На відміну від політиків, учені цілком можуть отримувати втіху від того, що помиляються. Це саме політиків, які сьогодні кажуть одне, а завтра інше, називають «пустобрехами». Тоні Блер колись уголос нахвалявся, що «не вмикав задню». Вченим же загалом подобається бачити підтвердження своїх ідей, але періодичне задкування у них теж заслуговує на повагу, особливо якщо вони ґречно за нього перепросять. Принаймні я ніколи не чув, щоби пустобрехом називали саме ученого.

Певним чином я б хотів якось перепросити за основну ідею книги «Егоїстичний ген». У світі геноміки дуже швидко відбувається стільки дивовижних подій, що через сорок років після свого виходу книга зі словом «ген» на обкладинці здається майже приреченою (навіть провокуючою) на її радикальний перегляд, якщо взагалі не повне списання з рахунків. Так воно могло й бути, якби слово «ген» у цій книзі не використовувалося в особливому сенсі, прив’язаному радше до еволюції, ніж до ембріології. Щодо свого визначення я згідний із Джорджем К. Вільямсом, одним із визнаних героїв цієї книги, який вже пішов від нас, як і Джон Мейнард Сміт та Білл Гамільтон: «Ген визначається як будь-яка частина хромосомного матеріалу, потенційно здатна існувати протягом достатньої кількості поколінь, аби служити одиницею природного добору». Я лише підштовхнув його до дещо жартівливого висновку: «Щоби бути точним, цю книгу слід було назвати… „Дещо егоїстична велика ділянка хромосоми та ще більш егоїстична маленька ділянка хромосоми“». На відміну від інтересу ембріологів до впливу генів на фенотипи, ми маємо тут неодарвіністський інтерес до змін частоти одиниць у популяціях. Цими одиницями є гени у вільямсовському сенсі (пізніше Вільямс назвав цей сенс «кодексом»). Гени можна порахувати, причому їхня частота є мірилом їхнього успіху. Однією з основних ідей цієї книги є те, що окремий організм не має такої властивості. Організм має частоту, що дорівнює один, а тому не може «служити одиницею природного добору». Принаймні, не в тому самому сенсі, що реплікатор. Якщо організм все ж таки служить одиницею природного добору, то дещо в іншому сенсі «носія» генів. Мірилом його успіху є частота його генів у майбутніх поколіннях, а параметром, який він прагне максимізувати, є те, що Гамільтон визначає як «сукупну пристосованість».

Той чи інший ген досягає свого чисельного успіху в популяції завдяки своїм (фенотиповим) ефектам на окремі організми. Успішний ген представлений у багатьох організмах тривалий час. Він допомагає цим організмам прожити достатньо довго, аби розмножитись у середовищі. Але середовище насправді означає не просто зовнішнє оточення організму — дерева, воду, хижаків тощо — але й внутрішнє, особливо інші гени, з якими егоїстичний ген ділить послідовність організмів у популяції та в наступних поколіннях. Отже, виходить, що природний добір сприяє генам, які процвітають у товаристві інших генів у популяції, що розмножується. По суті, в сенсі, який пропагує ця книга, гени «егоїстичні». Вони також кооперативні щодо інших генів, з якими поділяють не лише певний організм, але й організми загалом, що виникли завдяки генофондові виду. Популяція зі статевим розмноженням — це об’єднання взаємосумісних, кооперативних генів, що співпрацюють сьогодні, бо були успішними, а також співпрацюють протягом багатьох поколінь подібних організмів у минулому. Тут важливо збагнути (бо часто цього не розуміють), що добір сприяє співпраці не через те, що якась група генів природним чином відбирається як ціле, а тому, що певні гени окремо добираються на тлі інших генів, які трапляються в організмі, а це означає наявність інших генів у генофонді виду. Тобто, у фонді, з якого бере зразок своїх генів будь-який представник виду зі статевим розмноженням. Гени конкретного виду (але не іншого) постійно зустрічаються між собою (та співпрацюють між собою) у послідовності організмів.

Ми й досі не зовсім розуміємо, що саме зумовило появу статевого розмноження. Але його наслідком стала ідея про вид як про середовище існування співпрацюючих об’єднань взаємосумісних генів. Як пояснюється в розділі, що називається «Довга рука гена», ключем до співпраці є те, що в кожному поколінні всі гени організму мають той самий «вузькогорлий» шлях виходу в майбутнє: сперматозоїди чи яйцеклітини, в яких вони прагнуть вирушити до наступного покоління. Для цієї книги цілком підійшла би назва «Кооперативний ген», і її суть від того ніскільки би не змінилася. Гадаю, що це б лише дозволило уникнути всієї почутої мною несправедливої критики.

Іншою непоганою назвою могла би стати така — «Безсмертний ген». Окрім більшої поетичності, слово «безсмертний» увібрало в себе основну частину міркувань цієї книги. Для еволюції завдяки природному доборові надзвичайно важлива висока точність копіювання ДНК — мала кількість мутацій. Висока точність означає, що гени (у формі точних інформаційних копій) можуть жити протягом мільйонів років. Це стосується успішних генів. Неуспішні ж, за визначенням, до цього не здатні. Якби потенційна тривалість життя частинки генетичної інформації була короткою за будь-яких обставин, різниця не мала би великого значення. Якщо поглянути на це під іншим кутом зору, то кожен живий індивід створюється під час ембріонального розвитку генами, які можуть простежити за своїми предками крізь дуже велику кількість поколінь, у неймовірній кількості індивідів. Сучасні тварини успадкували гени, які допомогли вижити величезній кількості їхніх предків. Саме тому сучасні тварини мають усе потрібне для виживання (та розмноження). Що саме для цього потрібне, залежить від конкретного виду тварин — хижак це чи жертва, паразит чи господар, пристосований до водного чи наземного способу життя, підземного чи у лісовій підстилці — але загальне правило однакове для всіх.

Основна думка цієї книги опрацьована моїм великим другом Біллом Гамільтоном, від смерті якого я досі не оговтався. Від тварин можна очікувати турботи не лише щодо їхніх власних дітей, але й щодо інших генетичних родичів. Простим способом це висловити (і моїм улюбленим) є так зване «правило Гамільтона»: ген альтруїзму пошириться, якщо витрати для альтруїста (C) менші за вартість тієї користі, яку хтось інший отримає собі (B), знецінену коефіцієнтом спорідненості (r) між ними. r — це будь-яке відносне число від 0 до 1. Для однояйцевих близнюків воно становить 1; для потомства, рідних братів чи сестер — 0,5; для онуків, напіврідних та племінників — 0,25; для двоюрідних — 0,125. Але коли воно дорівнює нулю? Що означає за цією шкалою нуль? Це важко зрозуміти, але це важливий момент, що не був повністю розглянутий у першому виданні «Егоїстичного гена». Нуль не означає, що два індивіди позбавлені спільних генів. Адже всі люди мають понад 99 % спільних генів одні з одними, понад 90 % спільних генів з мишею та три чверті спільних генів із рибою. Такі високі відсотки збивають із пантелику багатьох людей (включно з деякими відомими вченими), змушуючи їх неправильно розуміти суть родинного добору. Але ці цифри не є тим, що розуміється під r. Скажімо, там, де r дорівнює 0,5 для мого брата, воно дорівнює нулю для випадкового члена фонової популяції, з яким я можу конкурувати. З метою узагальнення еволюції альтруїзму, r між двоюрідними братами чи сестрами дорівнює 0,125 лише порівняно з референтною фоновою популяцією (r = 0), котрою є решта популяції, до якої потенційно міг би бути виявлений альтруїзм: конкуренти за їжу та життєвий простір, попутники крізь час у середовищі виду. Значення 0,5 (0,125 тощо) відноситься до додаткової спорідненості, вищої, ніж у фонової популяції, спорідненість якої наближається до нуля.

У вільямсовському сенсі, гени — це те, що можна порахувати з плином поколінь, причому їхня молекулярна природа не має жодного значення. Наприклад, не має значення, що вони розщеплюються на низку «ексонів» (чітко визначених), розділених переважно інертними «інтронами» (ігнорованими обчислювальною апаратурою). Молекулярна геноміка — захоплюючий предмет, але вона не надто відповідає «розумінню еволюції з погляду гена», що є основною темою цієї книги. Тобто, «Егоїстичний ген», цілком можливо, є точним описом життя на інших планетах, навіть якщо гени на цих інших планетах не мають жодного відношення до ДНК. Тим не менш, є способи, якими особливості сучасної молекулярної генетики, детальне вивчення ДНК, можна зібрати в ідею розуміння з позиції гена, і виявиться, що вони обстоюють такий погляд на життя, а не заперечують його. Я розгляну це після начебто радикальної зміни теми, починаючи зі специфічного запитання, яке точно здатне замінити собою цілу чималу кількість подібних.