Для струмочків ліс пропонує подібний сервіс, що тут є навіть важливішим. Позаяк на відміну від джерела, що має постійний доступ до підживлення, на воду дужче впливають температурні перепади. Одначе, скажімо, личинки саламандр, які чекають тут, подібно до пуголовків, на життя за межами струмка, вважають так само, як і струмкові равлики: потрібна прохолода, щоб з води не виходив кисень. Але якщо все замерзне, то гине й потомство саламандр. Добре, що побіжно дерева розв’язують і цю проблему. Узимку, коли майже не гріє сонце, голе гілля пропускає багато тепла. Рух води понад паліччям та камінням також запобігає швидкому замороженню. А якщо наприкінці весни зі збільшенням висоти Сонця стає значно тепліше, то, випускаючи листя, листяні дерева опускають свої запони й затінюють проточні води. І тільки восени, коли температура знижується, небо над струмком відкривається знову, адже все листя вже скинуто додолу. Струмкам під хвойними деревами ведеться суттєво гірше. Узимку тут дуже холодно, вода іноді повністю замерзає, й оскільки навесні вона також дуже повільно розігрівається, то для багатьох організмів це геть непридатне життєве середовище. Проте такі темні, як ніч, долини струмків зрідка трапляються у природі, бо смереки не люблять мочити ноги, а тому тримаються на відстані. Здебільшого такий конфлікт між хвойним лісом і мешканцями струмків зумовлюють штучні насадження.

Значення дерев для струмків не зменшується й після їхньої смерті. Якщо померлий бук падає на русло потічка, то лежить там упродовж десятиліть. Він діє як невеличка гребля й зумовлює утворення мініатюрних застійних водних зон, у яких оселяються види, що не люблять сильної течії. Наприклад, невидимі личинки саламандр. Вони скидаються на маленьких тритонів: мають пучкуваті лопаті зябер, жовту пляму біля основи кінцівок та зовсім скромно забарвлені в темний колір. У холодній лісовій воді вони підстерігають маленьких раків, яких залюбки поглинають. Якість води для цих істот повинна бути бездоганною і навіть про це дбають мертві дерева. У невеличких новоутворених ставках осідають мул та завислі частки, й через сповільнену швидкість потоку бактерії мають більше часу для розщеплення шкідливих речовин. Між іншим, не варто хвилюватись, якщо після заливних дощів утворюється піна. Те, що має вигляд злочину проти довкілля, насправді є наслідком дії гумінових кислот, що сполучаються з повітрям біля невеличких водоспадів. Ці кислоти виникають унаслідок розкладання листя та мертвої деревини і є дуже цінними для екосистеми.

Щоб утворити невеличкі загати, лісу останнім часом усе більше бракує впалих, мертвих стовбурів. Натомість ліс дістає більше «допомоги» від колись винищеного реемігранта — бобра. Дуже сумнівно, чи дерева з цього справді втішені, бо той гризун, що важить до тридцяти кілограмів, серед тварин вважається лісорубом. За ніч він здатен завалити дерево від восьми до десяти сантиметрів у діаметрі, більші екземпляри падають додолу після кількох його робочих змін. Для харчування бобру потрібні гілки. Він складає їх на зиму у величезних кількостях у норах, що за кілька років досягають багатьох метрів ушир. Вони слугують для маскування входів до його будівельної конструкції. Щоб убезпечитися ще краще, ці входи лежать під водою — а тому хижаки не мають до них жодного доступу. І тільки житлова секція розташована на поверхні, відтак суха. Оскільки водне плесо залежно від пори року хитається, багато тварин будують греблі, обертаючи потічки на великі ставки. Як наслідок, відплив води з лісу загальмовується, а в районі загати утворюються великі вологі зони. Вільхи та верби з цього радіють, натомість буки не люблять вологих ніг і вмирають. Але навіть бенефіціари серед дерев не старіють у зоні впливу бобрів, адже є живими запасами харчів.

Таким чином бобри шкодять лісу в своїй зоні впливу, проте через регуляцію водного балансу впливають на нього загалом позитивно. Крім того, вони створюють життєвий простір для видів, що водяться в трохи більших стоячих водах.

Наприкінці розділу ще раз повернімося до джерела води в лісі — дощу. Під час прогулянки лісом він породжує прекрасний настрій, але якщо одяг невдалий, дощ стає дошкульним. Старі листяні ліси пропонують вам у цьому аспекті особливу послугу: короткотерміновий прогноз погоди у вигляді зябликів. Ці іржаво-червоні пташки з сірими голівками зазвичай видають трелі, що своїм ритмом нагадують орнітологам мелодію німецької пісеньки «Чи не я, не я, не я чудовий фельдмаршал». Щоправда, її чути тільки за гарної погоди, бо якщо збирається на дощ, то спів змінюється на голосне «реееч».

Екосистема лісу тонко збалансована. Кожне створіння має там свою нішу та функцію, що робить певний внесок у добробут усіх. Так чи подібно до цього часто описують природу, але, на жаль, це неправильно. Тому що там, надворі, поміж деревами, панує закон сильнішого. Кожен вид прагне вижити, а отже, бере від іншого те, чого потребує. Загалом ніхто там ні на нікого не зважає, а великого колапсу вдається уникнути тільки тому, що існують захисні механізми від зловживань. Останнім гальмівним чинником є власна генетика: хто занадто зажерливий і забагато бере, нічого не даючи натомість, той обкрадає свій власний життєвий фундамент і вмирає. Тому більшість видів розвинули вроджену поведінку, що захищає ліс від хижої експлуатації. З таким зразковим прикладом ми вже ознайомилися. Це сойка, яка хоча й поїдає жолуді та букові горішки, але часто закопує їх у землю. У такий спосіб вона дбає про те, щоб кількість дерев збільшувалася ще інтенсивніше.

Коли ви йдете крізь високий, темний ліс, то потрапляєте у великий магазин. Він переповнений всілякими смакотами, принаймні на думку тварин, грибів і бактерій. Одне-єдине дерево містить мільйони калорій у вигляді цукру, целюлози, лігніну та інших вуглеводів. А крім цього ще й воду та рідкісні мінерали. Я сказав супермаркет? Краще годиться поняття «сейфа», адже тут ні в якому разі не дозволено самообслуговування. Двері замкнено на засув, кора непроникна, а тому потрібна винахідливість, щоб добутися до солодких скарбів. Хіба що це дятел. Завдяки спеціальним чином прикріпленому дзьобу та здатним до амортизації м’язам голови він може довбати дерево без жодного головного болю. Навесні, коли вода прибуває в дерево та із запасами смачних речовин підіймається до бруньок, птахи видзьобують у тонких стовбурах чи гілках невеличкі дірочки. Це скидається на пунктирну лінію, і з цих ран дерево кривавить. Кров у дерева не має драматичного вигляду, а подібна до води. Та все ж втрата цієї тілесної рідини для дерева так само невигідна, як і для нас, людей. На цю рідину чекали дятли й тепер беруться її злизувати. Загалом дерево спроможне мало-помалу це подолати, якщо дятел не знахабніє і не видовбає забагато таких ран, так званих «дятлових надрізів». Із часом вони загоюються і стають схожі на шрамування.

Попелиці набагато лінивіші, ніж дятли. Замість старанно літати й то тут, то там видзьобувати дірочки, вони просто присмоктуються своїми хоботками до прожилок на листі та голках. А тоді напувають себе так, як не здатні інші тварини. Деревна кров проходить крізь усе тіло маленьких комах, що відразу ж знову випускають її у формі великих крапель. Попелиці змушені так багато пити, бо сік містить обмаль білка — поживної речовини, без якої ріст і розмноження були б неможливими. Тварини відфільтровують рідину в пошуках цієї дефіцитної речовини, а більшість вуглеводів, передовсім цукор, не використовуючи, знову виділяють. Не дивина, що під заселеними попелицями деревами буває липкий дощ. Можливо, ви колись також це пережили, якщо паркували автомобіль під ураженим хворобою кленом, а відтак заставали цілком брудні шибки. Кожен вид дерева має власних паразитів, що спеціалізуються саме на них. Чи це ялиці (попелиця ялицева голкова), смереки (попелиця смерекова трубчаста), дуби (філоксера дубова звичайна) чи буки (букова мохната попелиця) — усі висмоктують і випорожнюються. Й оскільки екологічна ніша листя вже заповнена, існують інші види, що клопітливо гризуть товсту кору, воліючи потрапити до сокопроводів під нею. Такі корові попелиці, як, наприклад, повстяр буковий, покривають цілі стовбури своїм сріблясто-білим бавовняним воском. Для дерев це те саме, що й короста для нас: виникають мокрі рани, що майже не загоюються та призводять до утворення шершавої, повністю вкритої струпами кори. Деколи сюди проникають ще й гриби та бактерії і додатково послаблюють дерево аж так сильно, що воно вмирає. Тому й не дивно, що за допомогою продукування захисних речовин воно намагається боротися проти своїх мучителів. Якщо ж хвороба затягується, то допомагає утворення товстого зовнішнього шару, через який попелиці врешті-решт відступають. Опісля, принаймні на кілька років, дерево захищене від чергових нападів. Можливе зараження є тут не єдиною проблемою. Своїм апетитом попелиці зумовлюють гігантські втрати поживних речовин. На квадратному кілометрі лісу маленькі кати зціджують з дерев багато сотень тонн чистого цукру — цукру, якого потім не вистарчає для росту й запасів на наступний рік.