— Про Тушла я вже багато років не чув. Йому б мало бути дев’яносто, я гадаю, що він уже…

— Але його ім’я написано внизу на дзвінкові.

— Це нічого не означає.

— Облиш, тату…

— Квартира може стояти вже кілька років порожньою, тому там опущено жалюзі.

— Ти великий песиміст. Я вірю, що невдовзі побачуся з паном Тушлом.

П’ємо мінералку, я помічаю коробку з документами, тато поставив її у вітальні, на поличці з книжками.

— Я полишив її тут для тебе, — говорить він, ніби читаючи мої думки. — Коли захочеш, знайдеш там усе. Про дідуся й бабусю, яких ти не знала. Про поля, про хату, де я народився. І що саме сталося тоді, у п’ятдесяті.

— Я подивлюся. Із радістю.

— Я мав би це розповісти тобі ще тоді, двадцять п’ять років тому. Можливо, сьогодні було б кому успадкувати ці поля.

— Тату? У Гонзи немає дітей?

Він знизує плечима й мовчить.

— Тобі не здається, що це жахливо? Що на старості ти навіть не знаєш, чи має твій син дітей?

Це мовчання здається мені найдовшим і найважчим із усіх, які я пережила. Сидимо у вітальні, кожен у своєму кріслі, наче два сфінкси. Я розмірковую про те, що б могло об’єднати їх, якщо цього не зробила навіть мамина смерть.

— Про що ви говорили, тату, коли бачилися востаннє?

— Минуло чотирнадцять років…

— Ви ж не сварилися на похороні?

— Ні, — покрутив він головою непевно.

— Він же щось говорив? Де живе, що робить…

Якийсь час тато думає. Я сподіваюся, що справді згадує. Помітно, що він зосереджений.

— Я ніколи не говорив, що Гонза недобрий. Після похорону він казав, що працює в одній фірмі, будує будинки «під ключ». Десь у Шумперку.

— Але ж ти про це ніколи не писав у листах, тату!

Відчуваю, що більше не витягну з нього жодного слова. Але радію, що кожен крок веде вперед. Коли тато зникає в спальні, я вмикаю ноутбук і намагаюся вписати в пошуковик ключові слова. Поруч лежить мій аркушик із логотипом авіаліній, списаний іменами, папірець уже злегка прим’ятий. «Останні тижні я, власне, не шукаю нічого більше», — кажу собі. — «Лише ключові слова й імена зі свого життя».

Ми всі зустрілися вранці в залі вокзалу в Будєйовіце, ззовні — холодно, із ротів у нас ішла пара, і ми тупцювали перед таблицею з розкладом відправлення потягів. Хозе, Зденєк, Шваб, я з Петром, Анна й ще трійко хлопців, у всіх у торбах дзеленчали пляшки пива, майже в усіх була з дому підсмажена відбивна між двома шматками хліба. Я закидала голову перед брудними, викладеними кахлями стінами тунелю, що вів до платформ, іще ніколи не шукала я станцію призначення Відень — вокзал Франца-Йосипа. Відправлення із платформи номер чотири. Дорога безкоштовна й без військових прикордонної служби, які ще донедавна заходили в потяг десь перед Новими Градами, контролювали паспорти й допитувалися, куди хто їде, до кого й чому.

Все вельми швидко зорганізувала Анна. Ми сиділи дещо знервовані в купе, хлопці відкрили пляшки пива, потяг наближався до державного кордону, і я раптом усвідомила радість, що більше як за рік ми знову зібралися разом. Але все швидко закінчилося, я вже знала, що нічого не буде, як раніше. Від нашого села залишилася тільки половина. Невдовзі розпочнуть заповнювати греблю й усе, що було, остаточно зникне під товщею води. Батьки жили вже в панельці в місті, а я зареклася, що в село, де прожила понад двадцять років, більше ніколи не повернуся. Піднесення змішалося зі смутком. Я відчувала приплив радості, коли згадувала, що президент Гусак, якому кілька років тому набирала на машинці листа, щоб не зносили наших хат, уже кілька днів, як пішов у відставку. Комуністична партія втратила владу, заговорили про нові, вільні вибори. Усі носили на лацканах трикольорові значки, а мене знову охопили страх і смуток. Я сперлася на плече Петра, невиспана після ночі на факультеті, де ми організовували студентський страйк. З іншого боку на мене тисла Анна. Мені здалося, що в її очах я читала те ж саме. Наші очі на хвильку зустрілися. Це були ми, старі подружки, але потяг віз нас уперше за залізну завісу. На якийсь час усі думки й почуття розбурхалися, але потім піднесення спало, і на денці душі осів сумнів. Хлопці голосно цокнулися пляшками й зашуміли — ми були в Австрії. І що тепер? Тут не було Гонзи, бракувало дядька Венци, я згадала про Оліну. Шваб сидів біля вікна, зиркав назовні й раптом зробився дивно мовчазним.

Я побачила жовто-чорні плакати, якими в деяких місцях було обклеєно стовпи на кордоні. Символ атомної небезпеки й жирні написи «Стоп атом». Я злегка вдарила ліктем Петра, коли зупинилися на одному з австрійських сільських вокзалів. Він був мальовничим, будівля вокзалу з новою стріхою вилискувала чистим фасадом, на відміну від старих, побитих і пожовклих залізничних вокзалів із чеського боку. «При цьому їх, найімовірніше, будували водночас, за Австро-Угорщини», — подумалося мені. Потяг рушив зі станції, і плакати на низці стовпів злилися, ніби кадр із фільму, в єдиний німий чорно-жовтий фільм: «СТОП АТОМ СТОП АТОМ СТОП АТОМ…» Ми перезирнулися, нічого не сказали, але я відчула якусь хвилю надії.

Потім гуляли прикрашеним до Різдва Віднем, ми з Анною були зачаровані цією красою, світлом, прикрасами, різдвяними ялинками. Не розуміли, як хлопці можуть і в грудневий мороз повсякчас вливати в себе холодне пиво. Більше вони нічого з собою не брали навіть. Виміняних шилінгів у кожного з нас було лише по декілька. Я відокремилася від Петра, і ми з Анною ходили за кілька кроків від нашої групки. Дивилися на вщерть заповнені світлі й манливі вітрини магазинів на Марієгільфер-штрассе й дослухалися до коментарів і вигуків наших чоловіків.

— Швабале, пошлеш Аранці листівку? — кричав Хозе.

— Ти дурний? Перерахуй це на крони, дурна картка, плюс марка, краще вже вдома купити ящик пива…

Анна вигадала маршрут, водила нас за туристичною мапою, «вишенькою на торті» під час поїздки мав стати замок Шенбрунн. Вона наслухалася через це іронічних зауважень, але вся зграя слухняно увіпхалася на станцію метро. Присіли на лавці, і поки не приїхав потяг, хлопці вийняли їжу, відбивні й копчене м’ясо, хліб із гірчицею, хтось дістав мариновані огірки. Швабал нахилився до мене й із набитим ротом запитав:

— Ти вже чекаєш на Гонзу?

— У достроковому виході йому відмовили навесні.

— Ти не знаєш, що то значить, як буде новий президент?

Я, не розуміючи, дивилася на його обличчя, заросле щіткою вусів, і на п’яні очі.

— Буде амністія… — сказав він і обнадійливо поплескав мене по плечі. Я механічно кивнула головою, колії в тунелі загули, приїхав потяг, а з ним і подув холодного вітру, що вдарив мене по щоках і очах, ніби мітлою.

— Після кожного перевороту буває амністія, повір мені.

Я розмірковувала над цим усю дорогу, допоки ми не прийшли до воріт Шенбрунна. На той час уже всі хлопці, включно зі Зденєком, були п’яними. Вони трималися купи й галасували, а літньою резиденцією імператорської родини в цей мороз абсолютно не цікавилися. Ми з Анною обійшли палац, вона читала мені з туристичного путівника про імператрицю Сісі й про габсбурзькі кімнати. Ми стояли на терасі, великий парк під нами був вкритий снігом.

— За годину буде темно, — сказала Анна.

Мовчки ми пройшли через парк до замерзлого озера.

Наші хлопці ковзалися в черевиках поверхнею озера й грали великим шматком льоду у футбол. Вони гоготіли, із рюкзаків і сумок зробили собі ворота й били по льодовій глибі, падали навзнак, сміялися й лаялися. У Шваба розвівалася світла посивіла грива. Петр — у розстебнутій джинсовій куртці, під якою був тільки легкий светр, Зденєк — у коричневому стьобаному пальті, що їх видавали в майстерні, Хозе ковзав у імператорському фонтані з пляшкою пива в руках, на голові — шапка з помпоном. Ми з Анною на хвильку присіли на лавку, поклавши під дупці мою сумку. Притискалися одна до одної від холоду, дивилися на хлопців, що бігали льодом.