— Усе гаразд. Готово, — сказав мені Синій по оперативному зв’язку.

Повторювати двічі не доводилося. То була музика для моїх вух, бо я не могла дочекатися, коли вже зможу якнайдалі відлетіти від цього ненормального.

— Рухаюся вперед, — мовила я, повільно штовхнувши ручку керування й пересунувши ручку «крок-газ» ліворуч, щоб додати двигунам потужності зрушити вертоліт з місця та полетіти.

На жаль, ненормальний опинився просто на лінії злету. Довкола були дерева, тож злетіти інакше було годі. Ми мали прослизнути просто над ним, а це небезпечно.

— От лайно! Вода витекла, — повідомив нам Синій зі смішком.

Я швидко глянула на Ріса. Його обличчя промовляло: «Ой-йой!» Я подивилася вниз. Мабуть, хтось випадково смикнув за перемикач випускання води, бо чоловік на квадроциклі потрапив під сімсотп’ятдесятилітровий душ.

— Ха! Отак тобі, гівнюче! — прокричав Стів і разом із Синім гучно розсміявся.

Ріс кинув оком униз, на ручку «крок-газ», яку уважно оберігав, і випадково клацнув перемикач великим пальцем, коли ми набирали висоту.

— Ем… — заговорив він. — Так, летімо. Знайдемо іншу водойму.

Ми всі добряче насміялися й почали шукати інше джерело. Я спокійно полетіла далі, не почуваючись винною. Тому чоловікові треба було трохи охолонути.

Коли ми знову набрали резервуар води, то повернулись у вир подій. Ми трималися досить високо, щоб вогонь не діставав до вертольота, але коли дванадцять годин поспіль підсмажуєшся, ніби маршмелоу на вогнищі, то хоч-не-хоч перегріваєшся. Ми були обережні й не підлітали надто близько, однак часом переоцінювали свої можливості. Того дня ми летіли на мінімально безпечній висоті, прямуючи до точки, яку вибрали для нас вогнеборці. Раптом ми побачили, що на пагорбі зліва від нас горить велике дерево. Не знаю, чи це вогонь випалив усе кругом нього, чи воно завжди було вищим за інші дерева, але двадцятиметрове дерево, щонайменше на дев’ять метрів вище за решту довколишніх дерев, було геть охоплене полум’ям.

Облітаючи з правого боку, ми наблизилися до нього трохи більше, ніж можна, і я відчула, як у потилиці запекло, ніби я сильно обгоріла на сонці. Дивно було, що Синій, який сидів за мною, нічого не сказав, проте секунди за три голосно закашлявся.

— Так, це було надто близько, — вигукнув він. — Я вдихнув стільки жару, що з хвилину не зможу ні дихати, ні говорити. Думав, у мене забороло на шоломі розтопиться!

Ріс кинув на мене очима — ми й далі летіли прямо. Ми не звикли літати поруч з вогнем, не знали, як це позначиться на вертольоті й екіпажі. Ми зосереджувалися на тому, щоб літати досить високо над вогнем.

— Не робімо так більше, — сказав він.

Під кінець кожного дня від нас тхнуло, як від завзятих курців, і всі ми потерпали від перегрівання. По дорозі від вертольота до мотелю ми зазвичай мовчали, бо половина команди просто спала на ходу. Часом ми заходили кудись і брали з собою їжу, але нам хотілось одного — піти в душ і гарно виспатися.

Днів через три після початку гасіння пожеж нам стало набагато веселіше. Ми ставали професіоналами вогнеборства. Ми й гадки не мали, скільки часу там проведемо, тож треба було брати від цієї науки якнайбільше. Досить швидко ми почали розрізняти на вигляд і на запах диму зони лісу, бо дерева горіли по-різному.

— Ого! — вигукнула я одного ранку, щойно ми залетіли в першу хмару диму. — Ну й мерзотний запах! Сподіваюся, ми летимо не над звалищем.

— Хоч би внизу не було тварин, — додав Ріс. — А то щось трохи пахне скунсами.

— Клас, — докинув Стів. — Оце точно допоможе мені з тим дівчам за стійкою реєстрації.

— Не сумнівайся, Стіве, — сказала я зі сміхом. — У тебе не виходить її звабити саме через запах диму. Нехай це тебе втішає.

Я ніколи не могла втриматися й по-доброму не покепкувати зі Стіва.

Усі зареготали. Забувши того дня про інтелект, ми пускали одне одному шпильки й навіть почали глузувати з інших пілотів на нашій частоті, коли вони раніше за нас витратили пальне і мали повертатися на аеродром для дозаправляння. Це було просто безглуздя: відомо, що витрати пального не залежать від рівня вмінь пілота. Однак ті кпини довели, які треба мати залізні нерви, щоб протриматися на пустих паливних баках. Ми й самі трохи переоцінювали можливості: наш вертоліт теж раз по раз летів майже без пального. Нарешті веселий день закінчився, і настав час повертатися в мотель. По дорозі додому Синій показав на дешевий ресторан, і ми всі, попри втому, радо погодилися щось перекусити.

Під час тієї вечері я почала відчувати, що ми, мабуть, перегрілися. Усі гиготіли отим неконтрольованим сміхом, який буває, коли забагато часу провести чи попрацювати на сонці. Ми проковтнули вечерю й замовили ще трохи їжі, зиркаючи на солодкі пироги, що лежали під склом. Не пам’ятаю, хто це запропонував, але ми почали писати повідомлення іншим екіпажам і запрошувати всіх приїхати й долучитися до вечірки. Вечір був надто хороший, щоб так просто закінчити його.

Кінець кінцем Ріс вирішив, що кумедно буде написати командирові нашої ескадрильї. Ніхто ніби й не втямив, що вже десята вечора і це не найкраща ідея. Ми почали кепкувати з нього так само, як жартували поміж собою цілий день. Потім він надіслав нам відповідь, від якої ми тут-таки протверезіли.

Почувши сигнал текстового повідомлення, я глянула на телефон. Від того, що я прочитала, вечеря відразу ж підступила мені до горла. Я перезирнулася з Рісом, який сидів навпроти, і ми зрозуміли, що отримали однакові повідомлення.

«Ви що, накурилися? — було написано в повідомленні. — Гадаю, треба буде перевірити вас усіх, коли повернетеся».

Ми нажахано дивились одне на одного секунди зо три, поки Ріс не пхекнув і не розсміявся так, що ледь не впав зі стільця. Мене також розсмішило це нісенітне припущення. Але вже через кілька секунд я перестала сміятися. Господи, ми ж справді накурилися! Мабуть, пожежа, яку ми цілий день приборкували, була на конопляному полі, до того ж на чималому.

Ми сказали про це Синьому і Стіву, а вони недовірливо похитали головами. Ніхто з нас не знав напевно, що таке бути накуреним, і не міг сказати точно, тож ми переглядалися, сміючись і водночас панікуючи.

— От чорт, — пробурмотіла я, — у Стіва очі червоні!

— У Стіва завжди очі червоні, — відповів Синій.

Він, звісно, мав рацію, і ми всі ще раз гарненько посміялися. Того вечора все було набагато кумеднішим, ніж завжди.

Зрештою, ми так і не здавали сечу на аналізи, але, думаю, знали, що це було. Я просто зраділа, що нарешті спробувала, і не могла мати для цього кращої компанії, ніж екіпаж «Веселуна-94».

На щастя, лісові пожежі незабаром припинились. Отже, можна було сподіватися на жадану відпустку. Але влітку 2008 року для нас ще були справи. Ураган «Айк» уже доходив до Г’юстона (штат Техас), тож наш екіпаж мобілізували летіти туди й забирати з дахів тих, хто був занадто впертий і не евакуювався раніше. Керівництво країни не хотіло ще однієї «Катріни», і ми приготувалися до відрядження.

Деякі з екіпажів приземлялися на дороги й забирали на борт переляканих замерзлих людей, але ми здебільшого просто когось розшукували — літали в гівняну погоду й виглядали, чи, бува, не сигналізує нам хтось. У нас працювало навіть кілька ПРів, які патрулювали вулиці, виглядаючи тих, кому потрібна була допомога. Ширилися чутки, що ПРи привласнили пожежний автомобіль, у якому хтось лишив ключі в замку запалювання, однак мене там не було і я того не бачила. Але, знаючи цих хлопців, я зроду б не подумала, що вони на таке здатні.

Після цієї місії нам дали щось на кшталт відпустки. Майбутні кілька місяців ми час від часу літали на поодинокі місії, проте основним нашим завданням були підготовчі тренування перед відрядженням навесні до Афганістану. Коли наблизився час мого наступного розгортання, я пригадала все, через що ми пройшли того літа. Я зблизилася з командою «Сокіл» і провела сотні годин у вертольоті й поза ним із Рісом, Фінном, Стівом та іншими хлопцями.