Твори багатьох малопомітних авторів являють собою сильно розгалужений гіпертекст, але він вочевидь складався натужно, з обдумуванням кожної алюзії, з навмисним наміром втелющити в книгу що-небудь зарозуміле, що не до снаги необізнаному з тією чи іншою вузькою сферою читачеві. Як наслідок, такий текст залишається мертвим каталогом колись прочитаних автором рідкісних талмудів. Борхес же у своїх «містифікаціях» виглядає, якщо мені вибачать таке вульгарне порівняння, барменом-віртуозом, який блискавично змішує складний коктейль, навпомацки підхоплюючи знайомі пляшки зі знайомих місць. Борхесу не треба думати над алюзіями, він і так мислить ними, і тому кожен із нас неухильно вірить в існування його сухого, віртуального світу.

Стосовно алюзій варто зауважити про ще один аспект. Навряд чи Борхес ставив таке собі за мету — схоже, єдине, що він дійсно свідомо ставив собі за мету, так це справдити сподівання родини, — але в результаті його читацька місія виявилася ширшою, ніж здається на перший погляд. Оповідання Борхеса, власне, не змушують читати Борхеса, — вони просто змушують читати. Вперше, вдруге, вп’яте зіткнувшись із тим, що над тобою, молодим ерудитом, вишукано і безкарно познущалися, згодувавши тобі філігранно замасковану брехню, яку ти, можливо, самостійно транслюватимеш далі, видаючи її за істину, починаєш, що називається, дмухати на воду. Кожне ім’я, дата, а тим більше назва джерела пробуджують у тобі гарячкове бажання заритися з головою в Інтернет, домашню бібліотеку, давно забуті університетські підручники, Велику радянську енциклопедію — та хоч у Зоар та Книгу Перемін, аби тільки вони повідали тобі, чи не забрехався на цей раз шановний маестро. В результаті на сумлінне читання одного нарису йде цілий день, але за цей день у твою голову завантажується рекордна кількість невідомої тобі доти інформації. Якби мене попросили визначити найстараннішого просвітника людства, це був би не Дідро, не Руссо і не Вольтер, а Хорхе Луїс Борхес.

Особливий розпач переживаєш тоді, коли виявляється, що, схоже, на цей раз великий облудник правдивий, наче вуста дитини. Авторка цієї статті пережила таке розчарування на власній шкурі, один за одним перевіряючи уривки з різних джерел, скомпільовані Борхесом у «Книзі сновидінь», та з’ясовуючи їхню цілковиту достовірність. Але аромат таємниці залишається з вами все одно: перевірити кожен рядок не стане ні сил, ні бажання, але глибоко в душі однаково жевріє крихітна жаринка підозри, що саме в тих, неперевірених і просто з насолодою прочитаних абзацах криється іронічна та напрочуд вагома неточність, яка відкриває смисл чогось дуже важливого в тексті (ах, до чого ж це схоже на пошуки істини в нескінченних шестикутниках Вавилонської бібліотеки, про які сам Борхес написав у своєму оповіданні!).

Власне, це є ще один спосіб читати Борхеса — піддатися солодкій спокусі бути одуреним. Іти його текстом, наче непевною кладкою понад темною водою, видивляючись, чи не зблисне попід таємничою поверхнею якийсь знайомий обрис. Тоді азарт дослідника і шал ігрового суперництва (ні, не обдурите, друже Хорхе!) можна вигідно обміняти на задоволення химерної подорожі, дароване Алісі в Країні див, — у світі, якого вона майже не розуміє, а лише інтуїтивно відчуває деякі чудернацькі закономірності, що керують його загадковим життям. Тоді можна читати Борхеса так, як малі діти із завмиранням серця слухають розмову дорослих, спрагло всотуючи невідомі імена, незбагненні слова та незрозумілі жарти, — можна знову відчути дитячу радість дотику до незнайомого.

Так чи інак, головне пам’ятати, що перед вами просто захоплива гра, й тільки від вас залежить, за якими правилами в неї грати. Звісно, можна подивитися на невинні Борхесові шахрайства і з іншої, куди похмурішої точки зору. В його бажанні повсякчас ошукувати читача можна побачити підсвідоме бажання помститися йому за свій письменницький хрест, який поклала на нього доля і який довелося нести без допомоги Божої іскри, одними лишень силами розуму. Помститися за те, що яке-небудь інше обдаровання лишилося нерозкритим, пожертвувавши всі свої сили вимушеному письменству. Власне, якщо когось надто зачіпають за живе Борхесові кпини над його ерудицією, пропоную йому так і подумати, для злорадного полегшення. Одначе все, певно, і справді було просто грою.

Хорхе Луїс Борхес, власне, прожив дуже плідне і розмаїте життя. Оскільки ця стаття передує збірці його есеїв, то й увага наша була сконцентрована переважно на цьому аспекті його творчості, але оповідання та «псевдонариси» були далеко не єдиним, що вдалося митцю протягом відведених йому довгих років. Він зажив слави як поет. Поки не відмовив зір, Борхес активно співпрацював із не менш ніж дюжиною часописів, серед яких були такі вагомі, як солідний літературний журнал «Носотрос» або авангардний «Сур», котрий доволі швидко здобув велику вагу в літературному світі Аргентини і при витоках якого стояв Борхес та деякі його товариші. Він об'їздив півсвіту, він читав лекції про всіляку всячину, починаючи від середньовічної німецької поезії та закінчуючи китайськими містиками й кабалою, він був президентом Аргентинського товариства письменників (однієї з небагатьох опозиційних до Перона організацій) та професором англійської й американської літератури в Буенос-Айреському університеті (вже після повалення президента Перона). Борхес мав незрівнянних, вірних друзів з-поміж найблискучіших інтелектуалів Аргентини. Серед них була редактор журналу «Сур» Вікторія Окампо, письменник Маседоніо Фернандес, предмет захвату Борхеса та його міцної дружньої любові, а також інший добре відомий у світі представник аргентинського письменства Адольфо Біой Касарес. У співавторстві із Касаресом Борхес написав низку пародійних детективних романів, які розкривають обох митців з нової, несподіваної сторони.

Певно, єдиною радістю, якої Хорхе Луїс Борхес не спізнав, було щастя й успіх в особистому житті. Вперше він одружився у віці 68 років, з нещодавно овдовілою Ельзою Астете Міллан, шлюб з якою протривав неповних три роки. Існує думка, що це його мати, яка мала на той час уже 90 років, хотіла, аби хтось піклувався про незрячого сина після її смерті. Одначе Борхес доживав сам, у помешканні, яке раніше ділив з матір’ю, під наглядом домогосподарки. Хорхе Луїсу також було відміряно не короткий вік, після смерті матері він прожив іще 11 років, багато подорожуючи світом, і помер у 1986-му від раку. Йому було 87. За кілька місяців до смерті Борхес одружився з Марією Кодама, його багаторічною особистою помічницею, щоби безроздільно заповісти їй усі свої життєві надбання.

Нам же він без ніякого заповіту залишив у спадок багатий на загадки світ Вавилонської бібліотеки, частиною якої став і сам. Частиною якої є і цей нехитрий, сповнений захоплення неперевершеним майстром містифікації текст, — якщо вірити його словам. У своєму оповіданні Борхес змалював структуру цієї монструозної бібліотеки доволі чітко, тому в багатьох виникало і виникає бажання обрахувати її гіпотетичні розміри та порівняти з чимось відомим людству. Один з таких обрахунків твердить, що обсяг Вавилонської бібліотеки перевищує обсяг видимого Всесвіту в 10611338 разів. Одначе, як показала практика, обсягу уяви Хорхе Луїса Борхеса виявилося достатньо для того, щоби вмістити таку моторошно-неосяжну структуру. На сторінках цієї книги закарбована незбагненно крихітна, але безцінна дрібка цієї фантастичної книгозбірні, і я щиро сподіваюся, що ця стаття виявиться хоч у чомусь корисною інструкцією з безпечного подорожування бібліотечними світами незрівнянного Борхеса.

Вікторія Наріжна

Перекладено за виданнями:

Borges J. L. Historia universal de la infamia. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Historia de la eternidad. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Ficciones. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Aleph. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Otras inquisiciones. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. El Hacedor. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1998