А як щодо безпеки? Хіба ж ми щомісяця не читаємо про загрози, що їх нам несуть старі дерева? Зламані гілки, а то й цілі стовбури, які падають на лісові доріжки, хатинки чи припарковані автомобілі? Звісно, таке може трапитися. Проте небезпека, що походить від лісів господарського призначення, є незрівнянно більшою. Понад дев’яносто відсотків пошкоджень унаслідок буревіїв припадає на хвойні дерева, що ростуть на нестабільних плантаціях і падають уже за поривів вітру швидкістю сто кілометрів за годину. Я не знаю жодного випадку, коли старий листяний гай, який вже давно не використовують з господарською метою, став би жертвою таких погодних умов. Отже, я можу тільки кинути гасло: «Більше влади дикій природі!»

Якщо розглянути спільну історію людини і тварини, то в останні роки вимальовується позитивна картина. Хоча ще й досі існує промислове утримання худоби, досліди над тваринами та інші безцеремонні форми користування, ми таки поступово визнаємо, що в наших братів-тварин також є емоції, а отже, і права. Наприклад, у Німеччині 1990 року набрав чинності закон Цивільного кодексу щодо покращення правового становища тварин (TierVerbG). Його метою є припинити трактування тварин як речей. Тим часом дедалі більше людей відмовляються від споживання м’яса чи свідомо не купують м’ясні продукти, воліючи зменшити муки тварин, яких утримують у промислових масштабах. Я вважаю цей розвиток дуже позитивним, тому що так поступово приходить усвідомлення, що тварини в багатьох сферах відчувають те саме, що й ми. Це стосується не тільки близьких до нас ссавців, а й комах, приміром, осетниць. Науковці в Каліфорнії виявили, що навіть ці мініатюрні тваринки здатні мріяти. Відчувати співчуття до мух? Настільки далеко люди ще не зайшли, а хай якби це сталося, то емоційний шлях до лісів і тоді б не був знайдений. Адже між мухами й деревами лежить для нас розумова перешкода, яку фактично не можна здолати. Великі рослини не мають мозку, здатні тільки дуже повільно рухатися, цікавляться зовсім іншими речима й вікують свій вік з украй повільною швидкістю черепахи. Не дивно, що хоча й кожен школяр знає, що це живі істоти, проте дерева розглядаються як предмети. Коли в каміні весело потріскують дрова, то вогонь поглинає труп якогось бука чи дуба. Або ж папір цієї книжки, яку ви зараз тримаєте в руках: він складається з очищених, колись із цією метою зрубаних (а отже, вбитих) смерек та беріз. Чи це не пересада? Я так не думаю. Адже, якщо поміркувати про все, що ми дізналися з попередніх розділів, то цілком спокійно можна покласти паралелі зі шніцелями та свинями. Ми використовуємо живих істот, яких заради наших цілей убивають — і тут нема що прикрашати. З іншого боку стоїть питання, чи наші дії дійсно ганебні. Зрештою, ми також є частиною природи й так побудовані, що вижити можемо тільки за допомогою органічних субстанцій інших видів. Цю необхідність ми поділяємо з усіма тваринами. Питання тільки в тому, чи ми не послуговуємось екосистемою лісу надмірно й чи ми, подібно до випадку з промисловим утриманням худоби, не завдаємо деревам зайвої шкоди. Тут діє той самий принцип, що і з тваринами: можна спокійно використовувати деревину, але й треба дозволити деревам нормально жити. Це означає, що вони мають задовольняти свої соціальні потреби, жити в справжньому лісовому кліматі з неторканими землями й передавати свої знання наступним поколінням. Принаймні частина дерев мусила б з гідністю доживати до старості й, урешті-решт, помирати природною смертю. Що під час виробництва продуктів здійснює біологічне сільське господарство, те саме втілює в життя вибіркове господарство. У його процесі щільно перемішуються всі види за віком та розміром, отож, молоді дерева й надалі можуть рости під кронами своїх матерів. Тільки де-не-де обережно зрубують стовбури, які коні опісля тягнуть до найближчого шляху. І, щоб не позбавляти прав також і старі дерева, під охороною перебуває від п’яти до десяти відсотків території. Деревину з таких лісів, де справедливо «утримують дерева», можна спокійнісінько використовувати. На жаль, сучасна практика в Центральній Європі на дев’яносто п’ять відсотків має інакший вигляд, в одновидових плантаціях усе частіше застосовують важку техніку. Неспеціалісти часто інтуїтивно краще усвідомлюють потребу у зміні курсу, ніж лісівники. Чимраз частіше вони втручаються в управління громадськими лісами й домагаються від установ вищих стандартів довкілля. Наприклад, «Друзі лісу Кеніґсдорфа» поблизу Кельна в посередницькому процесі між лісничим відомством та міністерством домоглися того, щоб перестали застосовувати важку техніку й не зрубували листяні дерева старшого віку^{57}. Що ж до Швейцарії, то тут ціла держава піклується про гідне життя всього рослинного світу. У Конституції Швейцарії встановлено, що «…контактуючи з тваринами, рослинами й іншими організмами, треба поважати їхню гідність». Отож, приміром, на краю дороги без вагомих причин не дозволено відривати голівки квітів. Хоча така позиція у всьому світі викликала лише хитання головою, але я повністю підтримую знищення моральних кордонів між тваринним і рослинним світом. Якщо відома їхня здатність до вегетації та емоційне життя, а також визнано їхні потреби, то поступово мусить змінюватись і наше ставлення до рослин. Ліси — це аж ніяк не фабрики з виробництва деревини та склади сировинних матеріалів і тільки потім — складні життєві середовища для тисяч видів, як це потрактовує сучасне лісове господарство. Зовсім навпаки. Адже лише тоді, коли вони по-справжньому розвиваються, то особливо добре пропонують функції, які в багатьох законах про ліс юридично визначені стосовно виробництва деревини: захист і відпочинок. Сучасні дискусії між товариствами із захисту довкілля та користувачами лісу, а також перші вдалі результати, як, наприклад, у Кеніґсдорфі, вселяють надію, що в майбутньому таємниче життя лісів і надалі існуватиме й що також і наші нащадки з подивом зможуть гуляти поміж деревами. Це саме те, що є основою такої екосистеми: багатство життя, десятки тисяч видів, які пов’язані, а тому й залежні одні від одних. Наскільки важливим є навіть глобальне сполучення лісів з іншими природними середовищами, почасти видно з невеличкої історії з Японії. Катсугіко Матсунаґа, хімік-дослідник морських глибин з Університету Хоккайдо, виявив, що з опалого листя через струмки та річки в море вимиваються кислоти. Там вони стимулюють ріст планктону, що є першою та найважливішою ланкою харчового ланцюжка. Більше риб завдяки лісам? Науковець стимулював лісонасадження поблизу морського узбережжя, що дійсно спричинило збільшення доходів від риболовлі та вирощування устриць^{58}. Одначе наша турбота про дерева не має базуватися тільки на матеріальному зиску. Там є також невеличкі загадки й дива, які варто зберегти. Під кронами дерев щодня відбуваються драми та зворушливі історії кохання, саме тут перед порогами наших домівок зберігся останній шматок природи, в якому можна відчувати пригоди й виявляти таємниці. І хто знає: можливо, одного дня справді розшифрують мову дерев і ми отримаємо матеріал для подальших неймовірних історій. А доти під час наступної прогулянки лісом просто дайте волю своїй фантазії — у багатьох випадках вона не така вже й далека від реальності!

Те, що я так багато можу писати про дерева, є справжнім подарунком, адже під час досліджень, роздумів, спостережень та аналізу я щодня дізнаюся щось нове. Цей подарунок зробила мені моя дружина Міріам, яка в багатьох розмовах терпляче слухала про нинішній стан досліджень, читала рукопис і пропонувала численні правки. Без мого роботодавця, громади Гюммеля, я не зміг би захищати цей прекрасний старий ліс у моєму лісництві, що крізь нього я охоче мандрую і що є для мене джерелом натхнення. Видавництву «Людвіг» я вдячний за можливість поширити мої думки серед великих читацьких кіл, і не в останню чергу дякую вам, мої читачі та читачки, що ви разом зі мною кинули світло на деякі таємниці дерев — адже тільки той, хто дерева знає, може їх обороняти.