— Е, ні, панночко, — пояснив Етельред, — це ерміни, горностаї-аристократи. Усі вони білі, зокрема й представники герцогської родини. А звичайні посполиті горностаї коричневі.

— Ага, зрозуміло, — сказала Пенелопа.

Тим часом Венслідейл радісно обіймав Папугу.

— Мій любий друже! — вигукував він. — Мій найлюбіший друже! Як чудово бачити тебе живим і здоровим! Ми тут чули жахливі розповіді про те, що з вами сталося. Нібито василіски спалили вас усіх, викрали великі книги, перетворили Г. Г. на малесеньку непомітну хмаринку. І, повір мені, друже, ми були просто розлючені, правда ж, Вініфред?

— Так, — кивнула герцогиня. — Я ніколи не бачила свого чоловіка таким сердитим.

— Я аж почорнів від злості, запевняю тебе. Я весь трусився від несамовитого гніву, скажи, Вінні!

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — це було щось неймовірне!

— Я зі своїми вірними підданими мушу вирушити туди й поставити на місце тих брутальних василісків! — вигукнув я з піною на губах і вдарив об стіл кулаком, правда, Вінні?

— Так, Венслідейле, — відповіла герцогиня, — з піною.

— Я дам їм такого прочухана, що вони назавжди собі затямлять! Добрячого прочухана! — горлав я. Правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — добрячого.

— Усі василіски стануть синьо-зеленими від синців, — заприсягнувся я, — навіть якщо мені доведеться лупцювати їх голими лапами, — пригадуєш, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — голими лапами.

— Чудово, я радий застати тебе в такому настрої, — сказав Папуга, — бо ми, власне, за тим і прийшли, щоб покликати тебе на бій із василісками.

Венслідейл раптово зігнувся навпіл і схопився за поперек.

— Мій любий друже, — прокректав він, — я ж казав, що давно вже тих василісків був би сам на капусту порубав, мій любий, на капусту! Але, ой, в мене знову напад радикуліту, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — напад радикуліту.

— А я й не знав, що ти хворієш на радикуліт, — здивувався Папуга.

— Я страдник, друже, — простогнав Венслідейл. — Я справжній мученик. Коли в мене починається напад, я зовсім не можу рухатись. Біль пекельний, мій любий друже, просто пекельний. Але я тримаюся страшенно мужньо, скажи їм, Вінні!

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред. — Надзвичайно мужньо.

— Спробуй попрасувати собі спину гарячою праскою — кажуть, це допомагає від радикуліту, — порекомендувала Пенелопа.

— Ой, вони вміють розмовляти! — перелякано вигукнув Венслідейл і відскочив до дверей. — Хто це такі, Папуго?

— Це діти, — відповів той.

— Вони кусаються? — кволим голосом спитав Венслідейл. — Якщо кусаються, то тримай їх на ланцюзі. Ніколи не знаєш, чим можна заразитися, якщо хтось такий тебе вкусить.

— Не мели дурниць, — сказав Папуга. — Вони хочуть нам допомогти. Але ви теж повинні нам допомогти, бо інакше ми василісків не здолаємо.

— Мій любий друже, думками і душею я завжди з тобою, — промовив герцог. — Хоча якби не той жахливий радикуліт, я негайно виступив би на чолі мого хороброго війська, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — повторила Вініфред, — хороброго.

— Ну, досить уже цих нісенітниць про радикуліт, — не стерпів Папуга. — Я хочу знати, що тобі відомо про руту.

— Про руту? — повторив Венслідейл. — Ти сказав «рута»? Яка рута?

— Це рослина, яка, кажуть, позитивно впливає на горностаїв, — пояснив Папуга. — Вона додає їм, тобто вам, снаги і відваги.

— Хи-хи-хи, — засміявся Венслідейл, дістав із кишеньки хустинку та почав нею обвіювати собі обличчя. — Ти завжди такий кумедний, Папуго, в тебе такий вигадливий розум! Хи-хи-хи! Треба ж таке: рослина, що додає снаги.

— Зараз я покажу тобі вигадливий розум, — сердито перебив його Папуга. — Ти, плаксивий, нікчемний, дурноверхий Венслідейле, вислухай мене. Рута — це така чудодійна рослина. Коли ви, горностаї, з’їсте її, вона додасть вам сили і відваги, і тоді ви зможете нападати на василісків. Так каже Велика книга чарів. А тепер я хочу знати, чи є яка-небудь згадка про це у вашій дурній історії Горностайства.

— Як цікаво, — сказав Венслідейл. — Як цікаво. Рута може зробити нас хоробрими? Ні, звичайно, як ви здогадуєтеся, нічого такого нам не знадобиться. Ні-ні, звичайно, ми не такі хоробрі, як леви, ми, горностаї, миролюбні, але коли нас розізлити, о! Присягаюсь Юпітером, тоді начувайтесь!

— Власне, в тому-то й полягає проблема, — зауважив Папуга. — Послухай, Венслідейле, не мели дурниць, будь ласка. Ходімо зараз же подивимось ваші хроніки. Ти ж маєш їх у своїй бібліотеці, чи не так?

— Так-так, маю, — відповів Венслідейл. — Але є одна річ, розумієш…

— Що таке? — спитав Папуга.

Венслідейл нахилився і голосно прошепотів Папузі на вухо:

— Неможливо запросити їх у гості, отих… Оті істоти, що прийшли з тобою, — вони просто велетні… Вони нам меблі потрощать… налякають милу Вінні…

— Добре-добре, — погодився Папуга. — Якщо діти обійдуть будинок і там, з іншого боку, ляжуть на галявині, то зможуть зазирати в бібліотеку крізь вікна.

— Тільки скажи їм, щоб лягали на галявину дуже обережно, — попросив Венслідейл. — Це моє поле для гри в крокет.

Папуга пішов за господарями в дім, а діти обійшли будинок і полягали на крокетній галявині. Крізь відчинені вікна вони побачили велику бібліотеку, обшиту дубом і заповнену книгами від підлоги до самої стелі. Невдовзі туди увійшли Венслідейл із Папугою.

— Так, — сказав Венслідейл. — Хроніки стоять он там, високо, на десятій, одинадцятій і дванадцятій полицях. Ми, горностаї, маємо солідну історію, не те що деякі, в кого, правду кажучи, історія така коротка, ніби їх ніколи й не було на світі.

— До роботи, — сказав Папуга. — Алфавітний покажчик є?

— Є, — Венслідейл витяг грубий брунатний том. — Ось він.

Герцог добув із кишені лорнет і подивився крізь скельця, тоді розгорнув книгу і взявся гортати сторінки.

— Зараз подивимося, зараз, — бурмотів він, — рута, рута, рута…

— Ти дивишся на літеру «л», — зупинив його Папуга. — А треба на «р».

— Так і є, який же я роззява, — Венслідейл так засоромився, аж ніс у нього почервонів. — Чого це я вирішив шукати на «л»?

— Ось воно, є! — переможно вигукнув Папуга. — «Рута, застосування — для подолання василісків, том дев’яносто п’ятий, сторінка вісім тисяч чотириста двадцять четверта».

— Присягаюся Юпітером, хто б міг припустити, що вона тут є, — сказав Венслідейл. — Як це захопливо! Моє маленьке серце аж підстрибує в грудях, запевняю вас. Кажеш, том дев’яносто п’ятий? Ага, то це дванадцята полиця, зараз я приставлю драбинку.

Він поставив драбинку, виліз по ній, витяг великий грубий том, обережно спустився з ним і передав книгу Папузі. Той поклав її на столі і розгорнув.

— Та-а-к, зараз ми побачимо, що там є, — сказав Папуга. — Сторінка 8424, ось, слухайте: «У ті дні полиновий горностай, придворний аптекар, відкрив, що рослина рута, якщо її вживати у відповідних дозах, робить і без того бравих і відважних горностаїв у п’ятдесят разів хоробрішими. Настій рути, випитий перед боєм, забезпечував горностаям перемогу, особливо над василісками, очевидно тому, що ця трава робить укус горностая смертельним для василісків. Однак василіски, бажаючи помститися, спалили поля, засіяні рутою, і відтоді від цієї цінної рослини не лишилося й сліду. І відтоді також василіски взяли собі гасло „Хай не настане той день“, маючи на увазі, що той день, коли рута знову виросте у країні Міфології, стане найгіршим в їхньому житті».

— Присягаюся перукою і накладними кучерями, — зітхнув Венслідейл. — Хто б міг подумати?

Він впав у крісло і почав обмахуватися хустинкою.

— Уявіть собі мене в п’ятдесят разів хоробрішим, ніж я є! Ніхто ж не зможе встояти проти мене! Ого! Тоді я навіть візьму і… і… і вкушу за ногу головного василіска. Як шкода, що цієї дивовижної, чудодійної рослини вже не існує. Не для мене, ви ж розумієте, що я й без того достатньо хоробрий, але я турбуюся про своє військо. Хоча і мої вояки теж відважні по-своєму, але часом потрібне щось таке, що їх би надихнуло — трішки чогось такого.