Два загони штурмували замок Кіра Котсуке-но-Суке. Першим командував сам радник, і його загін прорвався через головний вхід; другим — його старший син, якому ще не виповнилося шістнадцяти років і який у ту ніч загинув. Історія зберегла деякі моменти тієї кошмарної битви: ризикований спуск по мотузяних драбинах, які розгойдувалися в повітрі, барабан, що покликав в атаку, затятий опір захисників, лучники на даху, чиї смертоносні стріли влучали в найважливіші органи людей, заляпана кров’ю порцеляна, жарке полум’я і крижаний холод смерті, огидна безсоромність трупів, які лежали повсюди. Дев’ятеро воїнів загинули; захисники замку були не менш хоробрими й не хотіли здаватися. Але незабаром після півночі їхній опір було зламано.

Проте Котсуке-но-Суке, ганебний винуватець цих подвигів відданості, зник безслідно. Його шукали по всіх закутках цього поставленого з ніг на голову замку й уже втратили надію знайти, коли радник звернув увагу на те, що його постіль досі тепла. Пошуки відновили й виявили вузьке вікно, сховане за бронзовим дзеркалом. Унизу за вікном, у крихітному внутрішньому дворику, стояв і дивився на них чоловік у білому спідньому одязі. Меч тремтів у його правій руці. Коли до нього спустилися, він здався без бою. На лобі в нього виднівся шрам: то був давній слід від меча Такумі-но-Камі.

І тоді забризкані кров’ю воїни впали навколішки перед ненависним ворогом і сказали йому, що вони служать володареві замку Ако, якого він довів до ганьби та смерті, і просили його накласти на себе руки, як годиться самураєві.

Проте марно вони пропонували цьому чоловікові з ницою душею померти почесною смертю. Почуття честі було йому невідоме, й удосвіта їм довелося відтяти йому голову.

Здійснивши помсту (але без гніву, без хвилювання, без жалю), воїни вирушили до храму, в якому покоїлись останки їхнього володаря.

І ось вони йдуть і несуть у казанку неймовірну голову Кіра Котсуке-но-Суке, по черзі турбуючись про те, щоб вона належно збереглася. Вони йдуть через поля та провінції в невинному світлі дня. Люди благословляють їх і плачуть. Князь Сендаї запрошує їх погостювати в нього, але вони відповідають, що їхній володар чекає їх уже майже два роки. Вони входять до темної гробниці й кладуть голову ворога на віко труни.

Верховний суд ухвалює вирок. Він такий, якого вони й чекали: він дарує їм честь самим заподіяти собі смерть. Вони виконують його, деякі в палкому і щасливому екстазі, й лягають на вічний спочинок поруч зі своїм володарем. Старі й молоді приходять молитися на могилу цих вірних воїнів.

У натовпі прочан одного разу з’явився запилений і стомлений молодик, який, певно, прийшов дуже здалеку. Він простерся ниць перед пам’ятником Ойші Кураносуке, радника, й голосно промовив: «Я бачив тебе, коли ти лежав під дверима борделю в Кіото, й не подумав, що ти обмірковуєш помсту за свого володаря, ти здався мені солдатом без віри, і я плюнув тобі в обличчя. Я прийшов, щоб спокутувати свою провину, перед тобою». Сказавши ці слова, він учинив харакірі.

Головний жрець храму належно оцінив його мужність і звелів поховати його поряд із могилами воїнів.

Такий кінець історії про сорока сімох відданих воїнів, а втім, вона ніколи не матиме кінця, бо всі ми, люди, хоч, можливо, нам і бракує почуття відданості, але ми ніколи не втрачаємо надію знайти його, а тому вічно прославлятимемо їх своїм словом.

Якщо не помиляюся, то першоджерела відомостей про Аль Моканну, Пророка під Покривалом (або, точніше, Пророка в Масці) з Хорасану^{41}, зводяться до чотирьох: а) уривки з «Історії халіфів», збережені Балазурі^{42}; б) «Підручник велетня, або Книга точності й огляду» офіційного історика Аббасидів^{43} Ібн Абі Таїр Тарфура^{44}; в) старовинний арабський рукопис під назвою «Знищення Троянди», де спростовуються страхітливі єретичні твердження «Темної Троянди», або «Таємної Троянди», що була канонічною книгою Пророка; г) кілька монет без викарбуваних на них зображень, що їх знайшов інженер Андрусов, коли прокладали Транскаспійську залізницю. Ці монети були віддані до нумізматичного кабінету в Тегерані, на них виявлені двовірші перською мовою, що підсумовують або виправляють певні уривки зі «Знищення Троянди». Оригінал «Троянди» втрачено, оскільки рукопис, знайдений 1899 року й досить легковажно опублікований у «Morgenländisches Archiv»[9], спочатку Горн^{45}, а потім і сер Персі Сайкс^{46} проголосили апокрифом.

На Заході славу Пророкові створила багатослівна поема Мура^{47}, наповнена тугою та зітханнями ірландського заколотника.

120 року Хіджри^{48} й 736 року Хреста в Туркестані народився хлопчик, якому дали ім’я Хакім і якого згодом люди тієї історичної доби й того краю назвуть Пророк під Покривалом. Його батьківщиною було старовинне місто Мерв, де сади, луки та виноградники сумно дивляться на пустелю. Полудні там білі й сліпучі, якщо тільки їх не затьмарюють хмари куряви, що набивається людям у легені, — від чого ті задихаються, — і залишає білястий шар пилюки на гронах чорного винограду.

Хакім виріс у цьому виснаженому місті. Ми знаємо, що один із братів його батька навчив небожа ремеслу фарбувальника — ремеслу нечестивців, фальшувальників і людей непостійних, яке спричинилося до перших ускладнень на його незвичайному шляху. «Моє обличчя із золота (стверджує він на одній знаменитій сторінці «Знищення Троянди»), але я розмочував пурпур і на другу ніч занурював у нього вовну нечесану, а на третю ніч — вовну чесану, й володарі островів досі сперечаються за цей кривавий одяг. Так я грішив у роки своєї юності, спотворюючи справжній колір створінь. Ангел мені сказав, що лами мають бути іншого кольору, аніж тигри, а Сатана запевняв мене, що Всемогутній хоче, аби вони були однакового кольору і що Він покладається на мої хитрощі та мій пурпур. Тепер я знаю, що й Ангел, і Сатана помилялися і що всякий колір нестерпний».

146 року Хіджри Хакім зник із рідного міста. У його оселі знайшли розбиті казани та чани для фарбування, а також ширазький ятаган і бронзове дзеркало.

Наприкінці місяця шаабана 158 року Хіджри повітря в пустелі було прозорим і чистим, і люди дивилися на захід, виглядаючи місяць рамадан, який повідомляє про настання періоду умертвіння плоті та посту. То були раби, жебраки, перекупники коней, крадії верблюдів та різники. Статечно сидячи на землі перед ворітьми караван-сараю, що стояв біля дороги в Мерв, вони чекали знака з неба. Вони дивилися на захід, а колір західного неба був кольором піску.

І вони побачили, як із запаморочливих глибин пустелі (чиє сонце спричиняє лихоманку, а місяць — правець) з’явилися три постаті, що здалися їм велетенськими. Постаті були людськими, але та, що йшла посередині, мала голову бика. Коли вони наблизилися, люди побачили, що той, хто йшов посередині, — у масці, а двоє інших — сліпі.