих вад. Сервантес виряджає в мандри двох героїв: хирлявого ідальго, довготелесого, аскетичного шаленця і опецькуватого красномовця-селюка, обжерливого й поміркованого лихослова: така симетрична настійлива невідповідність зрештою робить їх нереальними, зводить до циркових персонажів (Луґонес у сьомому розділі «Паядора» вже робить цей закид.) Кіплінґ вигадує Друга Всього Сущого, волелюбного Кіма: через кілька розділів, спонукуваний хтозна-яким патріотичним збоченням, він перетворює того на шпигуна. (У своїй написаній через тридцять п’ять років літературній автобіографії Кіплінґ демонструє, що не розкаюється і навіть не усвідомлює цього.) Я згадую ці вади без ворожості, лише задля того, щоб так само неупереджено проаналізувати «The Purple Land».

У жанрі роману, який я тут розглядаю, первісні зразки прагнуть звичайної послідовності пригод, їх простої змінності; найкращим прикладом тут у чистому виді є «Сім подорожей Сіндбада Мореплавця». В інших (дещо складніших) події мають виявити характер героя, тобто його безглузді вчинки та манії; така перша частина «Дон Кіхота». Є й такі (більш пізні), де рух відбувається у двох напрямках і є взаємним: герой змінює обставини, а обставини — характер героя. Це друга частина «Дон Кіхота», «Геклберрі Фінн» Марка Твена й власне «The Purple Land». Ця вигадана історія насправді має два сюжети. Перший — видимий: пригоди англійського хлопця на ім’я Річард Лем на Східному Березі. Другий — внутрішній і невидимий: щаслива адаптація Лема, його поступове навернення до варварських звичаїв, що певною мірою нагадує Руссо^{719} і певного мірою випереджає Ніцше. Його «Wanderjahre»[452] є також і «Lehrjahre»[453]. Хадсон на власній шкурі взнав суворість напівдикого пастушачого життя; Руссо та Ніцше — лише завдяки незрушним томам «Histoire Générale des Voyages»[454] і Гомеровим епопеям. Сказане зовсім не означає, що «The Purple Land» — книга абсолютно бездоганна. Вона має одну очевидну ваду, пов’язану швидше за все з несподіванками імпровізації: деякі пригоди видаються безпідставно марудними. Я маю на увазі фінал: він доволі складний, щоб стомити читача, але нездатний його зацікавити. У цих обтяжливих розділах Хадсон наче не усвідомлює, що його книга — це послідовність подій (майже така ж чиста послідовність, як у «Сатириконі» або «Пройдисвіті на ім 'я Паблос»^{720}) і гальмує її зайвою витіюватістю. Йдеться про досить поширену помилку: Діккенс у всіх своїх романах вдається до такого ж марнослів’я.