Для Діани, мого надзвичайного благословення

Я щиро дякую преподобному Роберту Ролліну та преподобному Ґреґору Ренстрому за їхню самовіддану працю, щедрість та бажання поділитися зі мною минулим досвідом церковного служіння в невеличких містечках штату Міннесота.

Загибель дитини стала першою з-поміж низки смертей того літа. Це був хлопчик із золотавим волоссям, який носив товсті окуляри. Його тільце, пошматоване тисячею тонн сталі, що прямувала до Південної Дакоти, знайшли на залізничній колії на виїзді з Нью-Бремена, штат Міннесота. Його звали Боббі Коул. У нього були надзвичайно привітні, сповнені мрій оченята. Обличчя сяяло легкою усмішкою так, ніби він от-от збагне те, що ти пояснював йому цілісіньку годину. Я мав би знати його краще, бути йому ліпшим другом. Боббі жив поруч, і хоча ми були однолітками, він відставав у навчанні на два роки. Якби не добре серце кількох учителів, мабуть, різниця була б іще більшою. Це був звичайнісінький хлопчик невеликого зросту, абсолютно беззахисний перед дизельним локомотивом Об’єднаної тихоокеанської залізниці. Саме того літа смерть показала нам усі свої вияви. Аварія. Природна смерть. Самогубство. Вбивство. Вам може спасти на думку, що в мене лише страхітливі спогади про цей час. Це справді так, але не тільки вони залишилися в пам’яті. Мій батько часто згадував давньогрецького трагіка Есхіла. «Той, хто вчиться, мусить страждати. Навіть якщо ми того не усвідомлюємо, біль, що живе в нас, крапля за краплею живить серце, аж поки в стані відчаю, самохіть прокидається мудрість. Мудрість величезної милості Господньої».

Урешті-решт, можливо, саме для цього і було те літо. Тоді я був таким, як і Боббі, і не розумів багатьох речей. Минули десятки років, проте я і зараз не впевнений, що збагнув це повною мірою. Нині я досить часто годинами думаю про ті часи. Про страшну ціну мудрості. Про жахливе Господнє милосердя.

Підлога спальні була осяяна місячним світлом. За вікном співали цвіркуни. Темряву розтинала нічна комашня. І хоча липень іще не настав, стояла спека. Можливо, саме тому я і не спав. 1961 року лишень у домівках багатіїв Нью-Бремена були кондиціонери. Удень сховатися від задухи можна було, лише закривши штори, а вночі рятували вентилятори. У нашому будинку їх було аж два, проте жодного з них — у нашій з братом спальні.

Я саме відкинув ковдру, аби зручніше вмоститися, як пролунав телефонний дзвінок. Батько часто казав, що годі чекати добра від опівнічних дзвінків, проте завжди на них відповідав. Мені здавалося, то була ще одна складова його непростої роботи, яку він сумлінно виконував, а мати своєю чергою так її зневажала. Телефон стояв на журнальному столику в коридорі поряд із нашою кімнатою. Я витріщався на стелю і слухав різкий дзенькіт, поки в коридорі не загорілося світло.

— Я вас слухаю.

У протилежному кінці кімнати почулося скрипіння — то Джейк вовтузився в ліжку.

— Комусь завдали шкоди? — запитав батько, а потім стомлено та ввічливо додав: — Буду за кілька хвилин. Дякую, Кліве.

Я вже виліз із ліжка і чимчикував у коридор.

Після сну його волосся стирчало в різні боки, на щоках чорніла щетина. Очі видавалися схвильованими та сумними. На ньому була футболка і смугасті сімейки.

— Френку, йди спати.

— Не можу, — відповів я. — Занадто спекотно, до того ж я вже прокинувся. Хто телефонував?

— Поліцейський.

— Когось поранили?

— Ні, — він заплющив очі, підніс до них пальці і потер повіки.

— Це Гас.

— Він п’яний?

Батько закивав і позіхнув.

— Він у в’язниці?

— Мерщій у ліжко.

— Я можу поїхати з тобою?

— Я кому сказав іти до своєї кімнати?!

— Будь ласка, я не заважатиму. Та й заснути тепер уже точно не зможу.

— Тихіше, всіх розбудиш.

— Ну, будь ласочка…

У батька було достатньо сил, аби виконувати свої професійні обов’язки, але протистояти вмовлянням тринадцятилітньої дитини, яка так жадала пригод цієї задушливої ночі, він не міг.

— Одягайся, — промовив батько.

Джейк уже сидів у шортах на краєчку ліжка і натягав шкарпетки.

— Куди це ти збираєшся? — здивовано перепитав я.

— Туди ж, куди тато і ти, — Джейк повзав навколішки, шукаючи під ліжком кросівки.

— Дідька лисого!

— Ти сказав «дідько», — зауважив він, продовжуючи порпатись під ліжком.

— Ти нікуди не йдеш, Гоуді Дуді.

Він був на два роки молодший від мене і на дві голови нижчий. Місцеві жителі частенько називали його Гоуді Дуді через руде волосся, ластовиння та чудернацькі вуха, що стирчали в різні боки, ніби вушка цукорниці. Я, коли добряче на нього злився, і сам завжди так його дражнив.

— Ти що тут г-г-головний?

Джейк майже завжди заїкався на людях, а в розмові зі мною — лише коли страшенно злився чи боявся.

— Ні, — відповів я. — Я можу д-д-д-ати тобі прочухана, коли схочу.

Він знайшов кросівки і взувся.

Ніч — темний бік душі, а відчуття, що я на ногах саме тієї пори, коли решта людей у світі сплять, як убиті, збуджувало в мені гріховні почування. Батько часто зважувався на подібні пригоди через роботу, але мені того ніколи не дозволяли. Тому це було особливою подією, яку аж ніяк не хотілося ділити з Джейком. Проте ми вже і так згаяли чимало дорогоцінного часу, тож, не припиняючи сперечатись, я пішов одягатися.

Брат чекав у коридорі, і я вже зібрався був знову вилаятися, та батько крадькома вийшов із спальні. Він зачинив двері й зиркнув на Джейка. Мабуть, хотів сказати щось різке, але зітхнув і наказав спускатися вниз.

Здавалося, що цвіркуни надворі збожеволіли. Світлячки в небі скидалися на мерехтіння замріяних очей.

Поки ми йшли до гаража, наші тіні пливли, як казкові човни по срібному морю місячного сяйва.

— Переднє сидіння моє, — вигукнув Джейк.

— Облиш, ти взагалі-то не мав би тут бути.

— Воно моє, я забив його першим!

Це було правилом. А в Нью-Бремені, місті, яке побудували та де переважно жили німці, правил дотримувалися. Попри це, я продовжував скаржитись, аж поки батько не втрутився.

Джейк сидітиме на передньому, кінець розмові.

Ми залізли в машину, «Паккард Кліпер» 1955 року, кольору консервованого горошку. Моя мати прозвала її Ліззі. Вона вигадувала ім’я кожному сімейному автомобілю. Так «Студебекер» називали Зельда, а «Понтіак Стар Чіф» мав прізвисько Маленька Лулу — як героїня коміксу. Були й інші, проте її улюбленцем й улюбленцем усіх, окрім батька, був великий, потужний та елегантний «Паккард». Це був дідів подарунок, і батьки добряче через нього сварилися. Татко ніколи не показував цього і не говорив про це, але, думаю, подарунок від людини, яку він не дуже любив і чиї цінності ставив під сумнів, зачепив його самолюбство. Я навіть пам’ятаю, що ще тоді дід уважав батька цілковитим невдахою, не гідним матері. Коли вони збиралися разом, здавалося, будь-якої миті спалахне справжній скандал.

Ми виїхали на дорогу та покотили по нашому району. Він простягся вздовж річки Міннесота, зверху височіли будинки багатіїв. Чимало людей, які не мали великих статків, жили на пагорбах над нами, проте ніхто з тих, хто був при грошах, поруч із нами не мешкав. Ми проїхали повз будинок Боббі Коула. Його оповивала цілковита темрява. Мої думки перекинулися на хлопця: він загинув лише вчора. Ще ніколи не доводилося так близько переживати смерть дитини. Це здавалося таким диким і лиховісним, ніби він потрапив у пастку жахливого чудовиська.

— Гас ускочив у х-х-халепу?