У Старому Заповіті (1 Цар, 2, 10) читаємо: «І спочив Давид з батьками своїми, і був похований у Давидовім місті». Дунайські річковики, коли їхній корабель ішов на дно, молилися: «Дай мені заснути, а прокинувшись, відразу взятися за весла»[71]. Братом смерті називає сон Гомер в «Іліаді». Про це свідчать чимало надгробків, як стверджує Лессінґ^{117}. Мавпою смерті (Affe des Todes) назвав його Вільгельм Клем^{118}, який писав у цьому зв’язку: «Смерть — це перша спокійна ніч». Раніше Гейне висловився так: «Смерть — це прохолодна ніч; життя — буремний день»… Віньї^{119} називає смерть сном землі. Старим кріслом-гойдалкою називають її у блюзах; смерть приходить до негра як його останній сон, остання сієста. Шопенгауер у своїх творах також не раз порівнює смерть зі сном; наведу лише один приклад: «Сон для індивіда — те саме, що смерть для його роду» («Welt ais Wille»[72], II, 41). Читач також напевне пам’ятає слова Гамлета: «Заснути, вмерти… І знати: вічний сон прийде…» — і його страх перед жорстокими сновидіннями в цьому смертному сні.

Порівнювати жінок із квітами — ось іще одна вічність або банальність. Наведу кілька прикладів. «Я троянда Саронська, лілея долин», — каже в «Пісні над піснями» Суламіта. У легенді про Мат ґельського епосу «Мабіноґіон» володар просить знайти йому жінку, яка не належала б до цього світу, й чарівник «за допомогою заклинань та ілюзій створює її з квітів дуба, квітів дроку і квітів в’яза». У п’ятій «пригоді» «Пісні про Нібелунґів» Зиґфрід зустрічається з Кримгільдою, щоб більше з нею не розлучатися, й відразу повідомляє, що її обличчя сяє кольором троянди. Аріосто^{120}, натхнений Катуллом^{121}, порівнює дівчину з потаємною квіткою («Orlando», І, 42); у саду Арміди^{122} пташка з ясно-червоним дзьобом закликає закоханих не допустити, щоб ця квітка зів’яла («Gerusalemme», XVI, 13—15). У кінці XVI сторіччя Малерб^{123} утішає друга, в якого померла дочка, і промовляє знамениті слова: «Et rose, elle a vŭcu ce que vivent les roses»[73]. Шекспір захоплюється в саду багрянцем троянд і білістю лілей, але ці розкішні барви для нього лише бліда тінь коханої, якої немає поруч («Сонети», XCVIII). «Бог, виліплюючи троянди, виліпив і моє обличчя», — каже цариця Самофракійська на одній зі сторінок поезій Свінберна^{124}. Цей перелік можна продовжувати до нескінченності[74], а тому я згадаю наостанок про сцену з «Weir of Hermiston»[75], останньої книжки Стівенсона, де герой хотів би знати, чи має Кристіна душу, чи «вона всього лише звірятко з рожевим личком».

Спочатку я навів десять порівнянь, а потім — дев’ять; іноді їхня сутнісна єдність не так впадає у вічі, як зовнішні відмінності. Хто наперед угадав би, що «крісло-гойдалка» і Давид, який «спочив із батьками своїми», походять із одного джерела?

Першому пам’ятнику європейської літератури «Іліаді» виповнилося три тисячі років. Цілком імовірно припустити, що за цей величезний проміжок часу всі можливості глибокої й неуникної схожості (сновидіння і життя, сну і смерті, річок і плинності днів тощо) були помічені й коли-небудь записані. Це, звісно, не означає, що весь запас метафор уже вичерпано; способів виявляти або уявляти внутрішні спорідненості понять фактично існує безліч. їхню силу та їхню слабкість треба шукати в самих словах, і, наприклад, дивовижний віршований рядок, у якому Данте («Purgatorio»[76], І, 13) порівнює східне небо зі східним каменем, прозорим каменем, у назві якого, за щасливою випадковістю, віддзеркалюється весь Схід: «Dolce color d'oriental zaffiro»[77], — справляє надзвичайно сильне враження. Чого не скажеш про вірш Ґонґори («Soledad»[78], I, 6): «На луках сапфірних пасуться зорі», який — так мені принаймні здається — не має в собі нічого, крім грубої пишномовності[79].

Це вчення (яке останній його винахідник назвав Вічним Поверненням) можна сформулювати так:

«Число атомів, які складають усесвіт, хоч і неймовірно велике, проте скінченне і, як властиво кожній скінченній сукупності, має скінченну кількість можливих перестановок. Через нескінченно великий час кількість перестановок досягне межі, й усесвіт мусить повторитися. Ти знову народишся з лона жінки, знову ростиме твій скелет, знову ця сама сторінка потрапить у твої руки, що будуть такі самі, як і тепер, знову для тебе минатимуть години твого життя до самої твоєї смерті, яка теж повториться». У такій зазвичай послідовності розвиваються міркування на цю тему, від банального вступу до моторошної і грізної розв’язки. Це вчення в переважній більшості випадків приписують Ніцше^{125}.

Перш ніж спростовувати його — хоч на це я, мабуть, неспроможний, — треба спробувати бодай приблизно уявити собі ті по-нелюдському величезні цифри, на які воно посилається. Почну з атома. Діаметр атома водню обчислений, він становить, якщо абстрагуватися від можливої похибки, одну стомільйонну частку сантиметра. Проте ця запаморочливо мала величина зовсім не означає, що атом неподільний. Навпаки, Резерфорд^{126} уявляє його у вигляді такої собі сонячної системи з центральним ядром і у сто тисяч разів меншим, аніж весь атом, електроном, який обертається навколо ядра. Але облишмо це ядро і цей електрон і розгляньмо крихітний усесвіт, що складається з десятьох атомів. (Звичайно ж, ідеться про скромну експериментальну модель усесвіту; невидиму, бо жоден мікроскоп навіть не здогадується про її існування, невагому, бо немає таких терезів, на яких її можна було б зважити.) Припустімо також — не відступаючи від гіпотези Ніцше, — що кількість станів, у яких може перебувати цей усесвіт, — це кількість способів, у які можуть розташуватися десять атомів, змінюючи порядок свого розташування. Через скільки різних станів має пройти цей світ, перш ніж повернеться до свого первісного стану? Визначити це неважко: треба тільки перемножити 1x2x3x4x5x6x7x8x9x10, і після всіх цих досить-таки занудних обчислень ми одержимо число 3 628 800. Якщо така майже нескінченно мала часточка всесвіту спроможна утворювати таку безліч станів, то дуже важко повірити в ідею повторюваності космосу. Я розглянув лише десять атомів; але щоб утворити лише два грами водню, треба їх більше, аніж трильйон трильйонів. Обчислити кількість можливих комбінацій у цих двох грамах — тобто перемножити трильйон трильйонів на кожне з натуральних чисел, які йому передують, — така операція далеко переважає можливості мого людського терпіння.

Не знаю, чи зміг я переконати свого читача, самого себе переконати мені не вдалося. Безтурботне й невинне жонглювання величезними числами, безперечно, може принести людині ту особливу втіху, яку приносить нам усе надмірне, проте повернення всесвіту в висхідний стан усе ж таки може статися, хоч і через такий проміжок часу, який нам здається вічністю, нехай навіть більшою або меншою. Ніцше міг би висловитися про це так: «Електрони Резерфорда, що обертаються на далеких орбітах, — для мене цілковита новина, як і уявлення, — таке категорично неприйнятне для філолога, — про можливість ділити атом на менші частинки. Хоч я ніколи не заперечував, що кількість перетворень матерії може бути дуже великою. Я тільки стверджував, що вона не є нескінченною». Ця ймовірна репліка Фрідріха Заратустри^{127} примушує мене згадати про Ґеорґа Кантора^{128} та про його відважну теорію множин.