Серед висновків, які випливають із доктрини про те, що все на світі компенсується своєю протилежністю, є один, який не має великої теоретичної ваги, але саме він спонукав нас у кінці чи на початку десятого сторіччя розбрестися по всьому світу. Його можна сформулювати в таких словах: «Існує річка, чиї води дають безсмертя; отже, десь-інде на землі можна знайти іншу річку, води якої це безсмертя змивають». Кількість річок не безкінечна; невмирущий подорожній, який блукатиме світом, рано чи пізно нап’ється води з усіх. І ми постановили знайти цю річку.

Смерть (або думка про неї) робить життя людини дорогоцінним і наповнює його високими почуттями. Знаючи про ефемерність свого існування, люди й поводяться відповідно; кожен вчинок, який вони здійснюють, може стати останнім; немає такого обличчя, що рано або пізно не зникне, як зникають обличчя, побачені уві сні. Все у смертних має свою цінність — неповторну й скороминущу. Натомість у Невмирущих кожен учинок і кожна думка є відлунням інших, які або вже мали місце в минулому, що не має видимого початку, або відбудуться колись у неозорій далечині майбутнього, повторюючись там до запаморочення. Немає нічого такого, що не здавалося б віддзеркаленням, яке миготить між безліччю дзеркал, що ніколи не затьмарюються. Ніщо не може відбутися лише один раз, ніщо не є дорогоцінним своєю неповторністю. Невмирущим чужі такі відчуття, як елегійний смуток, суворість або церемоніальна врочистість. Ми розлучилися з Гомером перед брамою Танжера; здається, ми навіть не попрощалися.

І я побував у нових королівствах, нових імперіях. Восени 1066 р. я бився на Стемфордському мосту^{365}, вже не пам’ятаю, чи то в лавах Гаролда^{366}, якому незабаром по тому судилося зустріти свою фатальну долю, чи то на боці того злощасного Гаральда Суворого^{367}, який завоював тоді шість футів англійської землі чи, може, трохи більше. В сьомому сторіччі Хіджри в передмісті Булака я чітко й каліграфічно переписав мовою, що її я забув, та в алфавіті, якого я не знаю, легенди про сім подорожей Сіндбада Мореплавця й оповідь про Бронзове Місто. На внутрішньому подвір’ї Самаркандської в’язниці мені довелося зіграти чимало партій у шахи. В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії. 1638 р. я був у Коложварі^{368}, а потім у Ляйпціґу. В Абердині^{369} 1714 р. я передплатив шість томів «Іліади» Попа; пригадую, що я часто читав їх з великою втіхою. Близько 1729 р. я обговорював походження цієї поеми з одним професором риторики, якого звали, здається, Джамбаттістою; його аргументи видалися мені неспростовними. 4 жовтня 1921 р. «Патна», на якій я плив до Бомбея, мусила кинути якір в одному з портів еритрейського узбережжя[214]. Я зійшов з корабля на берег, і мені пригадались інші ранки, ранки стародавніх часів, теж на Червоному морі, коли я був трибуном римського легіону, а лихоманка, чаклунство та вимушена бездіяльність вкорочували віку моїм солдатам. Неподалік я побачив струмок з чистою водою; за звичкою, я напився з того струмка. Коли я підіймався вгору по укосу, колючка якогось дерева дряпнула мені тильний бік долоні. Незвичний біль видався мені дуже живим. Ще не вірячи своєму щастю, я мовчки спостерігав, як повільно утворюється в мене на шкірі дорогоцінна краплина крові. Я знову смертний, повторював я собі, я знову схожий на всіх людей. Тієї ночі я спав до самого світання.

…Минув десь рік, і я вирішив переглянути ці сторінки. Я переконався, що вони відповідають істині, проте в перших розділах і в деяких абзацах розділів наступних я помітив, як мені здалося, якусь фальш. Можливо, до цього спричинилося зловживання подробицями, яке я нерідко відзначав у поетів і яке робить неправдоподібними будь-які спогади, бо на подробиці бувають багаті події, але не пам’ять. Проте гадаю, що я відкрив глибшу причину. Я її викладу, нехай навіть мені дорікнуть у надмірній фантазії.

Історія, яку я розповів, видається нереальною, тому що в ній перемішуються події, які відбувалися з двома різними людьми. У першому розділі вершник запитує, як називається річка, що омиває мури Фів; Фламіній Руф, який раніше нагородив це місто епітетом «Стобрамні», відповів йому, що річка називається Єгипет; проте обидва ці вирази належать не йому, а Гомерові, який в «Іліаді» називає Фіви Стобрамними, а в «Одіссеї» устами Протея^{370} та Одіссея незмінно вживає замість «Ніл» назву «Єгипет». У другому розділі римлянин, напившись води, яка дарує безсмертя, вимовляє кілька слів грецькою мовою; ці слова також належать Гомерові, і їх можна прочитати в кінці знаменитого переліку кораблів. Потім, потрапивши до неймовірного палацу, він говорить про незбагненний осуд, майже позначений відтінком каяття, й ці слова також можна приписати Гомерові, який зображував такий жах. Ці невідповідності стурбували мене; але були там й інші, естетичного характеру, які й дозволили мені відкрити істину. Я знайшов їх в останньому розділі; там написано, що я бився на Стемфордському мосту, що в Булаку записав оповідки про подорожі Сіндбада Мореплавця, а в Абердині передплатив англомовну «Іліаду» Попа. Там можна прочитати, Ínter alia[215]: «В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії». Всі ці твердження відповідають істині; але значущим є той факт, що виділені саме вони. Перше з них, як здається, відповідає звичкам воїна, але потім упадає в око, що оповідач більше цікавиться людськими долями, аніж перипетіями війни. Наступні свідчення — ще цікавіші. Неясна, але досить елементарна причина примусила мене зупинитися саме на них; я зробив це, бо знав, що вони сповнені драматизму. Вони не були б такими в устах римлянина Фламінія Руфа; але вони є такими, коли про них говорить Гомер. Чи слід дивуватися тому, що саме він записує, в тринадцятому сторіччі, пригоди Сіндбада, іншого Одіссея, й відкриває, після того, як минуло стільки століть, у північній країні, де розмовляють варварською мовою, події, викладені в його «Іліаді»? Що ж до фрази, в якій згадується назва Біканір, то видно, що її скомпонувала людина, обізнана в літературі, людина, яка прагнула похвалитися (що не є дивним для автора переліку кораблів) своєю обізнаністю й в інших сферах[216].

Коли наближається кінець, то в пам’яті вже не залишається образів — залишаються тільки слова. Тож не дивно, що час перемішав ті з них, які колись належали мені, з тими, що були символами долі персонажа, який супроводжував мене протягом стількох століть. Я був Гомером; незабаром я стану Ніким, як Одіссей; незабаром я стану всіма людьми — помру.

П о с т с к р и п т у м   1 9 5 0   р о к у. Серед коментарів, що їх породила публікація цього рукопису, найцікавіший, хоч і не найбільш чемний, має біблійний заголовок «A coat of many colours»[217] (Манчестер, 1948 р.) і належить доскіпливому перу доктора Наума Кордоверо. В цій праці — близько сотні сторінок. Там говориться про давньогрецькі компіляції та компіляції періоду вульгарної латини, про Бена Джонсона^{371}, який визначав своїх сучасників цитатами із Сенеки, про «Virgilius evangelizans»[218] Александера Росса^{372}, про прийоми Джорджа Мура та Еліота й, нарешті, про «оповідь, приписувану антикварові Джозефові Картафілу». В першому розділі автор знаходить короткі запозичення з Плінія («Historia naturalis»[219], V, 8); у другому — з Томаса Де Квінсі («Твори», III, 439); у третьому — з листа, якого Декарт написав послові П’єру Шаню; у четвертому — з Бернарда Шоу («Назад до Мафусаїла»^{373}). І на підставі всіх цих виявлених запозичень або крадіжок робить висновок, що весь документ — апокриф.