Звідки виникла вічність? Святий Августин обходить мовчанкою цю проблему, але відзначає один факт, який начебто підказує нам можливість її розв’язання: елементи минулого і майбутнього присутні в будь-якому теперішньому часі. Він наводить і конкретний приклад: спроможність читати вірші напам’ять: «Перш ніж я почну читати вірш, він уже перебуває в мені й чекає своєї черги; як тільки я закінчу його читати, він переходить у мою пам’ять. У той час, коли я його читаю, він ніби розтягується — те, що я вже проказав, переходить у пам’ять, і чекає своєї черги те, що я маю ще проказати. Те, що відбувається з усім віршем, відбувається також з кожним його рядком і кожним словом. Те саме я скажу й про події, що тривають набагато довше, ніж читання вірша, і про долю окремої людини, яка складається з цілої послідовності подій, і про долю людства, що становить послідовність індивідуальних доль». Це підтвердження тісної взаємодії різних фрагментів часу в єдиному часі, безперечно, передбачає послідовність, що не узгоджується з моделлю незалежної від тривалості часу вічності.

Я гадаю, ностальгія сприяла утворенню цієї моделі. Так, іноді людина, відганяючи від себе смуток і тугу, з розчуленою ніжністю пригадуючи щасливі можливості, що так і не здійснилися в її житті, дивиться на них sub specie aeternetatis[38], абсолютно забуваючи про те, що здійснення бодай однієї з них виключило б або надовго відклало здійснення інших. Спогади, позначені пристрастю, прагнуть вирватися за межі часу, пережиті колись щасливі хвилини зливаються в єдиному образі. Червоні заграви призахідного сонця, якими я милуюся щодня і які щодня бувають різних відтінків, у моїх спогадах зливаються в одну-єдину заграву. Те саме відбувається і з нашими надіями: найнесумісніші сподівання можуть безперешкодно співіснувати. Інакше кажучи, бажання мислить категоріями вічності. (Схоже, саме відчуття вічності — immediata et lucida fruido rerum infmitarum[39] — наповнює нас тією особливою радістю, яку ми переживаємо, споглядаючи нескінченний ряд чисел.)

Мені залишається тільки викласти читачеві свою власну теорію вічності. Це досить убога вічність, бо в ній немає ні Бога, ні якогось іншого володаря, ні архетипів. Я описав її у своїй книжці «Мова аргентинців», що була опублікована 1928 року. Я переповім тут те, що було написано там, той фрагмент тексту мав підзаголовок «Відчуття смерті».

«Я хочу розповісти тут про один випадок, який стався зі мною кілька днів тому. То була подія надто дрібна, швидкоплинна й емоційна, щоб назвати її пригодою; надто ірраціональна й сентиментальна, щоб віднести її до категорій думки. Ідеться про одну сцену та пов’язані з нею слова; ті слова я вже промовив раніше, але ще повністю не пережив їх і не відчув. Отже, переходжу до опису тієї сцени та до обставин місця й часу, за яких вона відбулася.

Мені пригадується все це так. Напередодні ввечері я був у Барракасі: то була місцевість мало мені знайома, і її віддаленість од тих місць, де мені довелося жити згодом, надала особливого забарвлення всьому тому, що там сталось. Я не планував ніяких справ на той вечір, а що він був тихий і лагідний, то вирішив, повечерявши, присвятити його прогулянці та спогадам. Я не хотів обирати якийсь певний напрямок для цієї прогулянки; хотів залишити для себе найширший вибір можливостей, аби наперед не стомлювати свою уяву якоюсь однією з них. Одно слово, я вирішив, як то кажуть, піти, куди очі дивляться. Усвідомлено я вирішив лише обминати проспекти та широкі вулиці, а в усьому іншому поклався на невідому й непередбачувану волю випадку. Проте якась дивна сила тяжіння вабила мене до тих кварталів, назви яких мені хотілося б назавжди зберегти в пам’яті й на згадку про які в мене швидше калатає серце. Я ніколи не спізнавав такого відчуття, згадуючи свій власний квартал, той, де минуло моє дитинство, але завжди відчував щось подібне до цього, думаючи про його таємничі околиці, тобто про ті місця, про які я багато чув і яких ніколи не бачив, місця водночас близькі й окутані таємницею міфу. Протилежністю всім відомого, його зворотним боком є для мене ці бічні вулиці, такі самі нам невідомі, як невідомий нам підвал власного будинку або наш власний невидимий скелет. Ноги принесли мене на якесь перехрестя. Я вдихав ніч, утішаючись спокоєм і давши волю думкам. Видовище, яке відкрилося моїм очам, було банальним, а для мого втомленого зору здавалося ще банальнішим. Сама примітивність мною побаченого робила його якимсь нереальним. Вулиця з низенькими будинками, на перший погляд, здавалася вбогою, але за відчуттям убогості з’явилося дивне відчуття щастя. Вулиця була не тільки вбогою, а й дуже гарною. З жодного будинку не долинало ні звуку. На розі бовванів темний силует смоковниці. Дашки над ґанками — вищі за довгу лінію стін — здавалися зробленими з нескінченної субстанції ночі. Пішохідна стежка обривалася над вулицею, невимощена вулиця була з первісної глини, глини, яка належала Америці, ще не завойованій конкістадорами. Провулок у глибині, що мав вигляд сільської вулиці з напівобваленими будинками, тягся кудись у напрямку Мальдонадо. Над землею, оповитою темрявою і хаосом, рожевий глиняний мур, здавалося, не всмоктував світло місяця, а випромінював власне сяйво. Чи можна знайти кращий символ для ніжності, аніж це рожеве світло?

Я дивився на цю невибагливу картину й не міг одірвати від неї очей. Потім подумав, повторивши цю думку вголос: «Усе тут так само, як і тридцять років тому…» Я прикинув, що означає такий проміжок часу: для одних країн це зовсім небагато, але дуже давно в цьому регіоні світу, який швидко й динамічно змінюється. Здається, десь защебетала пташка, і я відчув до неї любов, крихітну, як і сама пташка. Але більш імовірно, що в тій запаморочливій тиші було чутно лише сюрчання цикад, яке теж лунало ніби поза часом. Думка «Я перебуваю в тисяча вісімсот якомусь році», що миттєво промайнула в моїй голові, перестала бути вервечкою випадкових слів і перетворилася на очевидну дійсність. Я відчув себе мертвим, таким собі спостерігачем, що дивиться на цей світ з якоїсь абстрактної далечини, й мене опанував моторошний страх перед знанням, яке наблизило мене до незбагненних істин метафізики. Я не думаю, що мені пощастило дістатися уявних витоків часу, але мене опанувало відчуття, що я починаю розуміти невловне й нереальне значення слова «вічність». Лише згодом мені вдалося передати це відчуття словами.

І ось що я можу про нього сказати. Ця чиста репрезентація однорідних фактів — тихої ночі, осяяного місячним світлом муру, суто провінційного запаху козолисту, первісної глини — не просто подібна до тієї, яка була на цьому перехресті багато років тому; ні, це не подібність, не повторення, не схожість, це те саме, що було й тоді. І якщо наша інтуїція вловлює цю тотожність, то час — ілюзія; і щоб її розвіяти, досить подумати про те, що його видиме вчора нічим не відрізняється від його видимого сьогодні.

Очевидно, що кількість таких миттєвостей у людському житті не нескінченна. Його елементарні стани — стан фізичного страждання і фізичної втіхи, стан сонливості, стан, у якому ми слухаємо музику, стан великої душевної напруги або глибокого розчарування — ще менше пов’язані з конкретними характеристиками окремої особи. Це дає нам підстави зробити висновок: життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним. Але навіть у нашій убогості ми не можемо бути впевнені, адже час, який легко спростовується нашими почуттями, не так просто спростувати розумом, у самій основі якого закладено поняття послідовності. Таким чином пережита мною миттєвість чистого екстазу та відчуття вічності, що їх подарувала мені та ніч, залишаються у вигляді емоційної розповіді та досить туманних висновків, які я виклав на цих сторінках.

Одна з найбільших аномалій, про які ми читаємо в історіях літератури, — це загадкові натяки, або кенінґи (kenningar) в ісландській поезії. Вони набули поширення десь близько 100 року після Р. X.: то був час, коли на зміну анонімним thulir, або рапсодам, що лише повторювали відомі зразки, прийшли скальди (escaldos), поети персональної творчості. Існує звичай вважати їх представниками доби занепаду; але цей осудливий вирок — незалежно від того, об’єктивний він чи ні — має стосунок до розв’язання проблеми, а не до її постановки. Нам досить буде поки що погодитися з тим, що це була перша спроба інстинктивної літератури створювати вербальні формули, що роблять текст приємним для читання.