— А вони розмовляли? — запитав Фарадж.

— Звичайно, розмовляли, — сказав Абулькасим, перетворюючись на апологета театральної вистави, яку ледве чи й пам’ятав і на якій добре знудився. — Розмовляли, і співали, і промовляли!

— У такому разі, — сказав Фарадж, — не треба було двадцятеро людей. Один балакун може розповісти що завгодно, хоч би якою плутаною була ця історія.

Усі погодилися з його думкою. Стали вихваляти переваги арабської мови, якою користується Аллах, коли розмовляє з ангелами; потім заговорили про арабську поезію. Абдальмалік, спочатку віддавши їй належне, назвав застарілими поетів, які, живучи в Дамаску або в Кордові, досі застосовують пасторальні образи та словник бедуїнів. Він сказав, що абсурдно, коли людина, перед очима в якої розливається Гвадалквівір, оспівує воду з колодязя. Він наголосив на необхідності оновити стародавні метафори; він сказав, що коли Зугайр^{443} порівняв долю зі сліпим верблюдом, ця фігура могла вразити людей, але за п’ять віків захвату вона майже стерлася. Усі схвалили цю думку, яку чули вже багато разів і з багатьох уст. Аверроес мовчав. Нарешті він заговорив не так для інших, як для самого себе.

— Може, не так красномовно, але вдаючись до схожих аргументів, я колись теж захищав погляд, який сьогодні висловив Абдальмалік. В Александрії казали, що неспроможний грішити лише той, хто уже вчинив гріх і покаявся в ньому; додамо до цього, що для того, аби бути вільним від помилки, треба спершу її вчинити. Зугайр у «Муаллакат» говорить, що за вісімдесят років страждань і слави він не раз бачив, як доля навалюється на людей, як сліпий верблюд. Абдальмалік вважає, що цим образом уже нікого не можна здивувати. На це зауваження можна знайти чимало заперечень. По-перше, якби метою поезії було дивувати людей, її час вимірювався б не століттями, а годинами або й хвилинами. По-друге, славетний поет не стільки щось винаходить, як відкриває. Коли хвалять Ібн Шарафа^{444} з Берхи, то кажуть, що тільки він міг уявити зорі, які падають із вранішнього неба, наче листя з дерев; якщо вони мають слушність, то цей образ нічого не вартий. Образ, який спроможна створити тільки одна людина, нікого не схвилює. На землі є безліч усіляких речей; і всяку можна порівняти з будь-якою іншою. Порівняння зірок з листям є не менш довільним, аніж якби ми порівнювали їх з рибами або птахами. Натомість немає такої людини, яка бодай би один раз не відчула, що доля могутня й тупа, що вона невинна й разом з тим по-нелюдському невблаганна. Виходячи з цієї думки, яка може бути скороминущою або невідчепною, але якої ніхто не зміг уникнути, й написано вірш Зугайра. І не можна сказати про це краще, аніж він сказав. Крім того (і це, либонь, головне для моїх міркувань), час, який руйнує палаци, збагачує поезію. Вірш Зугайра, коли він склав його в Аравії, зіставив два образи — образ старого верблюда та образ долі; а коли ми читаємо його тепер, він також воскрешає для нас пам’ять про Зугайра, й ми можемо порівняти свої прикрості з прикростями цього давно мертвого араба. Раніше цей образ мав два виміри, а тепер він має їх чотири. Час розширює простір поезії, і я знаю такі вірші, що, як і музика, хвилюють завжди й усіх людей. Так, коли кілька років тому я тужив у Марракеші за Кордовою, мені приємно було повторювати вигук, з яким Абдуррахман звернувся в садах Русафи до африканської пальми:

Дивовижна властивість поезії! Слова, мовлені королем, який палко тужив за Сходом, утішали мене, висланого в Африку, в моєму смуткові за Іспанією.

Потім Аверроес заговорив про перших поетів, тих, які в Часи Темряви, до ісламу, вже сказали все, що могли, неосяжною мовою пустель. Стривожений — і небезпідставно — дріб’язковою образністю Ібн Шарафа, він сказав, що в Корані міститься вся поезія, й оголосив марнотою амбітне прагнення вдаватися до новацій. Інші слухали його з приємністю, оскільки він захищав давнину.

Муедзини вже скликали вірних на досвітню молитву, коли Аверроес повернувся у свою книгозбірню. (За цей час у гаремі чорноволосі рабині вже встигли познущатися з рабині рудоволосої, але він довідається про це тільки надвечір.) Щось допомогло йому відкрити смисл двох незрозумілих раніше слів. Твердим і акуратним каліграфічним почерком він додав до свого рукопису такі рядки: «Аристу (Аристотель) називає трагедією панегірики, а комедіями — сатири й анафеми. Чудових трагедій і комедій ми знаходимо безліч на сторінках Корану та в священних текстах “Муаллакат”».

Він відчув, що хоче спати, й відчув, що трохи змерз. Він розмотав тюрбан і подивився в дзеркало з металу. Я не знаю, що там побачили його очі, бо жоден історик не описав, якими були риси його обличчя. Знаю тільки, що він зник раптово, наче спалений невідчутним спалахом блискавки, і що разом з ним зникли і дім, і невидимий водограй, і книжки, і рукописи, і голуби, і багато темноволосих рабинь, і перелякана рудоволоса рабиня, і Фарадж, і Абулькасим, і клумби троянд, і, мабуть, Гвадалквівір.

У цьому оповіданні я хотів би описати процес однієї поразки. Спершу я було подумав про того архієпископа Кентерберійського, який заповзявся довести, що Бог один; потім — про алхіміків, які шукали філософський камінь; потім — про тих, котрі хотіли винайти трисекцію кута та квадратуру круга. Але потім я подумав, що набагато поетичнішим є випадок з людиною, яка ставить перед собою мету, цілком досяжну для інших, але не для неї. Я згадав про Аверроеса, який, будучи ув’язненим у рамках ісламу, так і не зміг збагнути, що означають слова «трагедія» і «комедія». Я описав цей випадок; описуючи його, я почував те саме, що мав би почувати той бог, про якого згадує Бертон і який, захотівши створити бика, створив, проте, буйвола. Я відчув, що мій твір глузує з мене. Я відчув, що Аверроес, який прагне уявити драму, не маючи найменшого уявлення про театр, був не більш абсурдним, аніж я, коли я хотів уявити собі Аверроеса, не маючи іншого матеріалу, крім скупих описів Ренана^{445}, Лейна та Асіна Паласіоса^{446}. Вже дописуючи останню сторінку, я відчув, що моя оповідь віддзеркалює ту людину, якою я був, тоді як її писав, а щоб написати її, я мав бути тією людиною, а щоби бути тією людиною, я мав написати цю оповідь — і так до нескінченності. (У ту мить, коли я перестаю в нього вірити, «Аверроес» зникає.)

У Буенос-Айресі Загіром була звичайна монета вартістю в двадцять сентаво. На тій монеті, про яку далі йтиметься, рискою, що була нанесена лезом навахи, або складаного ножика, були підкреслені літери N і Т і цифра 2; на лицьовій стороні був викарбуваний рік — 1929. (У Гуджараті в кінці вісімнадцятого сторіччя Загіром називали тигра; на Яві — сліпого з мечеті в Суракарта, в якого вірні кидали камінням; у Персії — астролябію, яку Надір-шах^{447} звелів утопити в морі; у в’язницях Магді^{448}, близько 1892 року, маленький компас, загорнутий у клапоть тюрбана, яким користувався Рудольф Карл фон Слатін^{449}; в Кордовській мечеті, як стверджує Цотенберґ, одну мармурову жилку в одній із тисячі двохсот колон; у юдейському кварталі Тетуана^{450} — дно колодязя.) Сьогодні тринадцяте листопада; а сьомого червня, вдосвіта, мені до рук потрапив Загір; тепер я вже не той, яким був раніше, але ще спроможний пригадати все, що тоді сталося, а може, навіть і розповісти про це. Поки що, хай навіть почасти, я залишаюся Борхесом.