— Залишайся до ранку, — сказала Анна, і мені це здалося добрим.

Ми помахали з балкона Петрові й панові Тушлу. Коли вони зникли, Анна нахилилася в темряву й показала на освітлені вікна сусідньої панельки.

— Квартира пана Тушла там, на п’ятому поверсі. Донька приходить туди провітрювати, але там узагалі нічого немає.

— А як твої батьки й дідусь?

— Та ж сама панелька, четвертий поверх.

У їхніх вікнах уже не світилося.

— Дідусеві погано. Майже не виходить. Відтоді, як ми переїхали, почувається гірше. Учора сказав забрати з банку всі свої гроші. Аби мати на похорон, а решту віддасть мені на автівку. Такі розмови він веде вже майже рік.

Анна принесла мені до ванної свою випрасувану піжаму й позичила зубну щітку. Усе пахло пластмасою й було геть новим. Анні завжди залежало на порядку, дзеркало блищало, а на підлозі перед ванною лежав килимок.

— Я звикну тут, — сказала вона.

Двокімнатна квартира була малою, тож зовсім не вадило, що вона була майже порожньою. Анна провела мене до спальні. Біля стіни стояло широке ліжко зі смерекового дерева, на ньому — легке покривало й безліч кольорових подушечок.

— Я заходилася облаштовувати квартиру від спальні, — посміхнулася вона. — За цей аеродром віддала всі гроші, це було в них найдорожче ліжко. На нічні столики вже не лишилося.

У кутках кімнати стояли великі картонні коробки, в яких — повно білизни й одягу, на ручці вікна висів на вішалці темний костюм для роботи. На підлозі біля ліжка був магнітофон з однією, зовсім новою касетою. Ерос Рамазотті. Ми вляглися, і музика тихенько грала, милозвучна італійська, крізь фіранку трохи просвічувалися вогні району.

— Я не шкодую, що вже не з Хозе. Узагалі. Його було забагато.

— Усі ці роки я дивувалася, що ти з ним.

— Я починаю нове життя, Гано. І не хочу озиратися назад. Якби нам не знесли хату, можливо, у нас із Хозе вже було б двоє спадкоємців і я б чекала на нього біля паркану, як він увечері повертатиметься з пивниці…

Я вважала, що засну як мертва, але в голові крутилися тисячі думок. Чужий запах нової квартири й біла стеля наді мною постійно змушували зосереджуватися. Я чула, як дихала Анна, думка раптово йшла вперед або поверталася задалеко назад.

— Мені часом дуже не вистачає Оліни, — прошепотіла я й зачекала, чи Анна ще відповість, чи вона вже спить.

Вона нічого не відповіла, але я відчула її долоню на своїй руці. Потім мене швидко здолав сон, коли дограла касета, я вже не пам’ятала.

Серпневий ранок був не особливо вдалим, я стояла перед концертним залом Отакара Єреміаша в Будєйовіце. У довгій сукні під парасолею, яку наді мною тримав Петр. Трохи далі під іншою парасолею тупцювали батьки. На татові був темно-сірий костюм, я бачила його в ньому лише одного разу, на похороні бабусі. На мамі — гранатовий костюм, він їй дуже личив. Навколо — однокурсники й однокурсниці. Усі махали й перегукувалися.

З університетським дипломом у сумочці я тупотіла на чолі нашої ватаги, приїхали ще Анна й Мілада. У ресторані було замовлено столик. За все платив тато. Він поцілував мене й обійняв. Востаннє таке було, як я була ще маленькою. Це було незвично, бачити їх разом із мамою за столом, ніколи в житті ми не ходили родиною в ресторан на обід. Навіть коли з нами ще був Гонза. Та я відчувала, що ідилія не триватиме довго.

— Де ти будеш учителювати? — запитав тато.

— Поки ніде. Візьму якусь роботу, щоб працювати віддалено, і буду займатися хатою, а ще ми хочемо якнайшвидше народити дитину…

Від цього моменту тато більше не розмовляв. Після кави Мілада захотіла вийти надвір покурити. Ми стояли під дашком біля входу, до нас долучилася Анна. Дощ не вщухав, це вже була не приємна літня розвага, а тривалий дрібний дощ наприкінці серпня, термометр показував п’ятнадцять градусів.

— У мене таке трохи дурнувате відчуття, — почала я, — я, власне, не знаю, навіщо вчилася.

— Але ж ти завжди хотіла бути пані вчителькою, — відгукнулася Анна.

Під дашок заливало, я стояла там у літньому платті з голими плечима, у мене мороз пішов поза шкірою. Я дивилася на ці наїжачені пухирці на своїх руках, у літніх сандалях у мене мерзли кінчики пальців. «Тепер я вже доросла? Дурниці. Я вже давно стала дорослою, через усе, що сталося, я стала дорослою. Тож відтепер я починаю старіти, коли мені двадцять три?»

— Ні, ти завжди хотіла бути письменницею, — заперечила Мілада, — усі чотири роки гімназії тільки про це й говорила.

— Це були дитячі фантазії.

— Що ти таке говориш? — напустилася на мене Анна. — Ти збираєшся помирати чи що?

Ми засміялися.

— Ні, Анна права. Я хотіла вчителювати в маленькій початківці в селі. Але її там уже немає, це місце нині під водою.

— Ми ж не на похороні, а на випускному! — загукала Мілада, коли ми повернулися всередину й на барі перехилили в себе по чарці бехерівки.

— То як, уже краще?

Я мала ствердно кивнути.

Після обіду ми з Петром поверталися до села, і, коли під’їжджали до сільського озерця, побачили, як перед нашою хатою походжає пан Бертак у чорному капелюсі, Петр у темному костюмі лише опустив віконце. Пан Бертак хотів, аби ми підвезли його на цвинтар. Я відчинила задні дверцята, і він сів. Ми об’їхали озеро й повернулися до закруту. Потім широкою асфальтовою дорогою — до Тину. Із випускного просто на цвинтар. Я згадала слова Мілади про помирання й не могла не засміятися.

Але панові Бертаку було не до сміху. Він одержав відповідь на лист, який ми разом писали навесні. Заборона на поховання на цвинтарі біля костелу святого Прокопа тривала. Ми крутили головами, не розуміючи.

— Дядьку, ви пам’ятаєте, що я вам говорив? — запитав Петр.

— Коли?

— Тоді, два роки тому, коли Ганка друкувала вам на машинці перше звернення. Коли відмовили, я сказав, що вам доведеться пережити цих комуністів, бо це єдиний ваш шанс.

— От бачиш, я їх і пережив.

— То треба ще почекати. Із часом усе зміниться.

— Тільки мені цього року вже буде шістдесят вісім, — забубонів іззаду пан Бертак.

Дощ нарешті ущух. Ми запаркувалися перед входом на цвинтар. Пан Бертак підвів нас до двох могил. На блискучому мармурі було написано: РОДИНА БЕРТАКОВИХ. На сусідній могилі ЯКУБ і ЯРОСЛАВ. Це були брат і дядько.

— Я хочу колись лежати тут із ними, — показав він на другу могилу.

Ми полишили його на самоті, він хвильку постояв, потім прибрав засохлі квіти й вирвав бур’яни. Усе ще у святковому вбранні з випускного ми проходилися навколо костелу. Нагорі на вежі забухав дзвін.

— Дивний день, — сказала я.

Ми вийшли з кладовища. Темний костюм Петра, моя довга сукня, пан Бертак у чорному капелюсі й білій сорочці. Ніби саме йшли зі служби чи якоїсь конфірмації. Але з нами не було жодної дівчинки в сукенці зі святим образом. Пан Бертак озирався. Низькі кущі, некошена трава, площадка, заїжджена вантажівками.

— Від села й духу не лишилося, — сказав він.

— За кілька років, — додав Петр, — ніхто вже й не згадає, де що було.

— Але Петрику, що ти таке кажеш! Там була ділянка Воячеків, там пожежна станція. Там жив Вацек, на нього говорили Букетник, він іще лікував травами. Там хата Отрубів, там пивниця…

Він повернувся до мене.

— Тато твого діда, та, власне, і твій дід, там розливали пиво й продавали горілку.

— Я знаю, люди вже розповіли, — прокукурікала я й відчула дивний сором, бо я про це, власне, нічого й не знала.

Бо про речі, які стосуються нашої родини, я дізнаюся від сторонніх.

— Гей, дядьку, розкажіть Ганці, що колись сталося в цій пивниці.

Петр говорив веселим тоном, щоб пан Бертак уже перестав супитися. Але той повільно пішов назад до автівки. Ми пленталися за ним.

— Мабуть, він тебе не почув, — зауважила я.

— Почув.

— А що сталося в тій пивниці?

— Він сам тобі колись розкаже, як буде в гуморі.

Щоразу, коли я прибирала в кімнаті зі старовинною колискою й коробкою, повною іграшок від чужих дітей, починала напосідатися на Петра щодо весілля. Спершу він постійно відказував, що незабаром. Що ми мало знайомі. Що нас у будь-який час можуть виселити з хати. А потім уже нічого не казав.