— Ану його… — пирхнув Річард і пішов геть.

Він поводився так, ніби я не була варта того, щоб витрачати на мене сили. Однак усі розуміли: він просто боявся програти. Це не востаннє ми зіткнемося лобами, але досить скоро настане день, коли він змусить мене заплатити за своє приниження.

Його раптова причіпка нагадала мені важливий урок. На пам’ять мені спали черв’як, якого я з’їла на підготовці пілотів, і порада інструктора ніколи не робити висновку про члена команди на підставі його зовнішності. Це фактично урок лідерства для «чайників». Я була вправним стрільцем і дослідила територію довкола з завзятістю студента-медика, який вивчає анатомію. Я трохи володіла мовою і знала, як знайти воду. Я знала, що буду цінним членом команди, коли раптом нам доведеться битися на землі, але Річарда в цьому не переконаєш. За роки тренувань я запам’ятала ще одне: безглуздо вимагати до себе поваги. На неї треба заслужити.

Я помітила, що під час нашої розмови ніхто не став на мій захист, зокрема й командир, яким я так захоплювалася. Я вирішила, що й справді маю все робити самотужки. Курт теж був новеньким в ескадрильї: його щойно перевели з підрозділу в Каліфорнії. Я припустила, що Куртові було геть незручно відразу ж завести собі ворога. Важко сказати, що більше роздратувало мене — показний Річардів сексизм чи те, що всі змовчали.

На третій день у Таринкоті, близько десятої ранку, я виходила з душової казарми, аж раптом затріщало радіо: «Готовність номер один!» Я побігла — по жорстві в капцях.

У нас було чимало фальстартів, коли ми, готові летіти, сідали у вертоліт і запускали гвинти, але, зрештою, лишалися на землі. Однак не цього разу — американський _____________ солдат спіймав кулю в руку, тож треба прибирати шасі. Я була захоплена тим, що вперше лечу на реальний «порятунок», хоч це лише травма руки. Оббігаючи ніс вертольота й стрибаючи на своє місце, я вигукнула: «Вуу-ху!» Я вбила координати в «джи-пі-ес». Волосся в мене досі було мокре, і з-під шолома на важку броню стікали краплі води. Усе кругом було вже вкрите товстим шаром пилу. Курт підняв вертоліт у повітря, ми перелетіли через огорожу й помчали на ворожу територію.

Ми були в повітрі щось із півгодини, коли по радіо надійшов запит на кров. Ми летіли невеликими зиґзаґами, щоб ворог не міг до кінця зрозуміти, куди саме ми прямуємо. Це був тактично правильний спосіб, але, почувши запит на кров, ми відразу ж пожалкували, що не викинули книгу правил у вікно і не помчали простісінько до пацієнта. Якщо пацієнт потребував крові, то його стан був гірший, ніж ми думали. Ще п’ять хвилин — і ми дісталися б до нього. Повертатися по кров означало змарнувати забагато часу.

Другий пілот злісно зиркнув на мене, коли я відповіла на повідомлення.

— Просто пустіть дим — ми будемо за п’ять хвилин.

У повітря здійнявся стовп яскраво-зеленого диму, що позначав зону приземлення, і ми сіли проти вітру.

____________ солдат ледь зміг дочекатися, коли осяде пил від гвинтів, і побіг на борт відразу ж за пацієнтом, якого несли на ношах. Медик пізніше розповів мені, що той солдат неначе промовляв очима: «Тільки скажи, що мій товариш не може летіти зі мною, і я чинитиму фізичний опір». Ми взагалі не мали наміру нікого забирати з пацієнтом, але ніхто не сперечався. Густобородий сержант на ношах слабко дихав, половина його камуфляжної уніформи була відрізана. Він мав аж ніяк не травму руки.

Куля зайшла поряд з лінією засмаги, ближче до плеча, але, зрикошетивши, пробила огруддя. Саме заради отаких чоловіків я прилетіла в цю забуту Богом країну: вони хоробро билися з ворогом і завжди пам’ятали, що вертольоти рятувальників готові злетіти на сингал тривоги й урятувати їхнє життя.

За кілька хвилин ми забрали їх і знялися в повітря, а від каміння довкола зони приземлення під нами відстрибували кулі. Тор, наш медик, негайно взявся до роботи; другий ______________ солдат дивився на все з незворушним виразом на обличчі.

— Цей хлопець — код синій, — почула я по радіо.

Тор повідомив екіпажеві, що в пораненого немає пульсу, тому він, найпевніше, не виживе. Я ввела координати ТК, і ми полетіли найпрямішим зі шляхів, витискаючи з двигунів максимальну потужність. Ми вчинили проти всіх правил і повідомили вертоліт-побратим, що маємо його покинути. Усі літальні апарати трохи різняться між собою. В одних двигуни потужніші, в інших — слабші. Того дня ми були на потужнішому вертольоті й наші партнери не встигли б за нами. І хоч імовірність того, що ми втратимо цього бійця, була велика, а розділятися було дуже небезпечно, ніхто б не зміг потім спокійно спати вночі, якби ми не зробили все можливе, щоб урятувати йому життя.

Перевіривши маршрут, інструменти й системи вертольота, я глянула у вантажний відсік позаду мене. Тор осідлав пацієнта, щоб зробити йому штучне дихання. Поранений солдат був молодий, років, певно, до тридцяти. Його густої бороди, яку спецпризначенці навмисно запускають, щоб не вирізнятися з-поміж афганських солдатів, ще не торкнулася сивина, сильно засмагле обличчя здавалося блідим.

— У нього знову з’явився пульс! — почула я через інтерком, але до найближчого медичного закладу було ще майже п’ятнадцять хвилин польоту, дарма що ми мчали на максимально можливій швидкості.

Через десять хвилин Тор знову заходився робити штучне дихання й продовжував, поки ми не приземлилися. Швидка, яка була на базі, терміново повезла сержанта на операцію. Пізніше ми дізналися, що він утратив багато крові, бо, коли хірург розітнув йому грудну клітку, рана не кривавилася.

Я дуже хотіла, щоб сержант вижив, і знала, що решта екіпажу думає так само. Цей хлопець заслуговував на те, щоб повернутися додому, до родини, яка, безперечно, чекає на нього.

Мій перший пацієнт став моєю першою втратою. Він лишив на підлозі гелікоптера калюжу крові. Після того, як ми вимкнули двигуни й підготували вертоліт до наступного вильоту, я попрямувала через внутрішній дворик, повз казарми, їдальню, спортзалу і ТОЦ, у шпиталь за сотню метрів, щоб дізнатися те, що я вже й так відчувала: ми втратили його. Я знала б це, навіть якби не бачила, що він утратив стільки крові. Втрату, здається, можна відчути на дотик: вона тяжіла наді мною в запиленому, розпеченому повітрі.

З боку вулиці на фанерних дверях ЦХБ був намальований знак підрозділу. Я різко смикнула їх — і всередині заворушилися противаги, що зачиняють двері, щоб у приміщення не залітали мухи. Я розуміла: за наявних ресурсів хірурги зробили все можливе.

Коли я відчинила двері, перша ж медсестра, яка побачила мене, відразу спустила очі долу. Вона знала, чому я прийшла, і їй не хотілося говорити мені прикрі новини.

— Як минула операція? — спитала я тремтливим голосом.

— Ви нічого не могли вдіяти, — сказала вона співчутливо. — Йому пошкодило аорту. Його могли підстрелити просто на східцях ЦХБ, і все одно ми б його не врятували.

Я й досі не знаю, чи вона намагалася мене заспокоїти, а чи це була правда. Так чи так, а я не могла не прокручувати цієї ситуації, знов і знов з болем думаючи про те, де в нашій спробі порятунку можна було заощадити кілька секунд. Ану ж одна-дві дорогоцінні хвилини врятували б йому життя?

Ідучи до казарм, я побачила одного з хлопців «Альфи», який стояв навколішки перед меморіальною стіною, де були педантично виведені фарбою імена всіх, кого вони втратили. Хлопець мав сухі очі та незворушне обличчя. Він мовчки писав ім’я мого пацієнта на стіні поруч з іншими; другий у цей час опускав прапор.

Того ж вечора, повертаючись після двадцятихвилинного напихання їжею за вечерею до себе в кімнату, я зупинилася перед меморіальною стіною й віддала шану; солдат «Альфи» грав на волинці пісню відбою. Її слова, від яких мої очі завжди повнилися слізьми, бо нагадували про тата, мали тепер для мене ще глибше значення. День минув, пішло і сонце, з неба, з озера, від гір. Усе добре, відпочиньте. Бог близький. Я пропустила ці рядки просто крізь себе.

Сонце сідало, і вперше в житті я сумнівалася, що справді зможу виконувати свою роботу. Десь у США маленька восьмирічна дівчинка щойно втратила свого двадцятивосьмирічного татка-героя. Її життя ніколи не буде таким, як раніше, а вона навіть іще не знає цього.