— Яка різниця, що думає цей старий пердун? — спитав він.

— Ні, тут усе складніше. Мені добряче перепаде за загублені боєприпаси, — відповіла я. — Думаю, мені краще повідомити, що я їх загубила, і покінчити з цим.

— О, то ось що тебе турбує! Я маю запасний магазин. Візьми, — сказав він і, не вагаючись, простяг його мені.

Я стояла й дивилася на свій порятунок, що лежав у мене в долоні. Я вичавила з себе «дякую» і кинула на товариша очима.

— Усе гаразд, — засміявся він з мого недовірливого виразу. — Я дістану ще.

Я не могла в це повірити. В армії все було геть інакше. До мене дійшло, наскільки безглузді правила в Повітряних силах. Я відчула, як вузол у грудях слабшає, і обхопила побратима руками, а він просто зареготав і поплескав мене по плечах. Мені відразу ж стало легше. Відтоді я пильнуватиму свої боєприпаси. Носитиму їх за собою, хоч би куди пішла.

Я повернулася у свій ТОЦ і поклала запасний магазин у жилет, що висів у моїй шафці. А тоді знову захвилювалася. Мені важко було прикинутися, ніби я не губила магазин; своєю чесністю я пишалася найбільше. Але за кілька хвилин я почула, як Річард «стукає» на мене, і не встигла я й розвернутись, як у кімнату разом з Річардом улетів мій командир.

— Дженнінґз, — гаркнув він. — Ти можеш відзвітувати за боєприпаси?

Я побачила, як очі в Річарда стають квадратними.

— Так, сер, можу, — сказала я.

— Брехня, — сказав Річард.

— Покажи, — скомандував командир.

У його голосі вчувалася втома. Гадаю, він уже мав клопіт з такими витівками, і в нього були цікавіші справи.

— Прошу.

Я махнула рукою майже як Ванна Вайт у бік жилета, що висів у шафці. Він перерахував і повернувся до Річарда.

— У неї все гаразд. Іще щось?

Річард просто мовчки шугонув з кімнати. Командир похитав головою і рушив назад до свого столу.

— Ем, сер? — сказала я йому навздогінці.

Він розвернувся.

— Це все, що мені було треба, Ем-Джей.

— Так, але я маю сказати… — почала я, однак він підняв руку й урвав мене.

З виразу його обличчя було зрозуміло: він добре знає, що сталося.

— Ні, серйозно, не треба нічого казати. У вас усе на місці. Саме в цьому мені й треба було пересвідчитися. Тримайтеся, Ем-Джей. Ви чудово виконуєте свою роботу.

За наступні тижні цей інцидент обріс силою-силенною пліток, які були ще огидніші за сам інцидент. Один приятель розповів мені, що Річард запевняє всіх, буцім я загубила магазин за огорожею. Мовляв, це інформація з надійного джерела.

Коли товариш-пілот переповів мені цю плітку, я не зовсім була певна, що правильно зрозуміла. Тобто Річард стверджує, ніби я загубила магазин, коли перебувала за периметром? Приятель ніяково похитав головою й пояснив: «Річард натякає, що ти опустилася навколішки й «обслуговувала» одного з пілотів, а тоді, мабуть, у розпалі пристрасті якраз і загубила магазин».

У моєму животі все перевернулося. Відчуття було таке, ніби мене зараз знудить. З часу перебування в Кандагарі я намагалася не зважати на всякі дурниці. Я навіть не фліртувала ні з ким, щоб ніхто отак про мене не пліткував. Досі я поводилася бездоганно, і тепер цей бовдур неславить мене перед цілою ескадрильєю просто за те, що я зруйнувала його план і що він сам після всього видається ідіотом. Я не могла в це повірити.

У казармах я розповіла про це подрузі в спільній душовій кімнаті. Одна з дівчат підслухала нашу розмову й утрутилася.

— Але я не розумію, у чому проблема. Коли це неправда, що тобі до того?

Я просто похитала головою. Ця дівчина дотримувалась інших стандартів поведінки і уособлювала все, чого я намагалась уникати. Ясна річ, їй годі зрозуміти мене.

Я спробувала пояснити, що мене хвилює не брехня про статевий акт. Проблема в тому, що Річард і решта не бачать у мені сильного, компетентного, натренованого пілота, який заслуговує на їхню повагу. Йому треба було об’єктивувати мене і якось виокремити через мою стать — просто тому, що в нас із ним різна анатомія. Йому треба було бачити мене в ролі прислужниці, його прислужниці і його колег-чоловіків; і найгірше, що вони підтримали б це. Я більше не могла вдавати, ніби він єдиний так уважає тільки тому, що в нього вистачило дурості сказати про це вголос. Плітка стала відома й мені, тож із мене посміялося багато чоловіків.

Я лютувала, вирішивши, що не терпітиму такого ставлення. Я не вимагатиму поваги. Я заслужила цю повагу, дідько б їх узяв. Було очевидно, що я ніколи не стану повноцінним членом цього підрозділу. Одна половина хлопців була тут просто чудова, і я б залюбки ще політала з ними. Але друга половина, яка визначала власну мужність роботою, не могла визнати того, що я працювала незгірш за них. Зрештою, якщо саме завдяки роботі вони почувалися чоловіками, а жінка виконувала її так само добре або навіть краще, то що їм до того?

Наступні кілька тижнів я дедалі більше часу проводила на самоті. То була цілком добровільна ізоляція. Я відмежувалася від людей, що мене оточували, бо не знала, хто з них насправді мені друг. Я стала б під кулі за кожного з цих хлопців, але багато хто з них навряд чи боронив би мене. Вони просто хотіли, щоб я зникла.

Поряд з ТОЦом стояли кілька вантажних контейнерів, схожих на складські, — ми зберігали там усяке спорядження й провіант. На даху одного з них хтось спорудив вишку, до якої вели хисткі сходи. Там нечасто бували люди, передусім через запах «гівностоку», що проходив неподалік. Туди стікалися всі нечистоти з бази, і ми щодня жартували про чарівний аромат Кандагара. Якийсь розумник додумався розмістити аеродром якраз із підвітряного боку «гівностоку». Але, правду кажучи, цей запах мені подобався більше за сморід чоловічого шовінізму, яким тхнуло від деяких колег-пілотів.

Різдвяні вогники на вишці випромінювали різнобарвне м’яке світло, і я зазвичай упивалася там самотністю, дивилася, як сідає сонце, і курила добру сигару. Час від часу хтось піднімався до мене й починав розмову, але говорити мені в ті дні не надто хотілося.

Приблизно на середині служби, в один з найтяжчих періодів, я, спершись на огорожу, дивилася на нічний аеродром, коли на сходах почулися кроки важких чобіт. Я не знала, хто йде, та й мені було байдуже.

— Що за чорт? — почувся незнайомий голос, і я повернулася, щоб глянути на нове обличчя.

— Привіт, — сказала я, не відрекомендувавшись і не подавши руки.

За останні кілька місяців я перестала довіряти людям.

Незнайомець ніби й не помітив цього.

— Привіт! Я Стів.

Я потисла його простягнуту руку.

— Ем-Джей.

— Радий познайомитися, — мовив він, а тоді спитав, оглядаючись довкола: А це що за чорт?

Я не могла не засміятися. Наступні хвилин двадцять ми з ним розмірковували про славну вишку й чарівний аромат «гівностоку». Потім я розповіла йому, як тут і що, а він трохи розказав про себе.

Стів приїхав сюди у складі каліфорнійського підрозділу: у Кандагарі вони мали замінити нас. Ми й далі відповідатимемо за медичну евакуацію, а вони — за пошуково-рятувальні операції. Я тоді ще цього не знала, але Стів Барт, бортмеханік з Орегону, який служив у сто двадцять дев’ятій рятувальній ескадрильї Національної гвардії Повітряних сил Каліфорнії, кінець кінцем стане одним з моїх найближчих друзів.

Незабаром до Стіва підійшли інші з його підрозділу, і вже за кілька хвилин я відчула, як у мене поліпшується настрій. Ці хлопці відразу прийняли мене й були дуже раді почути всі секретики, які я їм виказувала: де, наприклад, найкраща кава або як замовляти сигари. За якийсь час ми вже всі разом сміялися. Нам було добре.

Потім захрипіло моє радіо, і я помчала до приступок, на ходу зриваючи його з пояса. Пробігаючи повз Стіва, я віддала йому сигару.

— Готовність номер один, — почула я різкі звуки з усіх радіо на території, коли бігла до вертольота.

— Не засмучуйся! — гукнув мені навздогінці Стів і підняв мою сигару, салютуючи.

Подумки я відразу налаштувалася до місії, але, коли бігла до вертольота, щоб розкрутити гвинти й приготуватися до наступної подорожі за огорожу, мої кроки були жвавішими. Я відчувала, що знайшла нових друзів, і не могла дочекатися, коли знову побачуся з ними.