Це дуже приваблива гіпотеза, бо до неї варто було б дослухатися деяким людям. Людство народжує забагато дітей. Чисельність популяції залежить від чотирьох чинників: народжуваності, смертності, імміграції та еміграції. Якщо йдеться про населення усього світу в цілому, імміграції та еміграції не відбувається, і нам залишаються народжуваність та смертність. Допоки середня кількість дітей, що доживають до репродуктивного віку, на одну пару дорослих становитиме більше двох, чисельність народжених дітей з роками дедалі зростатиме. В кожному поколінні населення, замість того, щоб збільшуватися на певну фіксовану кількість, зростає радше на фіксовану частку чисельності, якої воно вже досягло. Оскільки зростає сама ця частка, зростає й величина приросту. Якщо це триватиме безконтрольно, населення напрочуд швидко досягне астрономічних цифр.

До речі, навіть ті, хто цікавиться проблемою чисельності людства, іноді не усвідомлюють, що її зростання залежить від того, в якому віці й скільки люди народжують дітей. Оскільки чисельність населення має тенденцію зростати на певну частку кожного покоління, отже, якщо збільшити проміжок між поколіннями, вона зростатиме з меншою швидкістю на рік. Банери з написом «Зупинися на двох» цілком можна замінити на «Почни у тридцять»! Але за будь-яких обставин прискорені темпи зростання заведуть людство у серйозну халепу.

Нам усім, мабуть, потрапляли на очі приголомшливі цифри, якими можна ілюструвати ці перспективи. Наприклад, населення Латинської Америки в наш час складає приблизно 300 мільйонів людей, і вже зараз багато хто з них недоїдає. За умови, що людство зростатиме з нинішньою швидкістю, йому знадобиться менше 500 років, аби, стоячи пліч-о-пліч, утворити суцільний людський килим на всьому континенті. Саме так це виглядатиме, навіть якщо люди дуже схуднуть, і така ситуація цілком можлива. Через 1000 років їм доведеться стояти один в одного на плечах більше, ніж у мільйон «поверхів». Коли ж мине 2000 років, гора людей, що розростатиметься зі швидкістю світла, цілком зможе досягти краю відомого нам Всесвіту.

Хоча це лише гіпотетичні розрахунки, від цього не легшає! Щоби такого не сталося, потрібні дуже вагомі практичні причини. Ось назви деяких із них: голод, епідемії, а також війни; або, якщо нам пощастить, контроль народжуваності. І не треба апелювати до сільськогосподарських досягнень — так званих «зелених революцій» тощо. Збільшення виробництва їжі здатне тимчасово полегшити проблему, але математично доведено, що воно не стане далекосяжним її вирішенням так само, як успіхи медицини, що спровокували кризу. Проблема лише погіршиться, збільшивши швидкість зростання чисельності населення. Тому вимальовується логічна перспектива масової еміграції в космос на ракетах, що стартуватимуть із Землі по кілька мільйонів в секунду, інакше неконтрольована народжуваність неминуче призведе до жахливого зростання смертності. Важко повірити, що цю просту істину досі не збагнули певні лідери, які забороняють своїм прихильникам користуватись ефективними засобами контрацепції. Вони висловлюються на користь «природних» методів обмеження чисельності населення, і саме такий природний метод вони матимуть. Він називається голодна смерть.

Певна річ, неспокій, що породжують такі далекосяжні розрахунки, живиться тривогою про майбутній добробут нашого виду загалом. Люди (деякі з них) здатні свідомо передбачити катастрофічні наслідки перенаселення. Основним припущенням цієї книги є те, що машинами для виживання загалом керують егоїстичні гени, від яких навряд чи варто сподіватися бажання зазирнути в майбутнє і, тим паче, хвилювань через добробут усього виду. Саме тут позиція Вінн-Едвардса різниться від пропозицій ортодоксальних прихильників еволюційної теорії. Він вважає, що існує спосіб, завдяки якому може виникнути направду альтруїстичний контроль народжуваності.

Однак ані Вінн-Едвардс, ані Ардрі, що популяризує його погляди в своїх працях, не наголошують на існуванні великої кількості безсумнівних узгоджених фактів. Зокрема, очевидним є те, що чисельність популяції диких тварин не росте з астрономічною швидкістю, на яку вона теоретично здатна. Іноді чисельність популяції диких тварин залишається доволі стабільною, коли рівень народжуваності та смертності майже не випереджають один одного. Досить часто, як це відбувається у лемінгів, чисельність популяції надзвичайно нестабільна, чергуючи різкі вибухи зростання із згасанням та ледь не вимиранням. Іноді воно таки стається, принаймні, у популяції в обмеженій місцевості. Іноді, як це відбулося з канадською риссю (висновки ґрунтуються на кількості шкур, проданих «Гудзонс Бей Компані» протягом декількох років), спостерігаються ритмічні коливання чисельності популяції. Єдине, чого уникає популяція тварин, це не зростає нескінченно.

Дикі тварини майже ніколи не помирають від старості: голод, хвороби або хижаки чатують на них. (Нещодавно це стосувалося людей також.) Більшість тварин гинуть ще в дитинстві, до того ж багато хто навіть не вилуплюється з яйця. Голод з іншими факторами загибелі стримують нескінченне зростання популяції. Але так само, як це сталося з нашим власним видом, може трапитися з рештою. Якби тільки тварини почали регулювати свою народжуваність, голодна смерть стала би непотрібною. Теза Вінн-Едвардса полягає в тому, що саме це вони роблять. Але навіть це ще не найбільш суперечливий момент у його книзі. Прихильники теорії егоїстичного гена легко погодяться, що тварини насправді регулюють свою народжуваність. Будь-який конкретний вид схильний мати фіксовану кількість виводка або кладки: жодна тварина не має безмежну кількість дітей. Основні суперечки пов’язані не з тим, чи регулюється народжуваність, а з тим, чому вона регулюється: завдяки якому процесу природного добору виникло планування родини? Кількома словами, варто з’ясувати, чи у тварин контроль народжуваності альтруїстичний (тобто практикується задля користі групи загалом), чи егоїстичний (задля користі індивіда під час розмноження). Розглянемо ці дві теорії по черзі.

Вінн-Едвардс припустив, що індивіди мають менше дітей, ніж можуть, заради вигоди цілої групи. Він визнав, що звичайний природний добір ніяк не може викликати еволюцію такого альтруїзму: природний добір нижчих за середні рівнів розмноження, на перший погляд, приховує у собі внутрішнє протиріччя. Тому він задіяв груповий добір, про що йшлося в 1-му розділі. За його словами, групи, члени яких обмежують свою власну народжуваність, менш вірогідно, що вимруть, ніж конкурентні групи, де члени розмножуються так швидко, що ставлять під загрозу забезпечення групи їжею. Тому світ заселяють групи з обмеженим розмноженням. Вінн-Едвардс вважає, що загальне розуміння такого індивідуального обмеження виглядає як контроль народжуваності, але на цьому не спиняється, по суті, виводячи грандіозну концепцію, в якій усе суспільне життя розглядається як механізм регулювання чисельності популяції. Наприклад, двома головними ознаками суспільного життя у багатьох видів тварин є територіальність та ієрархія домінування, про які вже йшлося в 5-му розділі.

Багато тварин присвячують чимало часу й енергії, неприховано захищаючи ділянку землі, яку біологи називають територією. Це явище надзвичайно поширене в царстві тварин, причому не лише у птахів, ссавців і риб, але й у комах та навіть актиній. Територією може бути велика ділянка лісу, яка є головним місцем харчування пари, що розмножується, як це бачимо у вільшанок. Або (наприклад, у сріблястих мартинів) це може бути невеличка ділянка, де нема жодної їжі, але посеред неї розташоване гніздо. Вінн-Едвардс переконаний, що тварини, які борються за територію, прагнуть радше символічної винагороди, а не реальної, такої як додаткова їжа. Досить часто самиці відмовляються спаровуватися із самцями, що не мають власної території. Зрештою, часто трапляється так, що самиця, якщо її партнер зазнав поразки, а його територія була завойована, одразу ж сама переходить до переможця. Навіть у, здавалося б, вірних моногамних видів самиця може бути більше віддана території самця, ніж йому особисто.