Анна побачила свою дівчинку і здивувалася, як вона взагалі могла хотіти, щоб у неї народився син.
Її перевезли з пологової зали до палати і поклали на розкладачку.
Вона чекала.
Сон намагався її здолати, але вона не піддалася.
Чекала.
Нарешті наважилася і спробувала пояснити черговій медсестрі, що через раптові перейми її привезли в Виноградську, а мали відвезти на Петрову, що чоловік її зараз уже, безперечно, шукає, і запитала, чи медсестра знає, чи він приходив.
Медсестра не знає.
Анна не могла розмовляти з жінками з палати.
Ще кілька разів запитала медсестер, які проходили повз, чи хтось, бува, не запитував про неї, бо її, без сумніву, шукають… Потім припинила розпитувати.
Привезли сніданок. Вона не могла їсти.
Чекала.
Звуки лікарні стали денними, узвичаєними. Жінки з палати вже стали мамами і вели звичні розмови про пологи. Обмовляли й чергову медсестру. Жодна з них не була ні з Трня, ні з Трешнєвки, тому їхня цікавість і зацікавленість у масштабах повені була нетривалою.
Близько одинадцятої Анну з розкладачки перемістили на справжнє лікарняне ліжко. Вона заспокоїлася.
Чекала.
Перед опівднем зайшов лікар, підійшов до її ліжка і запитав, як вона себе почуває. Виміряв їй тиск. Жінки принишкли.
Коли, оминаючи лікаря, до неї єдиної з апельсином на тарілочці підійшла чергова медсестра, Катаринина мама зрозуміла, що більше не мусить чекати. Вона не проронила ні сльозинки, лише закинула голову і крикнула криком — чого жодного разу не зробила під час пологів, — який жінкам з палати видався іншим від їхніх, пологових. Всі верескнули і заплакали.
У цей час:
Гелікоптер летів над перехрестком автомагістралі і вулиці Савської; з покрівлі гуртожитку на Цвєтному населі і недобудованої будівлі «Вісника» йому весело махали.
Завбачливо прив’язані, щоб не попадати, глухуваті Згорелці сиділи на балці горища свого будинку і зі сокирами в руках чекали потенційного грабіжника, щоб боронити своє майно.
На вулиці Мудрошкій одна червона елегантна лакована туфелька плавала і билася своїм досконалим носиком об зелений кухонний креденс. Лежачи на маті в гімнастичному залі гімназії, що у Верхньому місті, за нею плакала евакуйована трешнєвська випускниця.
У музичному класі Трешнєвської гімназії на вулиці Добойській крізь мутну воду проглядалося чорне блискуче тіло рояля.
На Дрежничкій, на паркані, який опирався потокові, рівненьким рядочком вишикувана мокра сім’я курей пригнічено спостерігала за водою, яка протікала крізь їхній розвалений курник.
У шестиповерхівках на вулиці Савській, від номера 95 до 101а, серед учнів Восьмирічної школи імені Каті Думбович просочилася звістка, що класні журнали потонули і двоє семикласників заспівали «Ююю аар маай дееестенііі…»
У притулку Червоного хреста один старий плакав за своїм зниклим собакою.
На одному з дахів одноповерхівок, серед людей, які все ще чекали евакуації, тремтіла чотирнадцятилітня дівчинка, дивлячись, як до них наближаються плаваючі двері, на яких нервово метушилися щурі. Її посинілі губи більше не стулялися, і дівчинка не гукала, не кричала, не репетувала, лише видавала якийсь гортанний звук. Чоловік, який сидів навпочіпки біля неї, трохи підвівся і палицею відштовхнув щурячий пліт. Пізніше людей забрали з даху і помістили у коридорах Виноградської лікарні.
Савською вулицею плив човен. У ньому сидів серйозний чоловік і веслував.
Біля Студентського центру повідь втратила силу, але вода облизувала здобич і лизала трамвайні колії аж до книгарні «Молодість» що на площі Маршала Тіто. Захисним бар’єрам за шляхопроводом на вулиці Црнатковій, біля Водникової, вдалося зупинити основну водяну масу. На тій тонкій лінії, створеній із мішків із піском, де закінчувався світ тамтешнього передмістя та бідності і починалося місто, стояли люди і спостерігали за водою. Посміхалися, їх хтось фотографував.
Неподалік від них стояв горбатий семирічний хлопчик з кишенями, повними каміння, і з однаковими інтервалами кидав їх один за одним у воду. Там, де вода вже встоялася, він міг бачити, як створюються кола, розводи і хвильки, які ширяться і ширяться…
Десь залишився слід на воді.
Те, що ми його не бачимо, не означає, що його немає.
Перший камінь, перший вал
Століття: 21
Рік: 2009
Місяць: жовтень
День/ніч: 25/26
Час: 20-та година, 48 хвилин
Він припинив термосити і бити жінку по щоках, але все ще тримав її тіло, голова з якого неприродно звисала. Чоловікові здавалося, що шкіра на шиї жінки може будь-якої миті тріснути, тому він гидливо випустив тіло, і воно, вдарившись об шкіряну тахту, породило огидний звук. Долоні витер в стегна, але відчувши власне волосате і вологе оголене тіло, відсмикнув долоні і наче лунатик пішов до ванної кімнати з витягнутими перед собою руками. Відкрутив кран над умивальником і ліву руку підставив під воду. Прикривши тілом умивальник, правою рукою оперся об дзеркало, закривши своє відображення. Змінив положення і вимив праву руку. Потім підставив обидві руки і, сформувавши з долонь мисочку, спостерігав за водою, яка створювала вир. Зігнувся у поясі і засунув голову в тісний простір між умивальником і краном. Струмінь бив у вухо і, крім того сильного биття води, всі звуки зовнішнього світу для нього зникли. Йому стало боляче, і чоловік обережно, наче із розщепу, вийняв голову. Не витерся, лише обтрусив краплі. Якийсь час непорушно стояв. Тоді повернувся до кімнати, підійшов до тахти і поглянув на оголене жіноче тіло. Голова, наче пришита до тіла, до якого не належить, лежала якось самостійно збоку, і він більше не сумнівався, що це тіло мертве. Це вже була не жінка. А тіло. Він пішов до столу, на якому лежав його вимкнений мобільний телефон. Увімкнув його. Поглянув на великого пальця, яким надіслав повідомлення. Потім розтулив долоню і в кутику екрана побачив, що зараз рівно 20-та година і 55 хвилин. Долоня, як і великий палець, була спокійною. Відчув, що все буде гаразд. Мусило бути.
25 хвилин потому:
— Нічо мене не питай.
— Не питаю.
— То сталось випадково.
— Ми нікому не дзвонимо, так?
— Сам знаєш.
— Йду в гараж по церату.
— Тобі помогти?
— Нє. Вдягніться.
— О, диви, я голий… Я чисто не при собі.
— Не виходьте з кімнати. Я не сам в машині.
— Ти здурів?
— Не виходьте з кімнати. Я знаю, шо роблю.
Тоді залишив голого чоловіка, вийшов з будинку, підійшов до автівки, відчинив дверцята і сказав комусь на задньому сидінні, щоб не рухався і не обертався. Підняв кришку багажника, вийняв з нього шкіряні рукавиці і натягнув їх. Потому відчинив двері гаража, зайшов і взяв рулон цупкого целофану. Не шукав його, добре знав приміщення. Пройшов крізь внутрішні двері до сходів, якими піднявся до передпокою, що вів до кімнати з відкритим каміном, шкіряною тахтою, голим тілом на ній і вже одягненим чоловіком у фотелі. Не промовив до нього жодного слова. Поклав целофан на тахту, під ноги тілові. Зібрав розкиданий жіночий одяг і, тримаючи його змотаним у лівій руці, коцюбою, яка була у правій руці, посилив вогонь у каміні. Вкинув одяг. Очевидно, засмерділо, але чоловік не повертав голови. Зачекав, доки згорить останній клаптик тканини. Тоді підійшов до тахти. Розмотав целофан і спритно підсунув його під тіло, тоді обома руками повернув тіло на бік, щоб легше замотати. Обмотане лише раз, тіло нагадувало скручений килим, але орудувати ним було важче. Велетенський чолов'яга важко дихав. Рулоноподібну ношу із зусиллям перекинув через плече. Дійшов до дверей і зупинився. Не обернувся до непорушного одягненого чоловіка, але було добре чути те, що він сказав: