— Але ж він не твій, він належить дядькові.

— Не турбуйся, сестро.

У мене не було настрою сваритися з ним через дурниці.

— Ти читав той лист, який приніс тато, Гонзо?

— Ні, — сказав він, не повертаючись до мене.

Я обійшла мотоцикл на стійці й подивилася в схилене братове обличчя.

— Тобі байдуже?

— Що саме?

— Що? Кажуть, затоплять півсела. Через греблю. Через атомну електростанцію.

— То через греблю чи все ж через електростанцію?

— Греблю побудують через електростанцію, щоб мати воду для охолодження реактора…

Він кивав із удавано серйозним виразом обличчя, тож я відразу зрозуміла, що він робить із мене дурепу. Я облишила його й пішла жовто-коричневою минулорічною травою до дверей веранди, увійшла в коридор, тихенько шаснула повз кухню, був післяобід і дядько в цей час спав на канапі під вікном, а бабуся була ще в церкві.

Я пробралася у світлицю й увімкнула магнітофон, кнопку VOLUME я повернула так, аби він грав тихіше, і підійшла до вікна, до столу зі стільцем, де я писала й вчилася. Звідти було видно сад і річку, на другому березі були лука й ліс, село там закінчувалося. Я відгорнула тканину, якою було накрито друкарську машинку, і від жаху моя рука з цією ганчіркою так і зависла в просторі. Я набрала повітря й сама не своя від злості вибігла на веранду, а потім сходами вниз.

— Що це має означати? — закричала я на Гонзу, аж він злякався.

Я гепнула його з усієї сили в спину. Він підвівся, а коли повернувся, я ще й дала йому кулаком у живіт. Він звично випнув м’язи, як робив це в шкільному спортзалі. Він любив попишатися ввечері перед сном біцепсами й натренованим животом. Я била його через светр, у мене вже боліли кістки на пальцях, він схопив мене за руки, праву викрутив за спину.

— Чого ти дурієш? — засичав мені у вухо, я пручалася й била його п’ятою по гомілці, йому довелося відіпхнути мене, аби позбутися.

Я впала долонями на траву, і відразу повернулася, аби знову на нього наскочити. Задихавшись від цього бою, ми дивилися одне на одне.

— Що ти зробив, дурню? — вигукнула я.

— Що з тобою, сестро?

— Ти зіпсував мені друкарську машинку!

— Заспокойся. Я тільки покращив її.

— Я хочу, щоб машинка була такою, як раніше, зрозуміло?!

— Не дурій, тепер у тебе нарешті пристойна машинка, із такою з тебе вийде письменниця. Побачиш, як добре тепер писатимуться любовні листи Зденєку…

— Не будь брутальним!

Я повернулася й безпомічно попленталася з двору. Чула за спиною сміх Гонзи і стиха лаялась крізь зуби. Я сіла до столу й дивилася на цей жах. Мою прекрасну бежеву машинку «Consul», яку мені купив дядько Венца у восьмому класі за хороший табель, зусібіч було обклеєно смужкою з чорно-білою рахівницею, а поміж нею виднілися наклейки з марками автівок і моторних мастил, CASTROL, MOGUL, SHELL… Мені хотілося плакати, тож я знову накинула на все це шматок барвистої тканини з підшитими краями, вимкнула магнітофон, а на вулиці вже навіть і не глянула на Гонзу. Я пройшла крізь сад, перелізла через паркан і трохи піднялася схилом до сусідньої хати. Вона стояла вище на пагорбі понад рікою, мала високий фронтон і стріху зі старої черепиці, комин був трохи похилений набік, і з нього йшов дим. Я пошкреблася у вікно, за хвильку завіса відсунулася, й Зденєк махнув мені. Я обійшла дерева в садку й сіла на криницю, на круглому бетоновому покритті було холодно сидіти, полущений блакитний насос теж був холодний. Зденєк з’явився у святковій випрасуваній спецівці, під темно-синьою курткою в нього виднівся светр, а на ногах — робочі черевики, ті кращі, які взував при нагоді.

Ми пройшлися дорогою до села, а потім знову спустилися до ріки й супроти течії йшли, узявшись за руки, до школи. Сьогодні в мене не було для Зденєка жодного видрукованого на сніжно-білому папері листа. Ми сіли на березі й гріли одне одного на сильному вітрі, який ковзав поверхнею Влтави.

— Як мама? — запитала я.

— Сьогодні вона навіть до костелу не пішла, — сказав Зденєк.

Він повернувся до мене, я гладила пальцем його чорні брови, у нього були красиві довгі вії, на білому обличчі вони були особливо помітними, разом зі світло-синіми очима. Я відчувала в роті його язик, на обличчі — холодний кінчик носа, під повіками в мене була темрява з сірими лініями й білими сніжинками, які рухалися тим швидше, чим дужче я заплющувала очі. Маленькі бліді руки, кінчики пальців із рівно підстриженими нігтями, широкі долоні, які повністю не відмивалися від олії й мазуту, гладили мене під светром.

На поверхні ріки пливли ніжно-білі грудочки ядучої піни, яку випустили у Влтаву паперові фабрики десь у Ветржні-у-Крумлова. Потім мій погляд упав на будівлю школи. Я трішки випросталася з обіймів Зденєка.

— Школі вже, мабуть, не дадуть грошей на ремонт, — сказала я в тиші.

— Це не має жодного значення, — стенув плечима Зденєк.

— Оліна казала, що Петр хоче зробити там у них іще одну зустріч, щоб люди прийшли й чітко сказали, що вони проти електростанції.

— Вони будуть просто там, а ми на сім кілометрів далі. Нас це омине, — сказав Зденєк, але голос його раптом став непевним.

— Але якщо це правда, про греблю біля Гнєвковіце, то вода підніметься й сюди…

Він мовчав, ми кидали камінчики в річку, Зденєк стояв просто біля води, вона часом діставала йому до носаків черевиків. На фоні сірої безбарвності неба виділялася чорнота його волосся над блідим чолом. Знову ці відчуття дивної беззахисності, чистоти й солодкого смутку, які він у мене викликав і які мене обеззброювали.

— Наступної суботи будуть танці у Пластовіце, там гратимуть «Паркани», — підкинула я ідею.

Він дивився на воду, блузу від спецівки було застібнуто аж до верху, комір піднято.

— Я подумала, ми можемо сходити…

Я встала й підійшла до нього, щоб принаймні обійняти його, від нього пахло порошком чи якимось дешевим милом, яке давали їм у майстерні.

Я почекала, поки з приймальні пішла остання бабуся, а тоді постукала у двері, з яких злущувався старий кремово-білий лак. Пані лікарка сиділа біля столу й складала картки пацієнтів. До нас у село вона приїжджала зазвичай без сестрички, рукави білого халата було підгорнуто, її худі руки здавалися блідими, нігті нафарбовано яскраво-червоно. Біле волосся, макіяж, вона чудово виглядала, як на сорок два. Це я знала від мами. Вони були однолітками.

Вона повернулася до мене на подертому стільці зі спинкою. Усміхнулася, у тому була якась втома і, можливо, смуток. Медкабінет, зроблений в одній із більших кімнат дому на площі, потребував ремонту ще п’ятнадцять років тому. Кутки задимлені, в одному з них нафтова піч, побитий письмовий стіл, пожовкле м’яке лікарське ліжко й одна скляна шафка для ліків. Оце й усе в цій убогій кімнатці з сіро-синім лінолеумом, вибляклим і місцями подертим. І ось лікарка світилася в цій бідності, вона поклала ногу на ногу, запалила цигарку, довго затягувалася і, закинувши голову, видихнула дим догори.

— Як життя, Ганко? — усміхнулася вона.

Я стенула плечима. Крони горобини на площі під вікном хилитав вітер, він бився у віконниці, грався із заіржавілою ринвою. Я почала від мами і її діабету, а завершила Зденєком, а потім уже не знала, що далі, вітер на вулиці гримів уголос, ніби орган у костелі, стріха дзеленчала, і внизу, у проїзді, билися незамкнені ворота.

— Ти не повинна червоніти, правда ж? — промовила вона, і я ще більше відчула кров на щоках, і тут, на щастя, задзвонив телефон.

— Лікарка Брейхова, — сказала вона в апарат своїм оксамитовим голосом, який мені подобалося слухати.

Вона записувала замовлення пацієнтів у великий шкільний зошит із подертим корінцем. Мені здавалося, що вона все робить так доладно й правильно, що краще просто й бути не може. Вона поклала слухавку, згорнула зошит і поглянула на мене.

— То на чому ми зупинилися? А, той твій Зденєк. Це називається фімоз, цим уже давно мав би зайнятися той лікар, що був тут до мене. Але тепер це вже не має значення.