Від сходу до заходу сонця леопард, який жив наприкінці XII століття, бачив дерев'яні дошки, залізне пруття, чоловіків і жінок, які невпинно снували перед ним, масивний мур і, можливо, кам'яний жолоб з опалим листям. Він не знав, не міг знати, що в ньому живе потяг до любові і жагуче бажання шматувати жертву, і жадоба вітру, який доносить оленячий дух. Та щось у ньому задихалося й протестувало, і господь сказав йому вві сні: ти живеш і помреш у цій в'язниці заради того, аби відома мені людина подивилася на тебе певну кількість разів, і запам'ятала, і відтворила тебе, твій символ у поемі, яка займе своє місце в світовій історії. Ти потерпаєш у неволі, щоб зробитися словом у поемі. Господь уві сні просвітив хижого звіра, й той усе зрозумів і прийняв своє призначення; та коли прокинувся, в ньому була лише похмура покора, мужнє невідання, бо машина світу надто складна для тваринного розуму.

Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті хто він є і благословив свої скорботи. Легенда гласить, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби одержав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму.

Пам'ять ніколи не зраджувала його. Враження наринали, миттєві й живі: кіновар гончара, небесне склепіння, всіяне зорями, які до того ж були богами, місяць, з якого впав лев, гладка поверхня мармуру під неквапними чутливими пальцями, смак веприни, в яке любив вганяти білі гострі зуби, якесь фінікійське слово, чорна тінь від списа на жовтому піску, близькість моря або жінок, терпке, густе, наче мед, вино, — могли повністю заполонити його душу. Він знав почуття страху, але гнів і мужність теж, і якось він першим видерся на ворожий мур. Жадібний, цікавий, несподіваний, він знав лиш один закон — власну втіху, задовольнивши яку, одразу байдужів; він побував у різних краях, бачив береги різних морів, і міста, і людей, і палаци. На велелюдних базарах чи в узніжжі гори, вершина якої танула в високості — там, певно, жили сатири — він слухав хитромудрі оповіді, які сприймав за чисту монету, не розпитуючи, правда це чи вигадка.

Поступово чудовий світ відцурався його; невблаганна хмара стерла лінії його руки, зорі згасли вночі, земля хиталася під ногами. Все віддалялося й тума ніло. Бачачи, що сліпне, він закричав; в ті часи ще не знали стоїчної сором'язко сті, і Гектор міг спокійно втекти. «Я вже ніколи не побачу, — сяйнула думка, — ні сповненого міфічного жаху неба, ні свого зміненого плином років обличчя». Дні й ночі линули над розпачем його плоті, та якось уранці він прокинувся, обвів очима — вже без подиву — розпливчасті предмети довкола, і підсвідоме, як людина, яка впізнає якусь мелодію чи голос, відчув, що все це колись уже було з ним, і сприйняв це з острахом, але й з радістю, надією та цікавістю. І поринув у свою пам'ять, яку вважав безмежною, і видобув з її безодні забутий спомин, який сяйнув монетою під дощем, можливо тому, що приходив до цього хіба уві сні. Спомин був такий. Якийсь хлопець скривдив його, і він поскаржився батько ві. Той дав йому вибалакатися, вдаючи, буцімто не чує або не розуміє його, а тоді зняв зі стіни сповнений загадкової влади бронзовий кинджал, про який потай мріяв. Він тримав його в руках і несподіванка володіння ним витіснила образу, проте батько мовив: нехай усі знають, що ти мужчина, і в голосі його був наказ. Ніч укрила дороги; стискаючи кинджал, в якому він відчував таємни чу силу, він спустився крутосхилом, на якому стояв їхній дім, і побіг до моря, уявляючи себе Аяксом та Персеєм, розтинаючи солонкувату тишу. То було саме те, що він шукав, — присмак тієї миті; все інше його не обходило—ганебність поєдинку, безглузда бійка, повернення із закривавленим кинджалом.

Той спомин викликав інший, де також була ніч і неминуча пригода. Жінка, перша з уготованих йому богами, чекала на нього в пітьмі підземелля, він шукав її в схожих на кам'яні сіті галереях і спусках, що занурювались у морок. Чому виникали саме ці спомини, позбавлені гіркоти, немов просте передчуття цього дня?

На превеликий свій подив він зрозумів. У тій ночі, в яку занурювалися тепер його смертні очі, на нього теж чекали любов та небезпека, Арей і Афродіта, бо вже вгадувався, вже підступав до нього звідусіль гомін слави й гекзаметрів, крики людей, які боронили храм, що його не врятують боги, і рипіння чорних кораблів, що шукали в морі омріяний острів, і гул «Одіссеї» та «Іліади» — йому судилося їх оспівати й закарбувати в людській пам'яті. Ми знаємо про це, але не знаємо його почувань, коли він сходив в остаточний морок.

Іслам стверджує, що в неминучий день Страшного суду кожен, хто вб'є образ живої істоти, воскресне зі своїми діяннями, і йому звелять оживити її, і він не зможе, і горітиме разом з нею у вічному вогні. Хлопчиком я спізнав жах такого спектрального подвоєння або помноження дійсності, коли стояв перед великими дзеркалами. Вони непохибно й невтомно переслідували мої рухи, їхня космічна пантоміма після смеркання ставала надприродною. Я благав бога й свого ангела-заступника, щоб мені не снилися дзеркала. Я занепокоєно спостерігав за ними. Іноді боявся, що вони почнуть різнитися від дійсності, часом мене лякало, що лихі пригоди спотворять у них моє обличчя. Тепер я впевнився, що цей страх знову якимсь дивом існує в світі. Істина досить проста і невтішна.

Близько 1927 року я познайомився з однією похмурою дівчиною; спершу по телефону (Хуліа з'явилася як голос без імені та подоби), потім надвечір ми зустрілися на вулиці. У неї були великі стривожені очі, чорне гладке волосся, тендітна постать.

Вона була онукою й правнучкою федералістів, а мої предки належали до унітаріїв', і ця давня незлагода нашої крові стала для нас сполучною ланкою, спільним надбанням вітчизни. Хуліа жила з батьками у великому будинку з високими стелями, облупленому й занедбаному, що свідчило про достойну бідність господарів. Надвечір — лічені рази ввечері — ми прогулювалися кварталом Бальванера, де вона мешкала. Доходили до залізниці, а одного разу вулицею Сарм'єнто дісталися колишнього Сторічного парку. Ми не були закохані й не вдавали їх із себе: я вгадував у ній силу, далеку від еротики, і побоювався її. Стало банальним звіряти жінкам справжні або вигадані події дитинства. Якось я розповів їй про дзеркала, то було 1928 року, галюцинація ж розквітла 1931. Нещодавно я дізнався, що Хуліа збожеволіла, і дзеркала в її спальні запнуті, бо вона бачить у них моє відображення, яке витіснило її власне; і тремтить, і мовчить, і запевняє, що я якимсь дивом переслідую її.

Згубна послужливість моєї подоби, однієї з моїх колишніх подоб. Через таку огидну здатність мого обличчя і я повинен викликати огиду, та мене вже це не обходить.

Цю історію я почув у Техасі, але сталася вона в іншому штаті. В ній лише один герой, якщо не брати до уваги, що в кожній історії тисячі героїв, видимих і невидимих, живих і мертвих. Його звали, здається, Фред Мардок. Довготеле сий, як то американці, ні білявий, ні чорнявий, мовчазний, з профілем, наче витесаним сокирою. Нічого в ньому виняткового, навіть позірного, що властиве молодим людям. Поштивий від природи, він ревно вірив книгам і тим, хто їх

'Федералісти та унітарії—два політичні угруповання в Аргентіні 20-х років XIX століття.