Одного дня, через кілька місяців після початку мого першого розгортання, ми вилітали на місію — як завжди зі звичним відчуттям терміновості, але з суворим дотриманням протоколу. Мій КПС сидів за штурвалом і виводив нас на злітну смугу, коли ТОЦ повідомив оновлені координати місця призначення. Я помітила, що на злітній смузі припарковано пожежний автомобіль, однак це не можна було назвати рідкісним випадком. Указавши йому на це й почувши ствердну відповідь, я перевела погляд на навігаційну систему, щоб оновити координати. Коли двоє пілотів працюють у парі, вони зазвичай керують вертольотом і системами по черзі. Якщо руки одного з пілотів на ручках керування, він піднімає голову і стежить за тим, що відбувається довкола літального апарата. Другий час від часу опускає голову, щоб приділити увагу навігації, скоригувати радіопараметри й перевірити системи вертольота.

За мить пролунав гучний стук, і я відчула, як вертоліт хитнуло вправо. Ми врізалися у вантажівку гвинтами. Технічно все сталося не з моєї вини, бо він був командиром судна і керував ним, однак я назавжди запам’ятаю це як свій найбільший пілотський прорахунок. Я не мала покладатися на його досвідченість і думати, що його не слід підстраховувати. Я підвела його, вважаючи, що йому не потрібна моя допомога. Я мусила зачекати, коли ми успішно оминемо вантажівку, і тільки тоді заводити координати. Тоді я вивчила надважливий урок про людську схильність до помилок. Ніхто від них не вбезпечений. Я думала, що виявляю повагу до командира, довіряючи йому обхід вантажівки, а насправді то була й моя невдача.

Я досі шкодую про цей інцидент, але переконана: завдяки цьому важливому уроку я змогла уникнути багатьох більших катастроф. Час мого розгортання вже добігав кінця. Того року моя місія завершувалася. Обов’язкове розслідування, через яке я мала пройти, перш ніж мене знову випустять у небо, забрало б більше часу, ніж мені лишалося. Тож через кілька днів я попрощалася з базою й вирушила додому.

Попереду в мене було кілька тижнів відпустки, і я вирішила провести трохи часу в Остіні — бачити своїх нью-йоркських «друзів» я не бажала. Люди, що привели мене в нью-йоркський підрозділ, уже всі або вийшли на пенсію, або померли, і я не знала, хто там зостався. У більшості з них, звісно ж, немає проблем з тим, що я жінка, але водночас вони не заступилися за мене й не поклали край дискримінації, від якої я потерпала в Кандагарі. Багато хто з них уже зіграв свою роль в одному з найгірших періодів моєї кар’єри — той більшу, той меншу. Так, вони послали мене на підготовку пілотів, тому я мала віддячити їм, однак мені не дуже хотілося повертатись і віддавати борг.

Через кілька днів після мого повернення в Остін задзвонив телефон. Висвітився код Каліфорнії, і я похапцем відповіла, сподіваючись, що це мої нові друзі з Кандагара. І справді, то був каліфорнійський підрозділ. Ба більше, вони мали для мене чудові новини.

Знаючи, як мені некомфортно в моєму підрозділі, вони знайшли мені роботу в Каліфорнійській оперативній авіагрупі у справах боротьби з наркотиками — складникові підрозділу Національної гвардії Повітряних сил. Я стану членом Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й літатиму на ліквідацію марихуани.

Мені неймовірно хотілося туди, але я вагалась, бо досі частково відчувала, ніби заборгувала «Нью-Йорку», — попри все, через що вони змусили мене пройти. Потім командир розповів мені, що того року вони відрядили Курта, з яким я літала в Афганістані, у Нью-Йорк, тож він хоче мати іншого другого пілота. Я не могла повірити у своє щастя.

У голові відразу ж промайнули картинки, як я дегустую вино й катаюся на серфі. Уже за кілька тижнів після того дзвінка я спакувала свої речі в автівку й рушила в дорогу. Цього разу на перехрестях я повертала лише на захід.

Часи, коли я була підлеглою Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й працювала на федеральному аеродромі Моффетт у Кремнієвій долині, розпочали найщасливішу частину моєї кар’єри. Я хвилювалася, що літати на місії в Штатах після двох строків в Афганістані буде нудно, однак помилялася. Польоти з цим підрозділом дали мені все, на що я тільки могла сподіватися як пілот-рятувальник.

Я була одним з трьох пілотів, призначених в елітний підрозділ оперативної авіагрупи у справах боротьби з наркотиками під назвою «Сокіл». У перший робочий день я зайшла в розташування своєї нової команди, і першим, кого я побачила, був огрядний хлопець, який зосереджено — здавалося, ніби він ось-ось відкусить собі язика — бив по клавіатурі; здалеку це виглядало, наче спроба щось надрукувати. Він підняв очі, і на його обличчі засяяла широченна усмішка — така, до речі, як і моя. То був Стів Барт, мій друзяка з Кандагара, що любив сигари.

— Отакої, хай йому трясця! Тільки погляньте, хто в нас тут! Як справи? — спитав Стів, підводячись, щоб обійняти мене й поплескати по плечах.

Я видихнула з неймовірним полегшенням, бо знову опинилася серед своїх. Я привіталася з іншими двома пілотами, з якими теж потоваришувала в Афганістані. Вузол у моїх грудях послабшав: я знайшла свій дім.

Один з тих двох пілотів виявився моїм новим босом. Фінн був командиром «Сокола», і саме він значною мірою посприяв тому, щоб я взагалі з’явилася в Каліфорнії. В Афганістані ми стали добрими друзями, і, зрештою, саме йому я маю завдячувати своєю роботою. Фінн — ідеальний американський пілот і добрий хлопець із Середнього Заходу. Закінчив Академію повітряних сил, одружився з учителькою. Він завжди нагадував мені Ендлера з «Гри Ендлера», тільки дорослого. Фінн поводився тихо й не був здорованем, проте час від часу, коли йому щось допікало, на волю проривалася його гаряча ірландська кров. Не здивуюся, якщо одного дня він стане сенатором «каштанового» штату Огайо.

Третім пілотом команди «Сокіл» був Дейв. Згодом ми з Дейвом стали близькими друзями, і я завжди могла покластися на його лояльність і справедливі судження. Ми мали певні розбіжності щодо тактики, але Дейв був хорошим пілотом і чудовим товаришем.

Останнім, з ким я того ранку привіталася, був чоловік, якого я мусила замінити, — ще один хороший приятель з Кандагара. Він тепло привітав мене й попросив пройтися з ним до будинку адміністрації. Йому запропонували роботу в Колумбії, і він якраз закінчував свої справи в нашому підрозділі, тож на нас обох чекала робота з паперами. Проте йому хотілося поговорити зі мною віч-на-віч.

— Я просто хотів ознайомити тебе зі справами, бо знаю, з чим ти зіткнулася в «Нью-Йорку», — почав він загадковим тоном. — Дев’яносто дев’ять відсотків товаришів по службі неймовірно раді, що ти працюватимеш у підрозділі. У тебе чудова репутація серед рятувальників. Кажуть, ти добрий пілот і гакер місій.

Гакер місій — це той, хто рішуче береться за виконання завдання, добровільно погоджується на складні польоти, зосереджується на кар’єрі й без вагань іде в бій, коли починають літати кулі. То був чудовий комплімент для пілота, і я так його й сприйняла, однак завмерла в чеканні неминучого «але».

— Але один з тутешніх проти того, щоб узяти тебе, — провадив він, — бо вважає, що в наших екіпажах не місце жінкам. Переконувати його в протилежному — марна річ. Я вагався, чи говорити тобі, але, на мою думку, ти маєш це знати. Він, гадаю, скаже тобі це в очі, якщо ти його спитаєш. Його звати Дуґ Шеррі. Він колишній пілот Армії.

Як виявилось, я вже була знайома з Дуґом, і ця новина мене анітрішечки не вразила. Взагалі він справді був поважним і досить порядним чоловіком, а не банальним шовіністом. Іншими словами, погана думка про жінок у нього склалася не через власні комплекси, та й висловлював її він негостро. Можливо, йому колись трапилася посередня дівчина-солдат, через яку він і почав так думати про жінок, однак цього було недосить, щоб мене залякати. Я чекала можливості показати йому, на що здатна.

Я знала, що насамперед Дуґ — добрий пілот. Отож подумала: коли він побачить, що я цінний член команди, то, можливо, його ставлення до мене зміниться. Але я все одно подякувала другові за інформацію: приємно знати, що він доклав зусиль, аби мене взяли на роботу. А от із Дуґом треба було поводитися надзвичайно обережно.