Аріель у травні виповнилося вісімнадцять, у червні сестра закінчила школу, а восени збиралася вчитися у Джульярдській школі — одному з найбільших вищих навчальних закладів Америки — за фахом «музика та мистецтво». Коли ми зайшли до церкви, вона грала на органі. То було поєднання чогось красивого і водночас сумного, нагадувало один із творів Генделя. Зібралося чимало людей, більшість з яких ми знали. Парафіяни, родина, сусіди. Багатенько парафіян, які час від часу відвідували батькову церкву і не належали до методистської парафії. Вони приходили, бо то була єдина церква в наших краях. Я і Джейк сіли в останньому ряду. Мати примостилася поряд із лавами церковного хору, на ній була червона атласна мантія. Вона слухала гру Аріель, втупивши задумливий погляд у вікно на західній стіні, точнісінько так само, як коли шукала натхнення вранці на кухні. Музика була справді надзвичайною, проте сестрине виконання надавало їй іншої форми. І досі трапляються такі мелодії, які я не можу собі уявити без Аріель, без її казкових пальців, які натхненно, наче пензлі, торкалися кожного такту, розмальовуючи їх так, як Господь оздоблював крильця метеликів.

Обрамлена з усіх боків квітами, труна стояла в передній частині вівтаря. У церкві пахло лілеями. Батьки Боббі сиділи в першому ряду. Дар батьківства на їхню долю випав пізно: я бачив, якою неймовірною ніжністю та любов’ю вони оповивали своє дитя. Обоє сиділи нерухомо, поклавши руки на коліна. Порожній погляд упав на позолочене розп’яття вівтаря.

Батька видно не було.

Джейк нахилився до мене і спитав:

— Він же тут, із нами?

— Звісно, — я знав, що брат має на увазі.

До цього дня думок про смерть у мене майже не виникало. Я уявляв, як Боббі лежить у труні, й мене роздирала цікавість. Я не вірив у теорію Райських воріт, тому роздуми про те, а що ж буде далі з цим хлопчиком, були оповиті цілковитою таємничістю. І вона навіть трохи лякала.

До церкви ввійшов Гас, він був напідпитку — це виказувала хитка хода. Одягнений він був у святковий костюм, поношений і темний. Краватка трохи з’їхала, на потилиці стирчала руда чуприна. Гас сів у тому-таки ряду, що й ми з Джейком, але нас не помітив. Він уважно дивився на труну Боббі, і я чув, як його легені наповнювалися повітрям.

Нарешті з’явився батько. Одягнений у чорну рясу й білий єпитрахиль, він вийшов зі своєї службової кімнати. Той одяг додавав йому виразності та величності. Батько зупинився біля Коулів, щось тихо до них промовив, а потім підійшов до кафедри.

Аріель закінчила грати. Мати підвелася. Після невеличкої паузи її пальці знову торкнулися клавіш; мати заплющила очі й приготувалася співати.

Коли вона співала, я майже вірив, що небеса таки існують. І то був не лише її напрочуд гарний голос, а, власне, виконання, яке проймало найпотаємніші куточки серця. Цей спів міг розчулити навіть кам’яні душі. Здавалося, він міг змусити людей сміятися, танцювати, закохуватись, іти на війну. Єдиним звуком, який лунав у церкві, окрім співу, був вітерець, що шепотів у відчинені двері. Подружжя Коулів обрало гімн: це видавалося доволі дивним. Швидше за все, таким було бажання пані Коул, яка виросла в штаті Міссурі. Вона попросила матір заспівати «Гойдайся повільно, чарівна коліснице».

Мати не просто співала: від її виконання в церкві запанував надзвичайний спокій. Вона співала повільно та розкішно, віддаючи всю свою душу, сповнену дивної божественності, — так, ніби її вустами говорили небеса. На обличчі застигла краса й умиротворення. Я заплющив очі, її голос висушив мої сльози, оповив серце і цілковито переконав, що Боббі Коул у безпеці. Ця думка ощасливила мене, я зрадів, адже йому більше не потрібно було перейматися, розуміє чи ні він цей світ, і що, зрештою, значна його частина так і залишиться незвіданною. Більше не потрібно буде терпіти дурнуватих кпинів. Хвилюватися щодо майбутньої професії і про те, що буде з ним, коли старенькі батьки не зможуть більше ним опікуватися. Спів матері мене запевнив: у Господа були серйозні підстави, аби забрати Боббі.

Коли мати закінчила співати, здалося, що то не вітерець дмухнув крізь вхідні двері, а янголи вдоволено зітхнули. Батько читав Святе Письмо з кафедри, проте там він не молився. Він спустився сходами й, обійшовши вівтар, наблизився до труни. Відверто кажучи, я погано пам’ятаю, що саме він говорив. Можливо, це тому, що материн спів цілковито мене захопив, а голова була забита різними думками про смерть. А може, й тому що я сотні тисяч разів чув проповіді батька.

Подейкували, що він був хорошим священиком, проте не таким завзятим, як хотів би дехто з його парафіян. Він говорив відверто, але без палкого завзяття. Батько був людиною з чіткими переконаннями та ідеями. Але він ніколи не вдавався до красномовства чи риторики, аби навернути людей у віру.

Після проповіді в церкві запанувала тиша. Вітер остудив голови всіх присутніх. Почувся шурхіт квітів біля труни: здавалося, хтось пройшов повз них.

Підвівся Гас.

Він зупинився в проході, підійшов до домовини, а потім поклав руку на гладеньке дерев’яне віко. Батько не виказав свого подиву чи стурбованості, а лише запитав:

— Гасе, ти хочеш щось сказати?

Гас провів рукою по труні, ніби то був ніжний шовк. Його тіло тремтіло, він плакав. Хтось із присутніх кашлянув. Прозвучало це безсоромно, відчувалося, що то була спроба перешкодити його промові. Проте Гас проігнорував її, він повернувся і мовив:

— Час від часу Боббі допомагав мені порядкувати на цвинтарі. Він любив тишу, любив квіти і траву. Як на мене, він не був балакучий, але часто шепотів щось надгробним плитам. Здавалося, ніби він розповідав таємниці тим, хто під ними похований. Боббі щось знав. А ви знаєте, що саме? Йому так мало треба було для щастя. Він так легко тримав його у своїх руках, ніби травинку. Усе, що він робив упродовж свого короткого життя, — дарував щастя кожному, хто йому всміхався. Це все, що він хотів і від мене. Від вас. Від будь-кого. Усмішку.

Він знову подивився на труну, злість розписала його обличчя суворими зморшками.

— А що натомість йому дали люди? Вони кепкували з нього. Християни говорили речі, болючіші за кинуте каміння. Капітане, я сподіваюся, що ти сказав правду, і зараз руки Господні його оберігають, бо все, що він мав тут, — самі образи та біль. Я сумуватиму за ним. Сумуватиму, як за пташками, що ніколи сюди не повернуться.

Його обличчя набрякло від сліз. Я плакав. Дідько його вхопи, плакали всі. Батько тримався щосили. Коли ж Гас пішов на своє місце, він запитав:

— Може, хтось іще хоче сказати щось у пам’ять про Боббі?

Мені хотілося підвестися і розказати їм про шкільне життя Боббі в першому класі. Він сидів на задній парті, й учителька майже зовсім не звертала на нього уваги. Вона дала йому шмат глини, з якої хлопчина ліпив змійок і обережно викладав їх вервечкою. Лише іноді він підводив голову та споглядав, як ми старанно повторювали алфавіт і складали два плюс два. Здавалося, що короткозорість, схована за товстими окулярами в позолоченій оправі, була від того втішена. Мені кортіло зізнатися, як я помилявся, вважаючи його пришелепкуватим, і підтвердити, що Гас мав рацію. У Боббі був дар: той дар — його простота. Світ для нього був місцем, яке він прийняв, не маючи особливої потреби зрозуміти, як усе в ньому влаштоване. Особисто я зростав у постійній метушні, у пошуках сенсу та значення. Увесь цей час мене сповнював лише страх і цілковите спантеличення.

Я не підвівся. Так нічого і не сказав. Як і решта, я сидів заціпеніло, поки батько не закінчив читати останню молитву. Аріель знову зіграла церковний гімн, а завершилася церемонія материним співом.

На останніх акордах до церкви під’їхав катафалк. Присутні підвелися, аби провести Боббі в останню путь. На цвинтарі все було готово, Гас про це подбав.

Щось-таки нечисто в цій справі з Боббі… — сказав Доул.

Наступного дня після похорону ми з Джейком увесь ранок порядкували в дідовому садку. Косили траву, підрізали кущі, загрібали — робота, яка влітку щосуботи випадала саме нам. Дід жив у заможнішому кварталі. Поряд із будинком було чималеньке подвір’я із зеленою, як океан, густою травою. Він працював із нерухомістю, а тому стверджував, що вигляд його власного майна свідчить про репутацію більше, ніж будь-яке оголошення. Дід гідно оплачував нашу роботу, але пильно стежив за кожним рухом. Тож насамкінець нам уже здавалося, що платня була мізерною.