— Ото вже віслюк! — не вгавав тато.

За Новою Вессю перед нами розпростерся краєвид. Дві велетенські охолоджувальні вежі здавалися завершеними. Я чекала, коли ж тато вкаже ліворуч на ті свої колишні поля, як робив це завжди, скільки б ми не проїжджали тут автобусом. Цього разу він промовчав, тільки дивився поперед себе на новий асфальт і білу переривчасту смугу.

Анна й Хозе мали б чекати на мене ввечері в пивниці, проте Анна була сама. Я зраділа. Хозе працював комбайнером, а саме розпочалися жнива.

— Хозе тобі похвалився, що я йому сказала минулого разу?

Анна здивовано глипнула на мене.

— Він сидів тут у понеділок із хлопцями, а як побачив мене, то заходився патякати про Гонзу.

— І що? — злякалася вона.

— Розповідав, що такі, як наш Гонза, такі блондини-красунчики стають у тюрмі «дівчатками» для інших. Мовляв, таке йому переповідав Шваб.

Анна мовчала й дивилася в стіл.

— Я сказала йому, що він кретин.

— Чи не випити б нам сьогодні пива? — перевела Анна на інше. — Щось зовсім не смакує це кисле вино.

Маленький зал пивниці був порожній, камінні стіни чудово утримували прохолоду. Ми випили й витерли руками піну з губів.

— Оліна переїжджає наступного тижня. Вони вже все спакували, уся веранда в коробках, — сказала Анна. — Ми вже навіть попрощалися.

— Вона про мене не згадувала?

— Ні, — покрутила головою Анна.

— Я зайду до них. Коли ж іще, хіба ні? Я все одно хотіла колись це зробити.

Анна лише знизала плечима.

— Якщо вона й не говоритиме зі мною, просто побажаю їй щастя, та й усе…

Ми розмовляли про те, хто де отримав квартиру чи куди переїжджає. Нарахували сім міст і сіл, куди роз’їдуться люди з цього місця.

— Двоє людей із села вже працюють на станції, — сказала Анна.

— Я б нізащо туди не пішла. Навіть аби пухла з голоду.

— Я б теж. Але там добре платять, знаєш, скільки одержують прибиральниці?

До закладу ввійшла групка туристів. Вони сміялися, пили за те, як добре вони сплавилися через тутешню греблю. Двоє хлопців махали нам від столу, хотіли для нас щось замовити. В одного була хустинка на голові, світле волосся до плечей, а коли сміявся, на його обличчі показувалися ямочки. Ми зібралися й пішли до бару розрахуватися. Надворі вже сідало сонце, на площі було безлюдо.

— Той пірат був симпатичний, ні? — сказала Анна.

Я змовчала. Було зрозуміло, чому він їй сподобався.

Ми зупинилися біля костелу.

— Я, власне, хотіла сказати вам із Хозе щось важливе, Анно.

— Що?

— Я переїжджаю до Петра. Назовсім.

І раптом замислилася над сенсом свого речення. «Назовсім» звучало смішно. Анна посміхнулася й вдарила мене кулачком під ребра. Біля магазину ми попрощалися, і я відчайдушно вирушила до Оліни. Та щойно я втратила Анну з поля зору, як минувся й мій кураж.

Я постояла якийсь час під довгим парканом Оліниного садка, а пішла зрештою вниз, доріжкою до нас. «Уже завтра. Удома на мене чекає також важлива битва», — заспокоювала саму себе.

Коли зайшла на кухню, батьки сиділи за столом. Нечасто траплялося, щоб ввечері вони ось так просто були вдома. Я б не могла й зумисне обрати кращого часу. Підсіла до них. Дивилася більше на маму.

— Хотіла вам сказати, що в ту нову квартиру не поїду. Я житиму з Петром.

Батьки перезирнулися.

— Гм. Я все чекав, що ж ти вигадаєш нового, — виголосив тато.

Тиша тривала довго. Як і зазвичай. Скільки всього за ці роки на нашій кухні сталося. Скільки всього змінилося в цій тиші.

— Ти хоч іноді обмірковуєш те, що робиш, Гано?

— Уяви собі, тату, що так.

Мамин схвильований погляд знову остерігав від найгіршого. Татове насуплене чоло, очі й губи стулені, рука грається зі смужкою білої скатертини.

— За рік хату Петра знесуть. Я знаю, у комітеті є розклад знесення сіл. Він також це знає. Який у цьому сенс?

— Чимало людей проти станції. Вони вірять, що не все ще втрачено.

— Хто в це вірить?

— Наприклад, Петр. Чи пан Тушл.

— Пан Тушл… Хто такий пан Тушл, нагадай? Хто він такий, аби щось змінити?

— Він хронікер і велика людина.

— Хронікер… — вихопилося в тата.

— Це гарна квартира, досить простора для нас. І поруч від твого факультету, могла б пішки ходити в університет, Гано, — втрутилася й мама.

Я вимушено посміхнулася. Як добре я вже все це знала!

— Це заздалегідь програна битва, Гано!

— Хай так, і що?

Я вийшла пройтися в садок. Здавалося, нічого не змінилося. Дерева, кущі смородини й аґрусу, грядки зелені. Наша хата з вікнами на річку, на схід, де сонце вранці осявало горизонт, а вода миготіла золотом-сріблом. Ніщо не провіщало, що колись тут уже не буде ні будинку, ані садка. Навіть греблі, шум якої був звичним від самого дитинства. Лише розливатиметься спокійна поверхня. Глибока вода. Під навісом дровітні тато поволі збирав коробки, ящики й картонки для переїзду. Потягувалася смугаста сусідська кішка, бджоли гули в кронах фруктових дерев. Затишшя перед бурею.

Мені хотілося побути в дядьковому човні самій, тож я нічого нікому не сказала. Дихала річкою, сумішшю запахів риби, багна й всього, що несла із собою Влтава. Вогкий вітерець торкався мого волосся. Цар лежав на дні човна, поклав велику голову на передні лапи й мружився до сонця, яке ховалося то за білі, то за сірі хмари. Я розмірковувала над тим, що останнім часом випадають тільки розлуки.

Я ввійшла до кухні з кулінарною книжкою у вишитій обкладинці, що лишилася від бабусі й зберігалася над металевим рукомийником. Сказала дядькові, що житиму в Петра. Він нарізав собі на дощечці цибулю й складав соковиті запахущі кільця, що розпадалися на кружальця, на окраєць хліба, товсто намащений салом. Він навіть не підвів голови. Я ж трохи дрижала й відчувала тяжкість у шлунку.

— Хотіла б я навчитися сприймати все так спокійно, як ти, дядьку.

Він їв на газеті, яку потім склав і засунув у дверцята плитки. Мовчки пішов у комору й дав мені сумку. Вона була заважкою, аж я зігнулася від її ваги. У сумці були банки з медом.

— Це торішній. Новий віддам тобі, коли зі Зденєком його зберемо.

— Я приїжджатиму сюди купатися, не хвилюйся. А почнеться спека, то приїду на літню квартиру, — засміялася я, дещо вимушено.

— Хата твоя, Гано, ти можеш бувати тут, коли тобі заманеться.

Я уявляла, як можна було б обійняти дядька й вліпити йому поцілунок просто в обличчя. Але в нас до такого не звикли. На сорочку, розстебнуту майже до пуза, він одягнув приношену вельветову кофту, у кишені задзеленчали металеві монетки, і вирушив до пивниці. Було ще достатньо часу, доки з’явиться Петрова автівка, тож я вирушила короткою дядьковою дорогою через хату Конопків до села. Коли наближалася до довгого дерев’яного паркану, мені навіть дихати стало важче. Але цього разу не вагалася, хвіртку було відчинено, тож я пішла просто до дверей. Вони були привідчинені. Я зупинилася. Вікна порожні, без фіранок. Я обійшла довкола хати, постукала й позазирала у вікна. Запізно. Оліна з мамою, бабусею й дідусем були вже далеко. Я поволочилася тією ж самотньою доріжкою назад. Минуло вже два роки, а мене це все ще мучить, подумала я й поклала руку собі на живіт. Вивчала дивне відчуття, яке там вгніздилося. Відчуття провини. Стара незавершена історія. Я знала, що Оліна з мамою та її батьками переїхали до барака десь поблизу Воднян. Це не вельми далеко, втішала я себе, від хати Петра якихось п’ятнадцять кілометрів. Але тут це було й зовсім кілька кроків, і ніколи звідтоді, як все це позаторік між нами сталося, я не наважилася цього зробити.

Із вершечка пагорба мені вже було видно автівку Петра, що стояла біля річки. Я розбіглася, без привітання проминула старого Конопку, який працював, зігнувшись над грядками, і кинулася в Петрові обійми. Ми поскладали сумки на заднє сидіння, Петр увімкнув мотор, я озирнулася на дядькову хату, що ніколи не зачинялася. Хата зменшувалася, допоки не зникла за закрутом річки. Я переїжджала до села, яке офіційно вже не існувало.