59

«Олд Ленг Сайн». — Обрана мною відома шотландська пісня «Auld Lang Syne» («Старі добрі часи») неочікувано виявилася дуже вдалим прикладом. Річ у тім, що майже скрізь її виконують із помилкою, свого роду мутацією. В наші дні її приспів практично завжди звучить як: «For the sake of auld lang syne» («В ім’я старих добрих часів»), тоді як насправді Бернс писав просто: «For auld lang syne» («За старі добрі часи»). Дарвініст, схильний до ідеї мемів, одразу задумується, чим обумовлений високий показник виживання вставної фрази «the sake of». Пам’ятайте, що ми не шукаємо, яким чином люди могли би виживати краще завдяки співу цієї пісні у зміненій формі. Ми шукаємо, яким чином сама ця зміна змогла би успішно вижити в мемофонді. Зазвичай діти заучують цю пісню не тому, що читають Бернса в оригіналі, а тому, що чують, як її співають навколо напередодні Нового року. Скоріш за все, раніше всі співали правильні слова. Фраза «the sake of» виникла, мабуть, як свого роду рідкісна мутація. Нас цікавить одне: Чому ця рідкісна колись мутація поширилась настільки хитро, що поступово стала в мемофонді нормою?

Думаю, що відповідь на це питання незабаром буде знайдено. Свистячий звук «с» є горезвісно нав’язливим. Церковні хори спеціально навчають вимовляти звуки «с» якомога легше, бо інакше вся церква свистітиме від луни. Іноді бурмотіння священика біля олтаря великого собору може доноситись до задніх рядів лише як окремі повторення «с». Так от, другий приголосний в слові «sake», а саме «к» чується майже так само добре. Уявіть, що дев’ятнадцять людей співають правильно: «For auld lang syne», а одна людина, десь у залі, збивається на помилкове «For the sake of auld lang syne». Якась дитина, яка чує цю пісню вперше, прагне приєднатися до загального хору, але невпевнена у правильних словах. Хоча майже всі співають: «For auld lang syne», свистяче «с» та рубане «к» прокладають свій шлях до вух дитини, і коли приспів звучить знову, вона теж починає співати: «For the sake of auld lang syne». І все, наш мутантний мем знайшов собі нового носія. Якщо поблизу опиняться якісь інші діти або невпевнені у словах дорослі, то до наступного приспіву вони, скоріш за все, теж переключаться на мутантну форму. Не те, щоби ця форма їм «більше подобалась». Вони просто не знають слів і щиро прагнуть їх вивчити. Навіть якщо ті, хто знає краще, обурено ревітимуть на весь голос: «For auld lang syne» (як це роблю я!), так вже сталося, що правильні слова не містять виразних приголосних, а тому мутантну форму, навіть якщо її співають тихо та сором’язливо, почути значно легше.

Аналогічний приклад і з піснею «Rule Britannia» («Прав, Британіє»). Правильно рядок приспіву звучить як: «Brittania, rule the waves» («Британіє, прав хвилями»). Дуже часто, хоча й не завжди, його співають як: «Britannia rules the waves» («Британія править хвилями»). Тут наполегливо свистячому звуку «с» приходить на допомогу додатковий фактор. Можливо, поет (Джеймс Томпсон) мав на увазі наказовий спосіб дієслова (Британіє, виходь і прав хвилями!), а може, й умовний (нехай Британія править хвилями). Але, якщо особливо не задумуватись, цей спосіб легше неправильно сприйняти як дійсний (Британія насправді править хвилями). Тоді мутантний мем переважає первинну форму, яку він поступово витісняє, аж за двома окремими показниками виживання: він звучить більш виразно та простіший для розуміння.

Остаточна перевірка тієї чи іншої гіпотези має бути експериментальною. Можливо, навмисно ввести до мемофонду свистячий мем з дуже низькою частотою, а потім спостерігати за його поширенням завдяки його власним показникам виживання. Що, як хоча б декілька з нас почнуть співати: «God saves our gracious Queen» («Бог береже нашу милостиву королеву»)?

60

«Якщо конкретний мем — це певна наукова ідея, її поширення залежатиме від того, наскільки вона прийнятна для популяції окремих учених; приблизно оцінити її показник виживання можна завдяки підрахункові чисельності посилань на неї в наукових журналах, зроблені в подальші роки». — Мені б дуже не сподобалось, якби це було сприйнято в тому сенсі, що єдиним критерієм для визнання тієї чи іншої наукової ідеї є її «привабливість». Зрештою, одні наукові ідеї є правильними по своїй суті, а інші хибними! Їхню правильність та хибність можна перевірити; їхню логіку можна розібрати критично. Це вам не популярні пісеньки, релігійні вірування чи панківські зачіски. Тим не менш, є така річ, як соціологія, а також наукова логіка. Деякі погані наукові ідеї цілком можуть поширюватися доволі широко, принаймні, протягом певного часу. При цьому деякі хороші ідеї роками лежать незадіяними, поки, нарешті, не привернуть до себе загальну увагу наукової громадськості.

Яскравим прикладом такого забуття, за яким послідувало нестримне поширення, може бути одна з основних ідей цієї книги — гамільтонівська теорія родинного добору. Я подумав, що це була би дуже слушна нагода випробувати ідею вимірювання поширення мему шляхом підрахунку посилань на нього у журналах. У першому виданні цієї книги я візначив: «Дві його публікації 1964 року стали одними з найважливіших для соціальної етології, коли-небудь написаних, і я ніколи не міг зрозуміти, чому етологи так ними нехтують (його ім’я навіть не з’явилося в алфавітному покажчику двох основних підручників з етології, які обидва вийшли у 1970 році). На щастя, останнім часом можна помітити ознаки відродження інтересу до його ідей». Я писав це у 1976-му. Тепер простежмо хід цього мемічного відродження протягом подальшого десятиліття.

«Покажчик посилань у науковій літературі» є доволі дивним виданням, у якому можна подивитися будь-яку опубліковану статтю та побачити в таблиці за конкретний рік кількість подальших публікацій, де вона цитується. Метою цього є допомогти усім цікавим відслідкувати літературу на задану тему. Університетські комітети з призначення на посади взяли собі за звичку використовувати його як грубий, але ефективний (надто грубий та надто ефективний) спосіб порівняння наукових досягнень кандидатів. Підрахунок цитат статей Гамільтона кожного року після 1964-го дозволяє приблизно прослідкувати прогрес його ідей у свідомості біологів (Рис. 1). Чітко помітна їхня початкова незадіяність. Потім, протягом 1970-х, до ідеї родинного добору, схоже, з’являється раптове зростання інтересу. Якщо й є якась точка, де починається тенденція до зростання, то це, здається, між 1973 та 1974 роками. В подальшому зростання набирає хід, аж до свого піку в 1981-му, після якого щорічний рівень цитування нерегулярно коливається на рівні плато.

Рис. 1. Щорічні цитування Гамільтона (1964) в «Покажчику посилань у науковій літературі»

З’явився певний мемічний міф, що зростання інтересу до родинного добору було запущене книгами, виданими в 1975 та 1976 роках. Але цю тезу, схоже, спростовує графік, де зростання помічене 1974-м. Натомість, отримані докази можна використати на підтримку зовсім іншої гіпотези, а саме, що ми маємо справу з однією з тих ідей, що «витали в повітрі», «чий час прийшов». Із цього поглядуу, книги середини сімдесятих могли бути лише симптомами ефекту зграйності, а не основною його причиною.

Рис. 2. Логарифмічне сумарне цитування Гамільтона (1964)

Рис. 3. Логарифмічне сумарне цитування трьох робіт інших учених в порівнянні з «теоретичною» кривою для Гамільтона (деталі пояснюються в тексті)