«Якщо знову хочеш мене сварити й вважати куркою, яка хоче сподобатися хлопцеві, то будь ласка», — думала я собі, перевдягаючись у ванній. Я стала перед Анною у нових темних штанях, із зачіскою й підфарбована її косметикою. Вона сиділа в кріслі й роздивлялася мене. Це було як очікування вироку, коли я дивилася в її нерухоме обличчя. Я, мабуть, не витримала б цього ще секунду й утекла б назад, до ванної. Але Анна раптом посміхнулася, підняла вказівний палець і сказала, що до цього всього потрібна ще якась зміна зверху. Я пішла за нею до спальні, де вона з шафи витягнула темно-червоний светрик.

— Надягни ось це. Воно пасуватиме.

Я стояла перед великим дзеркалом. Дивилася вдоволено сама на себе, так само виглядала й Анна за мною. Вона посадила мене на диван у вітальні, я почувалася в її маленькій, гарно обставленій квартирі приємно. Навіть комфортно.

— Як із Петром, стало краще?

— Ми вже дев’ять місяців разом не спимо.

Вона налила мені червоного вина, собі — соку в склянку.

— Іноді я здаюся собі найогиднішою, найпотворнішою жінкою на світі, якої чоловік не торкнеться навіть випадково. Може, я така і є?

— Дурниця, — покрутила вона головою.

— То скажи мені, що маю робити? Ми вже навіть не говоримо нормально між собою.

З Анною можна було говорити й мовчати, мені подобалося і так, і так. Я випила ще склянку вина, у мене поважчали ноги й голова. Я вперше відчула, що мені не хочеться їхати назад. Усвідомлення цього мене засмутило. Анна запропонувала мені або переночувати тут, або відвезти додому. Зрештою ми обидві опинилися в її холодній автівці, закутані в пальта, світло фар падало на блискучий темний асфальт, автівка піднімалася на пагорб за містом. Вона не захотіла зайти, ми помахали одна одній. Вона об’їхала озеро на неосвітленій площі, поблимала дальнім світлом і повернулася додому.

Надворі я ледве не врізалася в Петрів пікап, він вигулькнув із темряви вже просто переді мною. У коридорі валялися його брудні черевики. Він сидів у кухні, зі збайдужілим виразом обличчя, до якого призвичаївся за останні місяці. У квартирі в Анни мій новий макіяж і одяг здавалися природними, але посеред звичайної сільської хати я раптом утратила певність. Пройшлася туди-сюди, сіла й знову підвелася. Погляд Петра все одно відразу зіслизнув кудись. Потім він устав і пішов. Я ще трохи пройшлася кухнею, спочатку хотілося плакати, а потім я розізлилася.

Знайшла його в спальні, на ковдрі розклав газету й навіть не підвів від неї голови. Я лягла на свою половину ліжка вдягненою, як приїхала. Голову сперла на лікоть, від свого волосся ще відчувала запах перукарні й увесь цей чепурний день у місті. Дивилася просто на нього. Довго не витримав. Блиснув на мене очима й нервово закашлявся. Але нічого не сказав.

— Ти це робиш собі сам?

— Що?

— Я запитую, чи ти робиш це собі сам?

Він покрутив головою, ніби не зрозумів. Я не відводила погляд. Запитання все ще висіло в повітрі.

— Ні.

— Тоді хтось тобі це робить?

Він уже не дивився в газету, дивився перед собою, погляд губився десь у темній деревині двох важких сільських шаф навпроти.

— Хто тобі це робить?

— Чого ти дурієш?

— Я її знаю?

— Облиш, Гано.

— Ми ще живемо разом чи просто поруч? Ніби два товариші?

— У мене немає настрою на таку дискусію, я втомлений.

Вранці він прокинувся першим, і, коли я прийшла до кухні, було вже розтоплено, а на столі парував приготовлений сніданок. Він посміхався. Силувався. Ми їли, спочатку мовчки, а потім він почав.

— Пробач, я поводився не найкраще.

Я йому не допомагала, лише слідкувала, як він намагається говорити.

— Я помітив, що в тебе нова зачіска, і новий светр, і… Тобі личило.

— Ти вважаєш, що до перукарки й по магазинах я вирушила задля тебе? Аби сподобатися тобі?

— А що такого, — знизав він плечима, — це ж гарно.

— Це було не через тебе, любий.

— Ні?

— Це було через пана Бертака. І ті цукерки на шафі — теж для нього.

— Он як…

— Ти навіть не намагався сказати, що він запросив нас на святкування.

— Вибач, мабуть, забув.

— Ти нічого мені не говориш. Уже майже не говориш зі мною. Ніби я шафа чи комод.

Доїдали ми знову мовчки, він лише кілька разів голосно позіхнув. Хотів видаватися занепокоєним, але обличчя його мало радше комічний вираз. Потім я не витримала.

— Ми останнім часом живемо тут, ніби в психлікарні, тобі не здається?

Він стенув плечима. Не знав, що сказати, чого від мене чекати, був здивованим. Я так його й полишила, пішла до ванної.

Коли я після обіду визирнула за ворота, перед будинком Бертака вже стояли три автівки, четверта саме під’їжджала. Я гукнула на кухню до Петра. Натягла на себе в спальні обновки й светрик від Анни. Зверху Петрів ватник із гачка біля дверей, цукерки під руку, і ми вирушили через площу.

У якусь хвилину сонце стояло над горизонтом так, що все золоте світло лилося крізь вікно до маленької кухні, наповненої людьми. Воно визолотило образи на стіні, розмальовані горнятка й тарілки на поличці, добре обличчя пана Бертака і його пухкенької доньки у фартуху, пані років п’ятдесяти з рожевими щічками, яка зносила нам до столу все можливе, варила каву й до всіх посміхалася. Ми тулилися на довгій кутовій лаві вздовж столу, з одного боку я торкалася Петра, з іншого сиділа стара пані Згоркова. Там і тут бігали діти, онуки Бертака, Згорки, Тушла. У мисці —пироги з цукром, тістечка з кондитерської «Біля монастиря» у Будєйовіце, а під кришкою від каструлі — купа відбивних. Увечері пан Тушл узяв до рук баян. Старий інструмент пам’ятав і кращі часи цього села. Я дивилася на обличчя довкола. Пара останніх мешканців. Що стоїть за їх посмішками й сміхом? Прихований смуток. Лоби пітніли, обличчя рожевішали, у кухні було тепло, а пан Бертак приніс свою гордість. Останніх кілька пляшок домашньої грушівки. Три гарні крислаті груші в його садку за хатою із сумом чекали на нову весну. Як і ми всі, хто проживав тут рік за роком лише з ласки. Ми всі почаркувалися горілкою над столом, повним наїдків. Останнє свято на «Титаніку».

— Дядьку, розкажіть тепер нарешті Ганці, що сталося з пивницею й із вашим батьком, — озвався Петр, що обіймав мене за плечі.

— Якщо їхати новою трасою на Тин і повернути ліворуч нагору, то приїдете до костелу святого Прокопа. Там лежить мій тато, його тато й брати… Довкола вже тільки розплановані ділянки землі, але ще кілька років тому там теж було село…

Обличчя пана Бертака було рожевим від тепла печі, горілки й розчулення. Ми принишкли, щойно він почав говорити. Усі, звісно, пам’ятали це село, але те, що він почав розповідати, ніби для чужих, справляло дивно сумне й неправдоподібне враження.

— Старою дорогою в напрямку Темеліна, на закруті за школою, під номером сімнадцять був маєток, до якого належала й пивниця, яку, за ім’ям господарів, називали «У Новачеків».

Пан Бертак стояв посеред кухні, маленьку чарку закривала його велика груба рука, він тримав її на рівні підборіддя. У цей момент поглянув на мене. Мене кинуло в жар, Петр, притиснений до мене, мав це відчути, а всі інші — побачити відображення цього на моєму обличчі.

— Вечорами там розливали старий Томашек із жінкою, я пам’ятаю його з молодості. Це був прадід Ганки, потім справу перейняв його син. Томашек іще торгував кіньми, й перемовини велися в нього в закладі. Сам він пив дуже рідко, але іншим наливав. Там також грали в карти. І було це жорстко. І мій тато, царство йому небесне, за рік до початку першої війни програв у карти землю.

Із пана Бертака не зводили очей ті, хто цю історію ще не чув, і ті, хто вже знав її напам’ять. Він випив чарку грушівки, очі в нього заблищали.

— Тож сталося так, що батько покинув своє село, знайшов собі мою маму, узяв у придане цей маєток і переїхав сюди. Господарювати він умів, так. Поля біля хати, звісно, було небагато, ґрунт кам’янистий, але він приєднав ще кілька гектарів, і все було добре. І щоб чогось такого не повторилося, його тесть закрив чортові картинки до шухляди столу. На ключ. Пивниці в цьому селі ніколи не було, тож вони жили тут аж до смерті. Тепер тато з мамою поховані в одній могилі неподалік від могили старого Томашека. Так це було, і все це правда…