Упродовж тих місяців, що ми зустрічались, я літала в Каліфорнію і назад, працюючи пілотом на півставки. Але навіть за таких умов викладатися доводилося на всі сто. З моїм коліном усе було гаразд, а ось спина постійно боліла. На щастя, через оте тяжке відновлення після операції на коліні мені дозволили складати нормативи на біговій доріжці, а не на асфальті: без хряща я не могла добре бігати по твердій поверхні.

Як на лихо, травма спини, якої я зазнала в тій катастрофі, не загоїлась. Я боялася, що мені заборонять літати, і не показувала її нікому з лікарів, тож мені щоразу гіршало.

Попри ці всі проблеми, в жовтні 2010 року я разом з командою вирушила у своє перше відрядження в ролі командира екіпажу на тижневу підготовку. З домашньої бази на Моффеттському федеральному аеродромі неподалік від Сан-Хосе ми прилетіли на армійську базу, що називалася Форт-Гантер-Ліґґет. У Гантер-Ліґґеті просто неймовірний стрілецький полігон. Це було найкраще місце для тренувань, де ми могли практикуватися, нападаючи на «позиції ворога», обстрілюючи їх і водночас рятуючи «постраждалих». Я раділа, допоки не сталася пригода під час одного з останніх польотів наприкінці тренувань.

Я летіла з Фінном — моїм другом, який узяв мене на роботу і на той час був командиром «Тім Гоука». Ми приземлялися, щоб забрати «пацієнта». Коли шасі торкнулися землі, я почула різкий тріск і побачила, як вітрове скло вкрилося павутинням.

Я покліпала очима й трохи потрусила головою, а коли знову звела очі, зі склом усе було гаразд. Я подивилася на свою руку й ногу, але крові не побачила. Я перевела погляд на Фінна, а він утупився в мене.

— Гей… Усе добре?

— Так. Усе добре, — відповіла я дещо швидше, ніж зазвичай.

Я трохи збентежилась, але нічого страшного. Хоч усе видавалося таким реальним. Це був мій перший справжній флешбек, який дуже відрізнявся від поганого спогаду. Я знову пережила ту саму мить, коли ворожа куля пробила переді мною скло, і чомусь цей флешбек зробився навіть страшнішим за той колишній реальний випадок.

Завершивши підготовку, ми повернулися в Моффетт у Каліфорнію. Коли я несла спорядження в роздягальню екіпажу, то почула, що хтось кличе мене. Це був Фінн. Він мав для мене погані новини. Як з’ясувалось, я вчасно не склала фізичних нормативів через те, що літала сюди з Остіна, а згодом була на тренуванні.

Наступного ранку я мала летіти в Остін. Попри психологічне й фізичне виснаження від підготовки, я мусила негайно скласти ті нормативи. Однак, не попередивши медиків, я не могла взяти в них звільнення від стандартних нормативів, яке треба було показати інспекторові. Тоді я спитала, чи можна мені скласти нормативи через кілька тижнів, коли я знову буду тут, але почула у відповідь рішуче «ні». Я не хотіла псувати життя своєму керівництву, тож мені довелося складати нормативи стандартним способом. Зрештою, що страшного могло статися?

Події розвивалися блискавично. Посеред забігу на два з половиною кілометри моє коліно вибухнуло різким болем. Я відразу ж зупинилася, хоч пам’ятала, що біжу на час, і обережно поставила ногу на землю. Відчуття начебто було нормальне, тож я спробувала бігти знову. Але де там! Мій забіг скінчився. Коліно страшенно набрякло, й інспектор відвіз мене до медичної групи на обстеження.

— Ви ж маєте звільнення, чому ви бігали на асфальті? — спитали мене.

Я лише похитала головою, бо розумного пояснення в мене не було.

По дорозі від медичної групи я наткнулася на лікарку, яка працювала безпосередньо в ескадрильї і мала право вирішувати, хто може літати, а кого відрахувати з пілотського складу.

— Пусте, — сказала вона.

Мені треба було тільки зробити МРТ коліна, а тоді вона дозволить мені літати. Я полетіла додому, пішла до хірурга-ортопеда, який також насварив мене за те, що я бігала на асфальті, зробила МРТ і наступного місяця повернулася в Моффетт, сподіваючись дістати дозвіл. Зрештою, я ж зробила все, що мені звеліли, чи не так?

— От дідько, Ем-Джей, — заговорила лікарка. — Я не можу дозволити тобі літати з таким коліном!

— ЩО? Ви сказали, що дозволите, як я зроблю МРТ. З коліном уже все гаразд, у чому проблема?

Вона глянула на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Я мала на увазі, що результати МРТ мають бути хороші. Ти знаєш, що в тебе немає хряща в коліні?

Я байдуже кивнула, намагаючись затамувати лють.

Та ти просто геній. Може, іншим разом вони мені повірять, коли я скажу, що звільнена, і перестануть поводитися так, ніби я, бігаючи на вулиці, просто не хочу зіпсувати собі зачіску?

Вона відмовилася видати мені дозвіл літати. Розчарована, я повернулася в Остін і вже чимраз менше вірила в те, що зможу подолати бюрократію.

У наступні кілька місяців суперечка між мною і моєю ланкою командування, лікаркою та її ланкою командування досягла апогею. Вони ухвалили найбезглуздіше рішення з усіх, що я чула коли-будь. Вони дозволять мені літати, але я мушу скласти випробування, яке вони самі й вигадали. При повному спорядженні мені треба було відбігти на п’ятсот з гаком метрів від літального апарата. Згідно з легендою, вертоліт з боєприпасами загорівся, і я мала довести, що здатна відбігти на безпечну відстань.

— Ви знущаєтеся? — кинула я у відповідь. — Хіба я не довела в Афганістані, що можу відбігти від ушкодженого вертольота?

Мій реальний досвід не мав такого значення, як їхня симуляція. Це дуже типово для військової справи. Невже їм байдуже? Вони ж просять мене знову пошкодити собі коліно! Чи настане нарешті та мить, коли повторні травми коліна й приховувана травма спини надовго (а може, й назавжди) виведуть мене з ладу? Їхнє безглузде випробування стало для мене останньою краплею. Очевидно, вони не хотіли глянути на це ширше, а я не збиралася знову травмуватись, щоб їм полегшало й вони дозволили мені літати.

Часом, коли доля волає до тебе, треба дослухатися. Тепер, коли я зустріла Брендона й пізнала справжнє щастя, думка про те, що мене відрахують зі складу пілотів, раптом перестала здаватися кінцем світу. Може, варто завершити цю частину мого життя й почати нову? Майже кожен, із ким я літала, приховував якусь хворобу або травму, але мене ці забавки вже почали втомлювати. Настав час просто пустити все на самоплив.

Не так я уявляла собі закінчення кар’єри. Я думала про святкування й фінальні польоти. У мене такої можливості не буде. Хоч як дивно звучить це для людини, яка все життя мріяла бути пілотом, моя пілотська кар’єра завершилася без зайвого галасу.

Я розуміла: з цим покінчено, але відчувала, що в мені ще вирує бойовий дух. Тож, перш ніж відлетіти в Остін, я почала шукати інших способів, якими зможу прислужитися своїй країні, а також місць, де мені придадуться навички, відшліфовувані роками в кріслі пілота. Я дізналася, що є посада, яка вимагає вміння ухвалювати залізні рішення на бойовищі, добре відчувати перебіг воєнних дій і чітко розуміти унікальну мову спілкування по радіо. Я була в захваті, адже могла бути офіцером спеціальної тактики й відповідати за розгортання наземних військ у передових районах, організовувати їм підтримку з повітря і працювати над тим, щоб не було проблем зі зв’язком, які могли б призвести до втрат військових або цивільних. Це була робота просто для мене.

Щоправда, був один виняток: я не мала права навіть подати заявку. Жінкам не можна було обіймати цієї посади через застаріле правило в книжці під назвою «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій», спрямованої на те, щоб тримати жінок якнайдалі від бойовища. Про ці правила я нічого не знала, і глибокі шрами на моїй правій руці й нозі теж, тому посміялася, коли згадала всі бачені бої й усіх жінок, яких евакуювала безпосередньо з бойовища в Афганістані. Це здалося мені несправедливим, але я вирішила: хай буде гірше для Повітряних сил! Їхні безглузді й застарілі правила оцінювання кваліфікованості означали, що вони ось-ось утратять загартованого в реальних боях воїна.

Удома в Остіні я влаштувалася консультантом у медичний заклад. Я щойно вийшла заміж за Брендона, і ми купили прекрасний будинок з двадцятьма арами землі. Проте я ніяк не могла змиритися з закінченням кар’єри пілота. Я силкувалася покинути думки про неї в минулому, обернувши їх просто на спогади. Одначе, як виявилося, ненадовго. Погано приховуючи спробу налагодити зі мною зв’язок (це мене неймовірно втішило), до мене звернулася моя найстарша пасербиця, якій тоді було дванадцять років, сказавши, що в майбутньому хоче стати морпіхом. Я ледь не підстрибнула до небес від думки, що це та мета, яка втримає її від юнацьких проблем — так само, як моя мета втримала колись мене. Я пожартувала, що коли вона хоче бути морпіхом, то їй варто почати віджиматися від підлоги. І ми обидві, зайнявши відповідну позицію, заходилися з реготом віджиматися.