На завезених північноамериканських псевдотсугах з їхньою грубою структурою кори видно схожу картину. Водночас їхнє коріння є набагато чутливішим. У моєму лісництві я вже двічі бачив, як вмирало не тільки уражене дерево, а й та сама доля після удару блискавки спіткала ще й десять інших побратимів у радіусі п’ятнадцяти метрів. Очевидно, під землею вони сполучалися з жертвою грози і в тій ситуації отримували від побратима не цукровий сироп, а смертельний заряд енергії.

Під час грози з потужними розрядами трапитися може ще й інше: спалахує вогонь. Одного разу я пережив це посеред ночі, коли в ліс нашої громади приїхала пожежна частина, щоб загасити невеличку пожежу. Біда заскочила стару пустотілу смереку, всередині якої полум’я було захищене від заливного дощу і в трухлявій деревині звивалося догори. Усе загасили швидко, але й без допомоги пожежників не трапилося б нічого страшного. Навколо ліс змок до рубця, а тому було вкрай малоймовірно, що вогонь перекинеться на інші дерева. У наших місцевих лісах пожежі не передбачені природою. Листяні дерева, що колись посідали тут панівне становище, підпалити дуже важко, адже їхня деревина не містить смоли й ефірних олій. Таким чином, жоден вид дерев не розвинув механізму, що реагував би на спеку. А те, що таке існує, засвідчують коркові дуби в Португалії чи Іспанії. Товста кора захищає їх від спеки низового вогню й відтак дає нагоду схованим під нею брунькам знову пустити паростки.

У наших широтах жертвами полум’я можуть стати тільки однотипні плантації смерек та сосен з їхньою глицевою підстилкою, що влітку суха, наче тріска. Однак навіщо хвойні дерева загалом відкладають так багато займистих субстанцій у кору та глицю? Якщо в їхній природній зоні поширення трапляється багато пожеж, то вони не мусили б бути легкозаймистими. Крім того, не можна було б досягти такого поважного віку, як у шведських смерек у Даларні, що мають аж понад вісім тисяч років, якби щонайбільше кожні двісті років їх змітала з лиця землі пожежа. Думаю, що вже протягом тисячоліть за такі знищення лісу відповідають необачні люди, що ненавмисно, приміром через непогашене багаття для приготування їжі, поширюють вогонь. Поодинокі удари блискавки, що насправді розпалювали тільки невеличкі, місцеві пожежі, були настільки рідкісними, що європейські дерева до них не пристосувалися. Під час новин про лісові пожежі зверніть увагу на їхніх призвідців: у цьому контексті здебільшого розшукують винуватців людей.

Менш небезпечним, але значно боліснішим є явище, про котре я і сам тривалий час нічого не знав. Наш лісничий будинок розташовано на гірському кряжі на висоті майже п’ятсот метрів, і глибоко врізані струмки навколо нього не завдають лісові ніякої шкоди, а навпаки, допомагають йому. Проте це абсолютно не стосується великих річок. Регулярно вони виходять з берегів, а тому поблизу них утворилися дуже особливі екосистеми — тугайові ліси. Які види дерев здатні там поселитися, залежить від виду та частотності паводків. Якщо розлиття має бистру течію й щорічно затримується на багато місяців, то краєвид створюють верби й тополі. Вони витримують довге перебування у воді. Такі умови часто бувають поблизу річок, відтак тут виникають ці зелені острівці з м’якою деревиною. Трохи далі та здебільшого на кілька метрів вище водопілля трапляється рідше, й коли навесні, щойно розтане сніг, воно все-таки туди доходить, то утворюються великі озера, в яких вода вже тече повільно. Перше ніж зазеленіє листя, вона вже переважно спадає — у таких умовах найкраще живеться дубам та в’язам. Вони належать до видів із твердою деревиною, екосистеми, що, на відміну від верб і тополь, дуже чутливо реагує на літні повені. Тоді ці завжди міцні дерева можуть загинути, бо задихається їхнє коріння.

Утім, справжнього болю річка завдає їм інколи взимку. Під час екскурсії крізь ліс із твердими видами деревини в середній частині Ельби мені у вічі впала відколена кора на всіх стовбурах дерев. Усі пошкодження були на однаковій висоті — приблизно два метри. Такого я ще ніколи не бачив, а тому ламав собі голову, в чому річ. Щось таке коїлось і з іншими учасниками екскурсії, аж поки співробітник біосферного заповідника не пояснив нам цю загадку: дерева поранив лід. Коли Ельба в особливо холодні зими замерзала, на ній утворювалися товсті крижини. Щойно навесні повітря й вода теплішали, як разом з паводком вони рухалися крізь дуби та в’язи, з гуркотом ударяючись об стовбури. Оскільки рівень води повсюди був однаково високим, ці рани в усіх дерев виявилися на тому самому місці.

Через зміну клімату льодохід на Ельбі коли-небудь залишиться в минулому. Але принаймні старі дерева, що з початку двадцятого століття потерпали від щонайрізноманітніших природних примх, своїми шрамами на стовбурі ще довго нагадуватимуть про ці процеси.

Через мандрівки дерев ліс постійно змінюється. І не тільки ліс, а й уся природа. Саме тому в багатьох випадках невдалими є намагання людини законсервувати певні місцевості. Як бачимо, удаваний стан спокою — це завжди тільки короткий епізод. У лісі ця ілюзія майже ідеальна, бо дерева належать до найповільніших сучасників нашого довкілля, отже, зміни в природних лісах видно тільки через багато людських поколінь. Однією з таких змін є прибуття нових видів. Завдяки попереднім учасникам наукових експедицій, які привозили на свою батьківщину подарунки у вигляді рослин, і ще більше через сучасне лісове господарство у нас із великим розмахом були посаджені види дерев, що самостійно ніколи до наших країв не потрапили б. Такі назви, як «псевдотсуга», «японська модрина» та «ялиця велетенська» не виринають у жодній народній пісні чи вірші, тому що вони ще не вкорінилися в нашій суспільній пам’яті. Ці переселенці в лісі мають особливе становище. На відміну від видів дерев, які мандрують у природний спосіб, ті прийшли до нас без своїх типових екосистем. Імпортовано тільки насіння — як наслідок, більшість грибів та всі комахи залишилися на їхній старій батьківщині. Псевдотсуги та подібні до них змогли тут геть усе почати з нуля. І це має свої переваги. Повністю відсутні хвороби через паразитів — принаймні в перші десятиліття. Порівняно таку саму ситуацію переживають люди в Антарктиці. Повітря там майже стерильне й без пилу — ідеальне місце для алергіків, якби континент не лежав так далеко. Це є велетенський крок уперед, коли дерева з нашою допомогою змінюють континенти. Грибних партнерів для коріння вони знаходять серед видів, котрі не спеціалізуються на конкретних деревах. Аж випромінюючи здоров’я, вони доростають у європейських лісах до могутніх стовбурів, і це все відбувається в дуже короткий проміжок часу. Не дивно, що складається враження, наче вони перевершують місцеві види. Щонайменше так є в деяких місцях їхнього перебування. Види дерев, які мандрують у природний спосіб, можуть осісти тільки там, де вони почуваються цілком комфортно. Пасувати мусить не тільки клімат, а й тип ґрунту та волога, щоб вони змогли пробитися серед попередніх володарів лісу. А в дерев, які в ліс принесли люди, це схоже на гру в рулетку.

Пізньоквітуча черемха — листяне дерево з Північної Америки, що утворює там прекрасні стовбури та найкращу деревину. Звісно, щось таке європейські лісівники прагнули мати й у своїх лісах. Однак через кілька десятиліть прийшло розчарування: на новій батьківщині дерева виростають зігнутими та викривленими і, не досягаючи навіть двадцятиметрової висоти, просто животіють насамперед під соснами Східної та Північної Німеччини. А позбутися рослин, що зазнали немилості, тепер вже також неможливо, бо сарни й олені гидують їхніми гіркими паростками. Натомість тварини охоче поїдають бруньки буків, дубів чи, коли біда, навіть і сосен. У такий спосіб вони звільняють пізньоквітучу черемху від надокучливих дерев-конкурентів, а відтак іммігранти можуть поширюватися все далі. Псевдотсуга так само співає пісню про невідоме майбуття. У деяких місцях через більше ніж сто років із саджанців виросли гідні захоплення гіганти. Натомість інші ліси довелося передчасно повністю зрубувати — як я побачив під час моєї однорічної практики. Лісок із псевдотсугами, яким ще не минуло й сорока років, уже почав відмирати. Науковці довго гадали, у чому ж причина. Це були не гриби, також і комахи тут не приклалися. Зрештою виявилося, що справа в ґрунті, в якому знайдено надмірну кількість марганцю. А його псевдотсуги, очевидно, не переносять. Узагалі, справжніх псевдотсуг тут немає, бо в Європу імпортували різні підвиди з цілком розбіжними властивостями. Псевдотсуга Мензіса з тихоокеанського узбережжя росте тут найкраще. Щоправда, її насіння змішалося з зернятами звичайних псевдотсуг, які ростуть далеко від моря. І, щоб ускладнити все ще дужче, обидва види активно схрещуються та породжують потомство, яке має повністю непередбачувані властивості. На жаль, тільки з сорокарічного віку дерев можна виявити, чи вони почуваються добре. Якщо так, то вони зберігають свої могутні синьо-зелені голки й щільну, непрозору крону. Гібриди, що мають занадто багато генів від звичайної псевдотсуги, засмолюють свій стовбур та обрідно заростають шпильками. Зрештою, це не що інше, як жорстокі корективи природи. Що не пасує генетично, те вибраковується, навіть якщо цей процес затягується на багато десятиліть.