А що тоді? Наскільки високими є шанси лісових дітей вирости коли-небудь по-справжньому й самим завести потомство? Це відносно легко можна вирахувати. У результаті статистичних підрахунків випливає, що кожне дерево дає життя одному нащадкові, що коли-небудь посяде його місце. Та поки цього не сталося, насіння хоча й проростає, а молоді паростки існують у тіні кілька років або навіть десятиріч, проте в якийсь момент життєві сили їх полишають. Вони ж бо не єдині. Представники десятків інших поколінь так само ростуть біля ніг своєї матері, а тому поступово більшість із них один по одному здається й знову перетворюється на гумус. Зрештою, тільки поодинокі щасливчики, яких порив вітру чи тварина переправили на вільні ділянки лісової землі, можуть там без перешкод прорости та вирости.

Повернімося до шансів. Один бук виробляє кожні п’ять років щонайменше 30 000 букових горішків (останнім часом через зміну клімату навіть кожні два-три роки, проте це залишмо поза увагою). У віці від вісімдесяти до ста п’ятдесяти років залежно від того, скільки світла доходить до його місця розташування, бук досягає статевої зрілості. Отож, перед досягненням свого найстаршого віку — чотирьохсот років — бук устигає запліднитися щонайменше шістдесят разів й утворити загалом приблизно 1,8 мільйона букових горішків. З них усіх тільки один горішок стане дорослим деревом — для лісових умов навіть це вже є зовсім непоганим відсотком попадання, подібним до нагоди дістати в лотереї шістку. Всіх інших, сповнених надій ембріонів або з’їдять тварини, або ж перетворять на гумус гриби та бактерії. Порахуймо за тією самою схемою, скільки шансів діти дерев мають за несприятливих умов, наприклад, у випадку з тополями. Материнські дерева виробляють до 26 мільйонів насінин — щорічно^{8}. Як охоче ці малята помінялися б долею з нащадками буків! Адже, перше ніж старі тополі йдуть на спочинок, вони утворюють понад мільярд насінин, що разом з пухом повітряною поштою переносяться на нові місцевості. Та й навіть тут, чисто статистично, може бути тільки один-єдиний переможець.

Наскільки повільно ростуть дерева, тривалий час не знав навіть я. У моєму лісництві ростуть молоді буки заввишки від одного до двох метрів. Раніше я б сказав, що їм приблизно по десять років. Проте, зацікавившись таємницями дерев за межами мого лісництва, я глянув на них уважніше. Вік молодих буків можна легко полічити за допомогою невеличких вузликів на гілках. Ці вузлики є мініатюрними потовщеннями, що скидаються на жмуток найтонших зморщок. Вони утворюються щороку під бруньками, й коли останні наступної весни пускають паростки, а гілка подовжується, то ці вузлики на ній залишаються. Рік за роком те саме повторюється, тож кількість вузликів відповідає віку дерева. Коли ж гілка грубішає до трьох міліметрів, то вузлики зникають у корі, що починає вкривати гілля.

Оглянувши молоді буки, я виявив, що навіть одна-єдина 20-сантиметрова гілка мала двадцять п’ять таких ущільнень. На стовбурцеві завтовшки в один сантиметр не було жодних інших ознак старості, проте коли я обережно, по гілках, вирахував загальний вік дерева, то зрозумів, що цьому деревцеві мало б бути вже щонайменше вісімдесят років, а може, навіть і більше. Аж поки я не заглибився у вивчення правікових лісів, мені це здавалося просто неймовірним. Відтоді я знаю: це цілком нормально. Маленькі дерева залюбки росли б швидко, кожного сезону збільшуючи свій ріст на півметра. Утім, їхні матері, на жаль, проти. Своїми велетенськими кронами вони вкривають усе потомство й разом з іншими дорослими деревами утворюють над лісом щільний дах. А той дозволяє проникнути до землі, а отже, й до листя їхніх дітей, тільки трьом відсоткам сонячного світла. Три відсотки — це практично нічого. З такою кількістю світла якраз щастить у процесі фотосинтезу виробити стільки речовин, скільки необхідно для виживання власного тіла. Повноцінний ріст угору чи грубий стовбур на порядку денному не стоять узагалі. Повстати проти цього суворого виховання неможливо, тому що в молодих дерев не досить енергії. Виховання? Так, тут дійсно йдеться про педагогічний захід, спрямований виключно на добробут молодняка. До речі, це поняття не вигадане, адже багато поколінь лісничих уживають його на позначення саме цієї ситуації.

Засобом виховання слугує обмеження доступу до світла. Проте з якою метою це обмеження застосовують? Хіба ж батьки не мають хотіти, щоб їхні нащадки якомога хутчіше стали самостійними? Принаймні дерева заперечили б це категорично й віднедавна здобули би ще й підтримку науки. Встановлено, що повільний ріст у молоді роки є передумовою досягнення старого віку. Ми, люди, давно вже втратили бачення того, що насправді є старим, тому що сучасні лісництва спрямовані на досягнення деревами щонайбільше 80—120-річного віку, а відтак посаджені дерева зрубують і використовують. За природних умов такі дерева завтовшки з олівець та заввишки в людський ріст. Через повільне зростання їхні клітини дуже маленькі й містять обмаль кисню. Це робить їх еластичними та стійкими до ламань під час бурі. Ще важливішою є підвищена опірність до грибів, що в твердому стовбурі фактично не здатні розмножуватися. Поранення для таких дерев не мають драматичних наслідків, тому що вони спокійно закривають рани корою, перше ніж починається гниття. Добре виховання є гарантом тривалого життя, але деколи терпіння дітей піддають аж занадто складним випробуванням. «Мої» маленькі буки, що чекають уже щонайменше вісімдесят років, стоять під 200-річними материнськими деревами. Якщо перекласти в масштаби людського життя, то це відповідатиме 40-річному дорослому віку. Можливо, ті карлики проіснують ще два століття, перш ніж їм дадуть зелене світло. Щоправда, їхнє чекання підсолоджується. Через корені матері встановлюють з ними контакт і підживлюють їх цукром та іншими поживними речовинами. Виходить, дітей дерев вигодовують майже грудним молоком.

Чи чекають молоді дерева, а чи, навпаки, планують дуже швидко вирости догори, можете спостерігати й ви самі. Варто лише придивитися до гілочок маленької ялиці білої чи бука. Якщо їхні бокові гілочки суттєво довші, ніж головний вертикальний пагін, то потомство перебуває в режимі очікування. Актуальна кількість світла недостатня, щоб назбирати досить енергії для утворення довшого стовбура, тому малеча намагається якомога ефективніше спіймати ті незначні залишкові промені. З цією метою вони розпросторюють своє віття якомога ширше й утворюють у ньому спеціальні, вельми чутливі й тонкі тіньові листки та голки. У таких дерев часто взагалі немає верхівки, й вони мають вигляд як карликовий бонсай із пласкою кроною.

І ось, нарешті, настає той довгоочікуваний день. Материнське дерево досягло своєї вікової межі або ж захворіло. Можливо, останній двобій відбувається під час однієї з літніх гроз. Під потоками немилосердної зливи трухлявий стовбур не витримує багатотонну крону й з хрускотом розламується навпіл. Коли дерево падає на землю, часто тягне з собою на дно ще й кілька довколишніх сповнених надії саджанців. Решта дитячого садка через новоутворену прогалину дістає стартовий сигнал про те, що тепер вони можуть скільки завгодно здійснювати фотосинтез. Заради цього має змінитись обмін речовин, мають утворитися листки та голки, здатні витримати й переробити більше світла. Цей процес триває від одного до трьох років. Тільки-но він завершується, треба поспішати. Адже вирости прагне весь молодняк і в змаганні беруть участь тільки ті, хто пнеться вгору, наче випущена стріла, — цілеспрямовано та без зайвих слів. А кобольди[3], що вважають, наче встигнуть спершу ще весело закрутитися ліворуч чи праворуч, і тому гайнують багато часу, перше ніж підіймаються вгору, мають зовсім погані карти. Товариші переростають їх, а вони знову опиняються в сутінковому світлі під їхнім верховіттям. Розбіжність полягає ще й в тому, що під листям братів та сестер іще темніше, ніж під кронами матері, позаяк нещодавній дитячий садок споживає більшу частину тьмяного залишкового світла. А тому спізнюхи віддають дух і перетворюються на гумус.