Ми вийшли на вулицю в сонячну спеку і йшли вздовж ріки до Скелі, Влтава текла з нами. Від покинутого чорного попелища ми збігли крутою стежкою до води. Ми скинули з себе ввесь одяг і на одному єдиному маленькому клаптику, не зарослому рослинами, де берег плавно спускався до води, ми увійшли в потік. Біле струнке тіло Зденєка заглибилося у воду, він ніколи не засмагав, а темно-синю форму з двох частин він не знімав навіть влітку. Я зробила кілька рухів за ним. Вдихала запах річкового багна й водяних рослин, холодна вода остудила раптом усе, що було до цього. Ми допливли до середини, я трималася близько до чорної голови Зденєка, що вигулькувала над водою, саме за його п’ятами, і описала невелику дугу на поверхні. Тільки він і дядько Венца знали, де течуть нижні течії. Але все одно вдома перед татом я не могла сказати, що купаюся біля Скелі. Треба було плисти проти течії, щоб річка не віднесла нас занадто далеко. Коли я ногами знову стала на дно, то відчула ступнями трохи болота й каміння.

Ми лежали поруч на великому рушнику, краплі води залишилися на моїй засмаглій шкірі, я дихала, заплющивши очі, із лівого боку мене охолоджували мокре плече й рука Зденєка. Під опущеними повіками я прокрутила собі спогад із дитинства. Мені було близько десяти, коли Зденєк узяв мене від дядька в саду й ми пішли по течії саме сюди. Увесь день він показував мені, як на волосінь прив’язати гачок; у пласкій металевій коробці в нього були їх різні види. На щуку, на менших риб. Він навчив мене насаджувати приманку, а потім ми аж до вечора стежили за поплавком. Я впіймала й сама витягла одну маленьку плотву. Зденєк убив її ножем, я не дивилася. Він випатрав її й приготував для запікання. Потім уже в сутінках ми піднялися крутою стежкою до вогнища. Зденєк витягнув з рибацької торби маленький паперовий пакетик із перцем і другий із сіллю. Кожному з нас дістався шматок риб’ячого м’яса з тієї плотви. Коли ми доїли, прибіг дядько Венца. Він знав, де має нас шукати. Він лаяв мене за те, що мама з татом сидять у нього на кухні й сварять його. Коли ми повернулися до дядькової хати, було пів на одинадцяту вечора. Тато тягнув мене додому, і мене тоді покарали двома тижнями домашнього арешту.

Я розплющила очі. Сонце стояло ще високо, ми змогли лежати на березі доти, поки воно докотилося до вершин смерек на протилежному боці Влтави. Коли ми дійшли до хати дядька Венци, вона була залита світлом призахідного сонця.

— Я завтра вставатиму о пів на п’яту, у майстерні в мене ранкова зміна.

Я ще почекала в садку, поки він востаннє помахав з-за паркану й зникнув у дверях свого дому. Мені не хотілося додому. Хата Конопків здавалася мені дивною, так само як старий Конопка й мати Зденєка. Дядько Венца був їхнім найближчим сусідом, і зі Зденєком вони були майже як батько й син, але я не пам’ятала, щоб дядько з батьком Зденєка перекинулися хоча б парою речень. У пивниці Конопка сідав за маленький столик відразу біля дверей, окремо від усіх. Мама Зденєка виходила тільки у двір і в садок, двічі на тиждень — у магазин і в неділю — у костел. Я дивилася на довгу хату з дивною провислою стріхою й почорнілою черепицею. У цій хаті дивно пахло, кілька разів я заходила зі Зденєком до них у світлицю, де був телевізор, але щоразу там я витримувала щось із годинку й мені хотілося геть. Мені здавалося, що я там не можу дихати, що ця хата може щохвилини на мене впасти.

Коли я прийшла додому, у кухні ще світилося. Батьки сиділи біля столу, тато підвівся, насуплений.

— Де ти була?

— Зі Зденєком на річці. Ми купалися, а потім я допомогла бабусі з посудом…

— Ти постійно десь вештаєшся, а додому повертаєшся, коли стемніє.

Я посміхнулася цьому дежавю через шість років. Мені вже не десять, хотілося мені сказати, але я не встигла.

— Облиш її, — втрутилася мама, — у неї канікули. Вона готує вдома й робить усе, поки я на роботі.

У тата був колючий погляд, і за ввесь час він так і не посміхнувся. Коли ж він зникнув у ванній, я поглянула на маму. Її посмішка-вибачення була мені добре знайомою. «Вона для всіх хоче як краще, а сама старіє», — подумала я.

— Ти не хочеш про це поговорити? — запитала я.

Я ввесь час чекала, що вона запитає про ту коробку з документами, яку мені віддала. Я спробувала за виразом її обличчя впізнати, чи знає вона, що я там знайшла.

— Він нервується через Гонзу, — хитнула мама в напрямку дверей, за якими зник тато.

— Це я помітила.

— Від учора його не було вдома.

— Але ж він працює на будівництві, ні?

— Але ж не вночі, правда?

— У нього останні канікули… Мамо, чому тато хотів, щоб Гонза пішов у сільськогосподарську школу в Таборі?

— Тато теж там вчився й гадав, що Гонза…

— …буде як він. Але Гонза на нього не схожий. Зовсім!

Вона злякалася. Її перестрашені очі не витримали мого погляду.

— Гонза каже, що тато сам цієї школи не закінчив, а тому хотів, аби він це зробив.

— Гано! Гонза тата ображає. Він був одним із найкращих. Його виключили зі школи в п’ятдесят другому, коли з сільськогосподарських шкіл викидали дітей усіх багатіїв. Під час канікул йому написали, що на другому курсі він уже не вчитиметься. Він через це роками переживав. Ця школа була його мрією.

— Але Гонза в цьому не винен. Він обрав будівництво, у нього виходить. А тато його ніколи не хвалить, усе він, на його думку, робить погано…

— Гонзі буде вісімнадцять, у нього складний період, — сказала вона, дивлячись у стіл.

— Мені здається, що складний період радше в тата.

— Ганко!..

— Дівчата, ви пласкі. Це нещастя, — сказав зі сміхом дядько, проходячи повз нас із Анною.

Ми лежали в купальниках біля річки, а поруч із нами — ще й моя однокласниця з гімназії Мілада, яка була такою ж.

— Облиш, — гукнула я дядькові, навіть не поворухнувшись і не розплющуючи очей.

Сонце палило нас зверху, від хати загавкав Цар. Я почула голосний плюскіт і хлюпіт, коли дядько зі своїм пивним мозолем скочив у річку. Мілада піднялася на ліктях і поглядом пройшлася по наших трьох бюстах просто так, як ми й лежали на одній підстилці, складені одна біля одної, наче сардинки в баночці.

— Врятувати нас може тільки Оліна, — засміялася Анна.

— А де, власне, Оліна? — запитала Мілада. Вона знала мої подруг із розповідей.

— Вона з мамою в магазині. Влітку більший обіг, приїжджають туристи й всяке таке. Окрім того, на іншому березі, трохи далі за течією, є піонерський табір. От усі й їздять скуповуватися сюди.

Під повіками червоні й оранжеві кола від сонця, а я думаю про вчорашній день. Я вперше спала в Мілади вдома, родинне святкування її шістнадцятиріччя. Мені ніби ще й досі пахло їхнім домом. Будиночок на околиці Будєйовіце, добре умебльований. Мілада була єдиною дитиною, дідусь — юрист, батько — суддя, мама — у костюмі, букет троянд, купка смаколиків із кондитерської «Біля монастиря» і промова голови родини. У нас у сім’ї не святкували, не обіймалися й не говорили промов. Коли в мене був день народження, тато поклав на край столу шоколадку, а торт ми спекли з мамою. На підлозі в нас замість килимів був потоптаний лінолеум, а в спальні дерев’яна підлога, яку батькам колись зробив дядько Венца. Я соромилася нашої потрісканої, подертої ванни з іржавими візерунками, коли згадувала про італійські кахлі в їхній чудовій блискучій ванній. Коли на другий день Мілада приїхала до нас, вона дивувалася, мабуть, так само, як я в них. Але вона нічого не сказала, а в дядька їй сподобалося. Світлиця з вікнами на річку, мій письмовий куток і магнітофон Гонзи. Кольорові дядькові вулики за хатою, клітки для кроликів із спицями для плетіння у дверцятах замість сітки. Два товсті пучки таких яскравих різних за товщиною спиць вона отримала від дядька в подарунок, ще й упаковку експортних спиць. Вона дивилася на ці подарунки доволі здивовано. Дядько здавався їй смішним. Я пояснила, що він працює ремонтником у національному підприємстві «Ігла», де, окрім спиць, роблять іще шпильки зі скляними головками, які везуть у всі країни Ради економічної взаємодопомоги[12] і на Захід теж.