— А як справи з селом?

— Шанси є. Я саме відіслала листи. Місяць нервів, очікування відповіді, чи продовжать нам усе це ще на рік.

Я ще трохи говорила, але відчувала, що за її гладеньким чолом крутяться зовсім інші думки, вона ствердно кивала, але часом дивилася ніби крізь мене.

Вузька продовгувата кімната була повна людей, столи, ніби в шкільному класі, плащі розвішано вздовж стіни. У кожного була своя думка, і кожен говорив її вголос усім, часом стояв крик, часом усі згідно мугикали. Ми з Петром і паном Тушлом сиділи десь позаду. Чоловік років тридцяти зі світлим волоссям у вельветовому піджаку вимахував якимись паперами.

— Усі ці нові організації проти будівництва атомної електростанції мають співпрацювати. Гнути єдину лінію. Так, є певні відмінності в поглядах, різні інтереси, але мета в нас одна. Зупинити це. Тепер на нас не можна не зважати. Екологи, спілки, вільна преса, мешканці сіл із охоронної зони. Цього року будуть перші вільні вибори, це великий шанс…

Пан Тушл підійшов до нього, у теці він мав копії усіх листів і подань, які ми коли-небудь писали. Він був найстарший промовець, але енергійний і рішучий. Ми з Петром усміхнулися одне до одного, він за останні кілька місяців ніби знову ожив, ми це відчували й отримували сили від нього.

— Насамперед, ось тут є ця охоронна зона, друзі. Ми вже роками пишемо листи з сіл навколо будівництва, чим ставимо його під сумнів. Останні роки, коли ми вже відмовилися від спроб зупинити саме будівництво атомної електростанції, усе ще хочемо дискутувати щодо цієї дивної трикілометрової зони навколо. Хто її так намалював? Якась неправильна булька. Який у ній сенс? Хіба радіація зупиниться на цих кривих кордонах? Чотири села вже зникли, і, як на мене, намарно! Ці хати могли б там сьогодні стояти, чому треба було їх руйнувати? Наше село — серед останніх двох, які цього року мають дочекатися своєї черги. Наші хати в нас уже викупила держава, між іншим, за смішні гроші. Поки що нам дозволяють там жити, але цілком імовірно, що приїдуть бульдозери й зникне ще два села. Така широка охоронна зона — це просто дурниця! Чому наполягати на рішенні, яке хтось колись десять років тому прийняв «від балди» і яке зовсім не обґрунтоване? І цим хочемо ми, які ще живуть у хатах навколо будівництва, цим ми хочемо розпочати. Це для нас найбільша небезпека, це нас найдужче непокоїть…

Ми з Петром аплодували, аж долоні в нас боліли. Петр поплескав пана Тушла по плечу, коли той сідав назад між нами. Ми слухали решту. Товариство «Матері проти атому», дві екологічні організації, представники спілки населених пунктів навколо будівництва. Усі говорили, що тепер демократія й вільна дискусія, ніхто нікому не може нічого наказувати, як раніше. Я поглянула на пана Тушла. Вираз його обличчя видався мені скептичним. Але, можливо, мені це лише здалося.

Надворі ми ще говорили з іншими і галаслива компанія в зимових куртках і плащах розійшлася лише за півгодини. Із деким ми обмінялися телефонними номерами. Чоловік років сорока у зеленій куртці з сумкою через плече підійшов до нас, коли ми вже збиралися йти. Він назвався як Адам Ридерер. Я перебирала в пам’яті, що мені говорить це ім’я. У нього було трохи відпущене волосся, брудне й світле, на червоному від морозу обличчі — неголена світла щетина. Він сказав, що є репортером місцевих новин Будєйовіце. Я згадала. Серія газетних статей про Чорнобиль, як перед революцією приховували інформацію, як із політичних мотивів проштовхувалося будівництво атомної електростанції в Південній Чехії, а також репортаж про заморожену атомну електростанцію в Австрії. У нього була дещо сором’язлива посмішка, він говорив, що радий, що відтепер особисто знайомий із захисниками сіл, призначених до знищення. Він дав мені візитівку, іще одну — панові Тушлу. Я похвалила його статті, а Петр сказав, що я також пробую писати. Він запропонував, щоб я зателефонувала, що в нього є ідея. А потім розвернувся й поспішив геть, увесь розкуйовджений, мабуть, іще в редакцію писати. У горлі мені похололо, а в голові пекло, ніби в пропасниці від морозу, але я відчувала ейфорію.

— Петре, мені ще не хочеться додому.

Ми влізли до ресторану, троє нас із села, пан Тушл кожному замовив по п’ятдесят. Ми почаркувалися, знову й знову говорили про враження й про все, що кружляло в повітрі. Близько десятої пан Тушл підвівся, аби йти на останній автобус, але я обома долонями стисла Петра за руку.

— Завтра просто зранку я обійду сусідів, аби розповісти їм про сьогодні, — попрощався з нами сусід.

Я випила ще чарку, а Петр — іще пиво, а потім ми перейшли до однієї студентської забігайлівки біля університетських гуртожитків. Я знала, що там когось зустріну. Дві мої одногрупниці саме збиралися йти. Ми підсіли до них і таки вмовили офіціанта, аби ще не зачиняв. Він знову заходився розливати пиво, напівпорожній заклад був повен диму, заповнені попільнички, залиті скатертини. У мене приємно шуміло в голові, коли вже йшли тихими міськими кварталами до трьох високих десятиповерхівок. При вході світилося. Дошки оголошень іще було заклеєно повідомленнями студентського страйкового комітету, чорно-білими плакатами «Гавел на Град»[25] і вирізками з газет. Нескладно було пройти без студентського квитка досередини. Одне ліжко в кімнаті на двох було порожнім, був саме час іспитів. Ми загорнулися з Петром однією ковдрою, я майже відразу заснула на його плечі.

Вранці ми на подаровані купони поснідали в їдальні. Я хрипіла, і ми обидвоє сміялися з жартів, які розповідали дівчата за столом. Петр потім сів на автобус і поїхав просто на роботу. Я ще трохи пошвендяла площею в Будєйовіце й поїхала ранковим транспортом.

У хаті було холодно, я запалила вогонь у плитці на кухні й гріла змерзлі пальці над пічкою. Хтось постукав у двері. Сусідка, по вуха закутана у вовняну хустку.

— Гано, тебе вчора вдень шукав якийсь пан…

— Який він був, пані Згоркова?

— Молодий, підстрижений під їжачка.

Я готувала, на кухонному столі були розкладені конспекти. Я відбігала від плити й схилялася над кольоровими підкресленими рядками. Їла серед розкладених підручників густий картопляний суп із хлібом. Знову стук у двері. Цього разу пан Тушл у шапці аж по самі вуха. Я замахала, щоб заходив. Поставила воду на чай. Він зняв пальто, якийсь час сиділи й говорили про вчорашню зустріч.

— Так, уранці до мене у двері стукав якийсь хлопець. Питав про тебе.

Я зосередилася. Слідкувала за губами пана Тушла, він сьорбав гарячий чай, із чашки йшла пара.

— Який він був?

— Світле волосся, дуже коротко підстрижений…

— Ой божечку…

Я вискочила й полетіла до спальні за светром і сумкою з документами.

— Коли це було?

— Десь о пів на восьму ранку. Через плече в нього була мала спортивна сумка…

— Автобус у Будєйовіце зараз не їде?

Я полізла в комод по ключі від автівки. Влізла в пальто, сумку — через плече.

— Я не знав, що йому сказати, коли ви з Петром повернетесь.

— Пане Тушле, ви спокійно допивайте, ключ потім лишіть під вазоном на парапеті.

Я заводила холодну автівку під сараєм, усе було тугим, непіддатливим: кермо, мотор хрипів, я його трохи поганяла на холостих, щоб узагалі поїхати. Я в пальті вистукувала зубами аж до Глубокої, потім опалення нарешті почало дмухати теплим повітрям, але я вже паркувалася в районі Май. Виїхала ліфтом на дев’ятий поверх. Було вже більше, аніж пів на четверту, мама після роботи була вдома. У квартирі було дуже жарко, я вилізла навіть із плетеного светра. Мама стояла на кухні біля плити. Увесь час мовчала.

— Мамо, тут був Гонза?

Ствердно кивнула.

— Я так і знала. Він шукав мене в селі.

Вона принесла до столу каструлю гарячої води. Потім присіла й сховала обличчя в долонях.

— Мамо, що сталося?

Я стояла над нею й гладила її волосся. Вона здригалася від плачу. Плакала не вголос, а коли витерла очі хусточкою, оцей гіркий плач блищав у них, але вона намагалася посміхнутися.