Перш ніж загасити у своїй кімнатці лампу, беру телефон, уночі він лежить на комоді біля «Швейка». За мить я вже чую Фредеріка, який зараз за сотні кілометрів звідси. Я скучила. За голосом розумію, що розбудила, але він, звісно, зрозуміє, що більше не маю, із ким про все це поговорити. А ще мені кортить трохи посміятися. Кепкую з нього, що він іще малеча. Що має ще замало досвіду, щоб зрозуміти, як важливо після сорока впорядкувати деякі речі. Завершити стосунки з минулого, повернутися до ран, які ще й досі кровоточать. Знайти відвагу. Раптом він перебиває мене. Він за день втомився, працює і за мене, нагадує він мені. І хоче спати, бо рано прокидається. «Він просто не міг більше слухати ці мої теревені», — кажу собі й знову кладу телефон на комод.

На пагорбі перед закрутом праворуч, куди я поїхала минулого разу, втискаю ще більше педаль газу й цього разу таки переїжджаю за видноколо й бачу пейзаж. Чотири охолоджувальні вежі викидають білу пару, на синьому небі стовпи зливаються в єдину хмару. Її не відрізнити від інших хмар, що пливуть небом. Стискаю кермо в руках, сірі бетонні стовпи зараз переді мною, уже бачу міцний паркан, бачу будинки електростанції й високі труби. Але тут гальмую, блимаю праворуч і повільно їду покинутою дорогою, що вже не має країв і чітких ліній, на ній дрібний гравій, часом об’їжджаю й більші камені. Я, власне, точно не знаю, де мушу зупинитися, лише інтуїтивно витискаю педаль. Ходжу збентежено довкола позиченого синього автомобільчика, двері відчинено, радіо грає. Тато мав рацію, коли говорив мені, щоб сюди не їздила, що тут нічого немає. Лише тепер справді усвідомлюю, що означає НІЧОГО. Поверхня, заросла травою, дерева наступають. Кущі, шипшина, вітер гуляє там, де ще п’ятнадцять років тому було село. Нічого, лиш вітер і притишена музика з радіо. Обходжу чергове більше коло, але швидко повертаюся й сідаю за кермо. Не варто тут за всяку ціну викликати в собі якісь емоції, віддаватися ностальгії й зупиняти минуле. Нічого — це просто нічого.

Дотрушуюся назад на головну дорогу, повертаю праворуч і проїжджаю довкола електростанції. Схиляю голову й зіщулююся на сидінні, щоб через вікно побачити верхівку велетенських веж, саме чорно-біле покриття. Бачу вже будівлю й вказівники до інформаційного центру станції, а за мить — ліворуч на пагорбі костел. Прегарно відремонтований, чистий фасад аж світиться доокіл.

Тато дав мені завдання прибрати на могилі його прабабусі й прадідуся. Маю нові лампадки, цього разу й сірники, і сухі квіти. Трохи постояла й пішла вздовж стіни на інший бік цвинтаря з єдиним запитанням у голові. «Чи знайду на плиті спільного гробу це ім’я? А якщо ні? Чи може це означати, що він живий. Чи вже помер, але похований в іншому місці». У голові мені крутилося безліч можливостей, але я вже стою перед дошкою, де, під іменами ЯКУБ і ЯРОСЛАВ, дописано також ЙОЗЕФ БЕРТАК, 1912—1998. «Він пережив їх, усіх цих дурнів», — кажу собі, і якщо хтось зараз за мною стежить, то бачить дурнувату жінку на цвинтарі, що дивиться на могилу зі зловтішною посмішкою від вуха до вуха.

Вечір удома з татом. Уся квартира вичищена, лекція про інтернет відбулася. Я розливаю у дві склянки одне пляшкове пиво. Він стверджує, що йому можна, знеболювальні ліки вже не приймає.

— Під час прибирання я знайшла коробку від взуття, у шафі під пальтами. Я зазирнула до неї, там мої листи.

— Справді?

Видно, що я дещо вивела його з рівноваги. Робить вигляд, ніби не знає, але в тій коробці лежить і останній лист, який посилала з Голландії влітку цього року. Листи й листівки акуратно складені в хронологічному порядку.

— Вони там геть усі, знаєш?

— Хтозна, — бубонить він.

Але я знаю, що він знає.

Сидимо над коробкою, беру конверти один по одному, тут є і листівки. Дивлюся лише на поштові марки. А ще — на штамп і дату.

— Я вже й не пам’ятаю, де саме була.

Листів із Лондона всього кілька. Один із Нової Зеландії. Показую батькові листівку з Австралії. Морський пляж, засмагла дівчина з дошкою для серфінгу під рукою.

— Здається, в Австралії я тільки й займалася серфінгом і засмагала на пляжі. А я ж там переважно гарувала на фермі.

— Того разу ти писала, що, мабуть, там і залишишся. Мене це дещо налякало, така відстань…

— Це фермер тоді мене переконував, щоб я в них залишалася. Я була найкращою серед тих, хто стриг овець у тому районі. Навіть виграла там у змаганні зі стрижки овець на швидкість.

— Ти ж походиш зі старого сільського роду!

На одній листівці — марка з Мексики. Я рахую листи з Аргентини, загалом послала їх вісім. Ще дві листівки — із Сан-Франциско.

— Там я працювала в ресторані, нелегально. Трохи боялася, бо ж власник щоразу виганяв мене надвір, аби припрошувала відвідувачів.

Стос листів із Канади. Потім Індія.

— Ось тут, на Гоа, я деякий час заробляла на оренді велосипедів і скутерів.

Потім листівки з Європи. Іспанія, Сицилія. Певний час працювала там на якусь турфірму.

— Я була й у містечку Корлеоне, знаєш тату? «Хрещений батько». Той роман про мафіозі…

Дісталася й до свіжих листів із Голландії. Передостанній конверт пам’ятала за літерами. Його підписував Фредерік, і я посилала, окрім листа, ще й світлину. Знайшла її сьогодні в спальні, коли витирала там пил, вона лежить біля спільної з мамою світлиною в рамці.

Допиваємо пиво зі склянок, уже за десяту, і тато запитує:

— Чому ти постійно їздиш? Колись так кочували цигани.

Ми сидимо на тахті за кілька сантиметрів одне від одного, але в мене таке відчуття, що між нами — тисячі світлових років. А ще тих п’ятнадцять земних, коли мене не було тут.

— Всі Томашеки завжди сиділи на своїй землі, цілими століттями, — додає батько.

— Знаєш, щоразу, коли мені десь починає підозріло подобатися, коли відчуваю, що там і пущу коріння, відразу ж збираюся і їду в інше місце.

Мілада чекає на мене о шостій біля кас. Я все повторюю їй, що хочу піти на якийсь чеський фільм, бо вже багато років не бачила жодного, але зрештою ми сидимо в новому мультиплексі, у залі номер вісім, і дивимося новий фільм Вуді Аллена. Дві американки в Барселоні, художник із прекрасними очима, вдягнений у червону сорочку, й швидка музика, звісно, любовний сюжет і відразу подвійний. Чи навіть потрійний? Після фільму сидимо в кафе, Мілада здається задоволеною, посміхається й говорить, що вже й не пригадує, коли востаннє полишала роботу до п’ятої й просто так собі йшла до кіно. Говорить усе ж виключно про роботу, а коли це триває занадто довго, я запитую про Анну. Мілада згадує канікули, коли ми купалися в річці перед хатою дядька Венци. Я кажу, що знайшла Анну в телефонному довіднику, вона живе за тією ж адресою, і що поїду її провідати.

— Не хочу заздалегідь дзвонити, знаєш, просто зроблю їй несподіванку, з’явлюся у дверях.

Близько дев’ятої Мілада вже неспокійно крутиться, запрошує мене ще й у неділю на обід, чоловік буде радий зі мною познайомитися. Вона йде, а я ще якийсь час сиджу й стежу за шумом у піцерії навпроти й поруч у закладі, прикрашеному кіноплакатами.

Я гадала, що о пів на десяту тато вже спатиме, але у вітальні ще світиться. Він сидить у кріслі, але телевізор не працює. Бачу, що в руці тримає книжку.

— Дивлюся, що це ти таке купила, — підводить він очі від неї.

— Знаєш, як мені цієї книжки у світах не вистачало?

Він захряснув ту цеглину й подав її мені. Я всідаюся з книгою до крісла навпроти.

— У кожній країні, де жила й вивчала нову мову, я шукала переклад «Бравого вояка Швейка». Не смійся, мені це завжди вельми допомагало. Чеською я знала його вже майже напам’ять, тож іноземною мовою це давалося значно легше. Іспанською читала його в Мексиці, до того — англійською в Лондоні, а востаннє — голландською. Ще маю італійською. І всі чотири видання вожу за собою світом. Це єдині мої книжки, окрім кількох путівників і словників. І тепер у моїй бібліотеці нарешті буде й чеський оригінал.