Окрім того, голки провокують іще одну небезпеку, їхнє перебування на дереві збільшує площу, що піддається вітровим навантаженням, а тому під час зимової негоди смереки легко ламаються. Від цього їх уберігає тільки неймовірно повільний ріст. Багатовікові дерева часто бувають десять метрів заввишки, а статистично небезпека посутньо зростає тільки від двадцяти п’яти метрів.

З давніх-давен у наших широтах існували переважно букові правікові ліси, а ті фактично не пропускали до землі світла. До цього підлаштувався тис ягідний, який є втіленням скромності й терпіння. Йому відомо, що букам ніколи не буває достатньо води, тому він спеціалізується на нижніх ярусах лісу. Він росте тут за допомогою тих трьох залишкових відсотків світла, що його крізь своє листя пропускають буки. Щоправда, часто минає ціле століття, поки за таких умов тис виростає на багато метрів угору і досягає статевої зрілості. А за цей час із ним може багато чого трапитися: рослиноїдні обгризуть його, відкинувши на десятиліття назад, або, що ще гірше, загиблий бук повністю вирве його з коренем. Однак міцне дерево подбало про все заздалегідь. Із самого початку воно вкладає значно більше енергії в розбудову кореневої системи, ніж інші види. Тут зберігаються поживні речовини, і якщо на поверхні з ним трапляється якесь нещастя, воно знову натхненно росте догори. У процесі часто утворюється багато стовбурів, що пізніше, в старшому віці, знову можуть зростися. Це надає дереву зморшкуватого вигляду. А яким старим буває тис! Зі своїм тисячолітнім віком він переживає більшість великих конкурентів, а відтак із плином багатьох століть, коли чергове старе дерево віддає дух, тис знову стоїть на осонні. Проте все одно тиси не бувають вищими за двадцять метрів — адже вони скромні й не прагнуть висот.

Граб звичайний, або білий бук (споріднений з березами, а не з буками, як можна припустити з його назви), намагається наслідувати тис, але не є таким скромним і потребує трохи більше світла. Він хоч і виживає посеред буків, одначе ніколи не виростає до розмірів великого дерева. Проте він і так зрідка досягає більше ніж 20-метрової висоти — і то тільки біля таких сонцелюбних видів, як дуб. Тут граб може вільно розвиватися й, оскільки він не становить жодної небезпеки принаймні для великих дубів, місця вистачає для обидвох видів. Але часто до їхнього товариства приєднується бук, який забирає місце в обох і переростає дуб. Граби виграють тим, що нарівні з великою кількістю тіні вони витримують іще й велику посуху та спеку — тоді буки здають позиції, а граби дістають шанс принаймні на сухих південних схилах.

Болотні ґрунти, застояла, бідна на кисень вода — коріння більшості видів дерев такого не витримує і вмирає. Зазначену ситуацію маємо біля витоків джерел або вздовж річкових заплав, що перебувають у районі затоплення й знову і знову опиняються під водою. Якщо буковий горішок заблукає і проросте там, то спершу з нього може вирости цілком імпозантне дерево. Проте одного разу під час літнього буревію бук просто перекинеться, бо його зігнилі корені не забезпечать належної опори. Схожі труднощі виникають і в смерек, сосен, грабів та беріз, якщо їхній стовбур певний час стоїть у застояній, гнилій воді. Зовсім протилежне відбувається з вільхами. З їхньою тридцятиметровою максимальною висотою вони хоча й не здатні перевищити своїх конкурентів, але прекрасно ростуть у непопулярному болотному ґрунті. Їхня таємниця криється у внутрішніх вентиляційних каналах, які розміщені в кореневій системі. У такий спосіб кисень транспортується навіть до найменших кінчиків — подібно до пірнальників, що через шланг сполучені з поверхнею. Крім того, у нижній частині стовбура в них розташовані коруваті комірки, що уможливлюють надходження повітря. І тільки якщо вода тривалий час перекриває ці дихальні отвори, вільха ослаблюється настільки, що її коріння стає жертвою агресивних грибів.

Власне кажучи, а що таке дерево? Словник «Дуден» трактує його як деревну рослину зі стовбуром, з якого ростуть гілки. Головний пагін мусить домінувати й постійно рости все далі догори, інакше таку рослину зараховують до кущів, що мають багато стовбурців чи то пак гілок зі спільного кореневища. Проте що робити з висотою? Особисто в мене завжди виникають проблеми, коли я переглядаю доповіді про ліси середземноморського регіону, що видаються мені скупченням кущів. Дерева — це ж величні істоти, під їхніми кронами ми маємо такий вигляд наче в траві мурашки. Але під час подорожей до Лапландії я наткнувся на цілком інших представників — серед них почуваєшся ніби Гуллівер у Ліліпутії. Це карликові дерева тундри, що їх мандрівник може взагалі не зауважити і затоптати. Деколи й за сотню років вони не виростають вище від двадцяти сантиметрів. Наука не визнає їх за дерева — так само як і березу низьку, що вже почасти видно з її назви. Однак навіть цей кущ утворює стовбурець заввишки до трьох метрів, щоправда, здебільшого він таки не підіймається вище від рівня очей, а тому, очевидно, його не сприймають серйозно. Утім, якщо всіх міряти однією міркою, то маленький бук чи горобину деревами вважати теж не можна. Крім того, великі ссавці — як-от сарни та олені — обгризають їх настільки, що вони на десятиліття зупиняються в рості й перебувають у формі куща з багатьма пагонами заввишки до п’ятдесяти сантиметрів.

А якщо дерево зрубують? Тоді воно мертве? Що відбувається з уже згаданим багатовіковим пнем, якого товариші до сьогодні тримають живим? Чи це дерево, а якщо ні — то що ж тоді? Ще більше все ускладнюється у випадку, коли з такого пня виростає новий стовбур. У багатьох лісах це навіть діє як правило, адже кілька століть тому вуглярі вирубували та використовували як деревне вугілля саме дібров. А з пнів виростали нові стовбури, що стали основою для багатьох сьогоднішніх дібров. З таких низькостовбурних лісів насамперед походять дубові та грабові гаї. А в них зрубування і стан спокою повторювалися в ритмі кількох десятиліть, тому ці дерева ніколи не мали змоги вирости й стати великими. Так траплялося через бідність тодішнього населення, що довше чекати на нові дрова просто не могло. Такі релікти під час лісової прогулянки ви розпізнаєте по багатьох (подібних на кущ) стовбурах або по товстих вузлах коло підніжжя стовбура, розростання яких забезпечило регулярне зрізання дерева.

То ці стовбури — молоді дерева чи тисячолітні старці? Над цим питанням замислились і науковці, котрі, наприклад, досліджували прадавні смереки в шведській провінції Даларна. Найстаріша з них утворила низький чагарник, що наче килим облямував кожен стовбурець. Усе разом належало до одного дерева, а його корені обстежили за радіовуглецевим методом 14С. Радіоактивний ізотоп вуглецю 14С постійно утворюється в атмосфері, а відтак знову повільно розпадається. Тому співвідношення до решти вуглецю завжди залишається тим самим. Усередині неактивної біомаси, наприклад, дерева, розпад безперервно триває далі, хоч нові радіоактивні ізотопи вуглецю всередину не потрапляють. Чим менша їхня частка, тим старішою є матерія. Обстеження смереки показало майже неймовірний вік — 9550 років. Окремі пагони були молодшими, але ці нові відростки останніх століть оцінювали не як окремі дерева, а як частину цілого^{22}. І я теж вважаю це правильним! Адже корінь точно відігравав вагомішу роль, аніж наземний пагін. Зрештою, саме коріння піклувалося про виживання організму, витримувало потужні кліматичні зміни й випускало все нові стовбури. У ньому зберігався досвід тисячоліть, що уможливив виживання дерева аж до сьогодні. Зовсім мимохіть смерека викинула за борт безліч інших наукових думок. По-перше, доти ніхто не знав, що ці хвойні дерева бувають старшими за п’ятсот років, по-друге, існувало припущення, що смереки опинилися в цій частині Швеції тільки дві тисячі років тому після відступу льодовика. Для мене ця незначна маленька рослина є ще одним символом того, як обмаль ми розуміємо ліси та дерева і як багато чудес там ще можна відкрити.